Ваш покірний слуга кіт

Сосекі Нацуме

— Усе це так, але…

— Але, але, але… Досить тих «але»… Правду казати, мене вразила така відповідь. Треба схилити голову перед Kaнґeцу-куном, який у такій глушині та навчився грати на скрипці. В «Чуци» [193] про таких сказано: «Геніальний і самотній». Канґецу-кун, ти — Цюй Юань епохи Мейдзі.

— Мені Цюй Юань не до вподоби.

— В такому разі ти — Вертер двадцятого століття… Що? Ти хочеш, щоб я рахував пішаки? Навіщо така чесність? Я без тих підрахунків знаю, що програв.

193

«Чуци» —

збірка творів Цюй Юаня, китайського письменника епохи Воюючих царств (403–221 рр. до н.е.), та його учнів. Стародавня хроніка розповідає, що він збожеволів і втопився

— Ні, так не годиться. Треба справу довести до кінця…

— Тоді сам доводь… Не вистачало, щоб я рахував! Пробач, але предки мені не подарують, якщо не вислухаю розповіді генія нашої епохи про те, як він навчився грати на скрипці, - Мейтей-кун підсунувся до Канґецу-куна. Докусен-кун, заповнюючи вільні клітки то білими,

то чорними камінцями, мовчки щось підраховував.

Канґецу-кун вів далі:

— У наших краях звичаї суворі, а мої земляки люди дуже жорстокі. Бувало, наші учні чинили немилосердну розпрaву над слабкодухими лише тому, щоб не впасти лицем у болото перед учнями сусідніх провінцій.

— Справді, з такими небезпечно заводитися… Хотів би я знати, навіщо вони одягають сині хакама? Це вже занадто. А до того ж усі вони смагляві, аж чорні. Мабуть, солоний морський вітер у цьому винен. Чоловікам ще нічого, а от жінкам такий колір зовсім не пасує.

Мейтеєве втручання відвернуло розмову від головної теми — скрипки.

— Еге ж, жінки в нас теж смагляві.

– І все-таки легко виходять заміж?

— А що ти вдієш, коли всі у провінції смагляві.

— Ото нещастя! Правда, Кусямі-кун?

— Ну й добре, що смагляві. Краще, ніж біляві. Ті вміють лише перед дзеркалом крутитися та собою милуватися. Що ти з жінками поробиш? — сумно зітхнув господар.

— А хіба жінки не будуть захоплюватися смаглявістю, як усі будуть смагляві? — слушно зауважив Тофу-кун.

— В кожному разі, жінки ні на що непридатні, - сказав господар.

– Не дуже розбалакуйся, а то від жінки перепаде.

– Нічого, минеться.

— Що, її нема дома?

— Кудись пішла з дітьми.

— А я собі гадаю: чого так тихо? Куди пішла?

— Не знаю. Куди заманулося.

– І вернеться, коли заманеться?

— Мабуть. Добре тобі, нежонатому.

Тофу-кун невдоволено скривився, Канґецу-кун хихикнув, а Мейтей-кун відповів:

— Усі жонаті так думають. Докусен-кун, і тобі жінка просвітку не дає?

— Що? Стривай! Чотири по шість — двадцять чотири, двадцять п’ять, двадцять шість, двадцять сім… Я думав, що мало, а тут аж сорок шість пішаків. Ще трохи і я переміг би. Бракує яких вісімнадцять очок… Що ти сказав?

— Я питав, чи тобі теж жінка просвітку не дає?

— Ха-ха-ха! Вона мене не чіпає. Вона ж мене любить.

— Тоді пробач. Оце так Докусен-кун!

— Докусен-кун не виняток. Таких прикладів можна навести чимало, — заступився Канґецу-кун за жінок.

— Правду

кажеш… Я вважаю, що людина може досягти абсолюту двома шляхами: завдяки мистецтву і завдяки жінці. Якщо ж ти не оженився і не зазнав подружнього щастя, значить пішов супроти волі неба. Правда, сенсей:? — як завжди, поважно ТоФу-кун звернувся до Мейтея. .

— Чудова аргументація! Але таким, як я, не судилося досягти абсолюту.

— Як оженишся, тим паче не досягнеш, — насупившись, вставив господар.

— В усякому разі, ми, нежонаті, не збагнемо сенсу людського життя, якщо не проймемося духом мистецтва, не прокладемо собі дороги до нашого духовного росту. Тому-то я вирішив послухати билиці Канґецу-куна — сам учитимусь грати на скрипці.

— Так, так, ми хотіли прослухати скрипкову повість пана Вертера. Розповідай, я більше не перешкоджатиму, — поступився Мейтей-кун, сховавши свої пазурі.

— Дорогу пізнання не відкриєш скрипкою. Було б жахливо, якби таємниці всесвіту осягалися за такою розвагою. Первісну суть життя не збагнеш, якщо спочатку не відчуєш подиху смерті, а потім не оживеш, — самовпевнено виголосив проповідь Докусен-кун перед Тофу-куном. Але того вона не вразила — адже він не знав слова «дзен».

— Можливо, — відповів Тофу-кун. — Але я вважаю, що тільки в мистецтві виявляються найвищі людські душевні якості. Як собі хочете, а я від цієї думки не відступлюся.

— Якщо не можеш відступитися, то я вам розповім історію моєї скрипки. Як уже згадувалось, мені довелося подолати силу-силенну труднощів ще до того, як я почав учитися гри на скрипці. По-перше, де купити скрипку?

— Авжеж, хіба можна купити скрипку там, де солом’яні сандалії неможливо дістати?

– Та ні, скрипки були в продажу. І гроші я заощадив. Так що за цим діло не стало. А все-таки я не міг купити.

— Чому?

— Околиця наша невелика, тож як купуватиму, відразу помітять. А як помітять, обізвуть чваньком й осудять.

— З давніх-давен геніїв переслідують, — поспівчував Тофу-кун.

— Знову геній! Який я вам геній! Так от, я щодня проходив мимо крамниці музичних інструментів і все уявляв собі, як куплю скрипку, як візьму її в руки, які почуття тоді заполонять мою душу. Я так прагнув, так прагнув мати скрипку! Дня не минало, щоб я про неї не думав.

— Можна повірити, — згодився Мейтей.

— Чудернацька примха, — ні сіло ні впало докинув гoсподар.

— А все-таки ти — геній, — захоплювався Тофу-кун.

Лише Докусен-кун мовчав, зосереджено посмикуючи борідку.

— Можливо, ви не повірите, що в такому закутні продавалися скрипки. Але як добре поміркувати, то в цьому немає нічого дивного. Питаєте, чому? А як же інакше, коли в цій місцевості була жіноча гімназія, а в цій гімназії на уроках музики учениці мусили грати на скрипці? Ясна річ, скрипки тут були поганенькі, але все-таки скрипки. Таким скрипкам навіть власник крамниці не надавав ваги, а тому зв’язав докупи і повісив під дахом. Прогулююся, бувало, біля крамниці і чую, як вони бринять чи то від вітру, чи від доторку хлоп’ячих рук. Слухаю той звук, і серце в мене мало не розривається. Зворушений, я не знав, куди дітися.