Ваш покірний слуга кіт
Шрифт:
Господар запропонував гостеві дзабутон, але їжакувата голова навіть не ворухнулася, наче заклякла. Кумедно було дивитися, як над полинялим ситцевим дзабутоном височить велетенська засмучена голова. Дзабутон для сидіння. Господиня купила його на торзі не для того, щоб ним милуватися. Сидіти перед дзабутоном — значить не тільки його, але й господаря образити. Своєю нерішучістю їжакувата голова зовсім не хотіла сказати, що їй не до вподоби той дзабутон. Правду казати, вона змалку, якщо не рахувати панахиди по дідусеві, не сиділа по-людському. Ноги вже починали затерпати, показуючи тим, що їм незручно. Але гість не сідав,
За спиною гостя фусума тихо розсунулася і Юкіе-сан шанобливо подала бонзі чашку чаю. Звичайно молодий бонза поглузував би: «О, днкий чай принесли!» — але тепер у присутності господаря та юної дівчини, що подавала чай церемонно, за правилами школи Оґасавара, вивченими в гімназії, він остаточно розгубився. Юкіе-сан засунула фусуму й хихикнула. Видно, жінка того самого віку розумніша за чоловіка. Юкіе-сан набагато сміливіша за бонзу. Її хихотіння особливо вражало після недавно пролитих гірких сліз.
Коли Юкіе-сан вийшла, обидві сторони деякий час терпеливо сиділи мовчки. Зміркувавши, що така поведінка схожа на аскетичне вдосконалення духу роздумами, господар озвався.
— Як тебе звати?
— Фуруї.
— Фуруї? Який Фуруї?
— Фуруї Буемон.
— Фуруї Буемон… Ага… Довжезне в тебе ім’я. Не сучасне. Старовинне ім’я. Ти, здається, у четвертому класі.
— Ні.
— У третьому?
— Ні. У другому.
— У другому «А»?
— Ні. У «Б».
— «Б»? Значить, я твій класний керівник? — здивувався господар.
Правду казати, ця велетенська голова з перших днів так впала господареві в очі, що він ніколи про неї вже не забував. Більше того, іноді вона йому привиджувалася уві сні. Але простодушному господареві вистачало розуму лише на те, щоб пов’язати цю голову із стародавнім іменем, а от звести докупи голову, старовинне ім’я і другий клас «Б» він уже не міг. Тому, відкривши, що та голова, якою він захоплювався уві сні, належить учневі його класу, господар мимоволі заплескав подумки в долоні. Тільки от чого головатий учень із старовинним іменем сьогодні приплентався? Ось що мучило господаря. Ще ні разу, навіть на Новий рік, його, непопулярного вчителя, жоден учень не відвідав. Отож Фуруї Буемон справді рідкісний гість: як-не-як за довгі роки вчителювання він перший з учнів відвідав господаря. 3 усього було видно, що господар губиться у здогадках, силкуючись збагнути мету відвідин. «Навряд чи прийшов розважатися у дім такої нецікавої людини, як я. Якби приніс повідомлення про звільнення з роботи, поводився б зухвало. Тим паче не прийшов за порадою, як має жити». Ні, господар ніяк не міг додуматися, чого навідався Фуруї Буемон. А втім, з вигляду гостя було ясно, що він сам не знає, навіщо прийшов. Нарешті, зневірившись, господар спитав офіційним тоном:
— Ти в гості завітав?
— Ні.
— У справі?
— Так.
— Шкільній?
— Так. Надумав трохи поговорити. — Ага. Про що ж? Кажи.
Але Буемон-кун мовчав, понуривши голову. Взагалі кажучи, як на другокласника, то Буемон-кун
— Як маєш що сказати, то кажи… Чого вагаєшся?
— Трохи незручно…
— Незручно? — господар силкувався заглянути в очі Буемон-кунові, але той втупив погляд додолу, тож важко було що-небудь прочитати на його обличчі. Хоч-не-хоч господар змінив тон і лагідно додав: — Не бійся, розповідай. Нас ніхто не чує. А я теж нікому не скажу.
— Можна розповідати? — Буемон-кун ще вагався.
— А чому б ні? Можна, — запевнив господар.
— Ну тоді розкажу, — мовив їжакуватий гість і, підвівши голову, тупо глянув на господаря. Його очі були трикутні. Господар надув щоки й випустив убік дим «Асахі».
— Ви знаєте, сталася така неприємність…
— Що сталося?
— Як це — що?… Я попав у біду. Тому і зайшов…
— В яку ж таку біду?
— Я не хотів цього робити, але Хамада причепився: позич та позич…
— Який Хамада? Хамада Хейске?
— Так.
— Що, позичив Хамаді гроші на оплату пансіону?
— Ні, не гроші.
— А що?
– Ім’я позичив.
— Навіщо Хамаді твоє ім’я?
— Він послав любовного листа…
— Що послав?
— Я йому кажу: навіщо тобі моє ім’я, краще я кину листа у поштову скриньку.
— Нічого не розумію. Так хто що зробив?
— Любовного листа послали…
— Любовного листа? Кому?
— Мені незручно про це казати…
— Виходить, ти якійсь жінці вислав листа? Так чи ні?
— Ні, не я.
— Хамада?
– І не Хамада.
— А хто ж тоді?
— Не знаю.
— Нічого не второпаю. Значить, ніхто не посилав?
– Там лише моє ім’я.
— Що значить «там лише моє ім’я»? Може б, ти зрозуміліше розповів? Власне, кому адресовано листа?
— Панночці Канеда, що живе у завулку навпроти.
— Отого комерсанта Канеди?
— Так.
— А що значить «позичив ім’я»?
— Та дівуля страх яка модниця і до того ж дуже зухвала. От ми їй послали любовного листа… Хамада сказав, що підпис потрібен. Я порадив: підпишись своїм іменем. Е, каже, моє не годиться. От, мовляв, Фуруї Буемон — якраз те, що треба… Отак я й позичив своє ім’я.
— А ти хоч знаєш ту дівчину? Зустрічався з нею?
– Ні, не зустрічався. Ні разу не бачив.
— От розбишака! Посилає любовного листа дівчині, якої у вічі не бачив! З якою метою ви це зробили?
— Всі казали, що вона кирпу гне, от і надумали поглузувати…
— Що ви наробили, хулігани? Значить, отак з твоїм підписом і вислали листа?
— Ага. Листа написав Хамада, я позичив ім’я, а Ендо вночі кинув у поштову скриньку.
— Виходить, утрьох діяли?
— Так. Але згодом я подумав: а що, як усе випливе на чисту воду і мене виключать зі школи? Який жах! Я так занепокоївся, що вже кілька ночей не сплю. Аж голова запаморочилася.
— Ну й дурість ви вчинили! Значить, так і написали: «Учень другого класу гімназії «Буммей» Фуруї Буемон»?