Я, «Побєда» і Берлін

Скрябин Кузьма

Змучений

(Я не маю сил)

Голосом людей, Стуками дверей, Десь поїхав ліфт — Я змучений... Запахом рослий, Звуками тварин, Пиво, як вода — Я змучений... Я не маю сил, Я не маю сил, Ще десь треба йти, А я не маю сил... Скільки днів робив Сам не знаю що, Я вже як дурний — Я змучений... Хворий кожен день, Хворий кожну ніч, Бачу твої сни — Я змучений...

І буде так

Я

п'ю молоко і заїдаю хлібом, А збоку мій кіт миє руки з милом. І добре є нам, нема що говорити, Закрийте вікно, щоб мух не напустити. І буде так цілий час... І буде так цілий час... Я люблю твій дім, я люблю твої ноги, Вдихаю той дим, що вижити поможе. Три рази на день мию свої зуби, Я, може, дурний, складаю всьо до купи. І буде так цілий час... І буде так цілий час...

І так то вже є

Не надіявся я на це, так то вже є. То був хтось, кого я знав і міг зрозуміти. Не знаю, що тепер зробити, Не знаю, ким ти є тепер. То, що говориш, звучить так, Що відчуваю я знов когось чужого. Не знаю, з чого почати, І не хочу того знову почути. Не вірю вже... Це тільки знаю, чув це вже все раніше — І не вірю вже... Пам'ятаю твій голос, Перш ніж надто сталося, Бачив то й був певний, Що все було таке молоде й нове. То відбувалося вже пару років раніше І так то вже є... Коханки приходять, відходять. Здається тобі, що вже знаєш, А то є зовсім не правда... Не знаю, від чого почати, Не хочу вже то слухати. Не вірю вже... Чув то вже все раніше... І тільки то одно знаю, Знаю, що вже не повірю. І не вірю вже... І так то вже є... Коханки приходять, відходять. Здається тобі, що вже знаєш. А то є зовсім не правда...

Казка

Давай заснем і тихо звідси підем, І буде добре і не буде так зле, Бо коли спиш собі, то бачиш той світ Таким, як він ніколи б бути не міг. Багато бачив я тих ваших казок, І злим буває добрий Дідо Мороз, І не велика є людина гора, І в короля ніколи грошей нема. Багато бачив я тих ваших чудес, І добра фея любить тільки себе, І Білоспіжка вже продалась давно. Та ваша казка — то попсуте кіно.

Коралі

Я дуже рано встав, нікого не чекав, Скоро сів на машину і додому почесав. Я сам не знаю чо', і то ніхто не знає того, Маю досвід, маю досвід... То небо надоїло, що не може вже висіти, Собаки, люди, свині, заминайте вже отут. Беріть лопати в руки, бо вже треба щось робити, Кожен косить, кожен косить... На дорозі трохи ями, не люди, а плями, Всі жиють в одному місті вечорами і днями. Ти гуляй собі помалу, не чіпай нічо, заки Ніхто не просить і не просить... На вокзал, на вокзал приміський, треба зал, Гроші в касу запихаю, з-за кишень нічо не вкрали. Електричку доганяю, на газеті засинаю, Я читаю, я читаю... То я іду додому... То я їду додому... А то мої колеги — дуже файні музиканти, Не дайте хліба з'їсти, тільки дайте щось заграти. Та ніхто не має грошей, але настрій то не псує, Поговорим, поговорим... На вулиці зараза і на воді зараза, Нема кого здурити — всі вже мудрі на відмазу. Тут кожен собі має своє радіо-FM, То є добре, то є добре... Тут кожен день туман, тут кожен день дощ, Кобітки ходять парами туда-сюда по площі. Аптека є за рогом, непочатий край роботи Молодому, молодому... Я трохи постарію, я трохи посивію, Я багато обкурив, ну а ще більше не хотів. Ніхто не зрозуміє вже, Чого я так завжди хотів додому...

Любити платити

Через мої

окуляри Я часто бачу, що буде, що буде з нами. Такі окуляри! Куда ми з вами живемо? Хтось каже: нам то не треба — кому это надо! І лишається ззаду. Через мої окуляри Всьо виглядає ясніше — ну зовсім як правда! І може навчити — Може навчити хотіти, Може навчити любити, Любити платити! Щоби потім цінити Наше життя — то мінне поле. Куда не сунься — чужі навколо. Надійся на себе — своїх, може, й не буде. В нас є тільки ми — озимі люди... І що тут саме цікаве: Ти ж то їх маєш так само — такі окуляри! Візьми і вийми з футляру. Наше життя — то мінне поле. Куда не сунься — чужі навколо. Надійся на себе — своїх, може, й не буде. В нас є тільки ми — озимі люди...

Люди чекають

Я назбираю гроші, сяду на поїзд, І, як завжди, на самі ліпші місця білет. Під теплий чай знайду огризок паперу — І так народиться зовсім новий куплет... Оу-о!.. Везе мене поїзд, Стукають колеса знайомий ритм. Оу!.. Пролітають перони, Люди на перонах чекають зими... В купе моєму є вікно-телевізор, З дитинства люблю то найліпше на світі кіно. Машини там чекають на переїздах, І незнайомі люди кличуть мене... Оу-о!.. Везе мене поїзд, Стукають колеса знайомий ритм. Оу!.. Пролітають перони, Люди на перонах чекають зими... Десь там попереду чекають вокзали І ті кіоски, що не мають вчорашніх газет. Після концерту я спакую гітару, І знов на саме ліпше місце білет...

Люди, як кораблі

Я не твій брат — ти не сестра моя. Ніколи не розказуй мені, хто і в чому є винний на нашій землі — Люди, як кораблі. Кожен пливе, поки хвиля несе і поки глибока вода, Глибока і темна до самого дна, До самого-самого дна... На глибині зустрічаються всі, Так ніби в морі місця нема, І труться бортами, аж стогне земля від зависті, підлості й зла.. Хтось не доплив, Бо йому помогли набрати повні трюми води, Бо стати героями тої війни дуже хотіли вони... А до берега тихо хвилі несуть Поранені душі живих кораблів. А від берега знову в море ідуть Ті, хто вірив і правду знати хотів... Наш Океан знає більше, ніж ми, Секрети всі у нього на дні. А ми ходим зверху, великі й малі, — Люди, як кораблі. Гордо пливем — і не вірить ніхто, Що ним зацікавилось зло, І серед вітрів ми не чуєм щурів, які прогризають нам дно... А до берега тихо хвилі несуть Поранені душі живих кораблів. А від берега в море ідуть Ті, хто вірив і правду знати хотів...

Маленька зимна пташка

Я зимними руками — так-так, Беру і всьо кидаю — то не так. А потім запитаю — так-так, Чому навколо мене всьо не так? Маленька зимна пташка — так-так, Велике зимне сонце — то не так... Я зимними руками — так-так. Беру гаряче сонце — то не так. А потім запитаю — так-так, Чого воно гаряче — то не так? Маленька зимна пташка — так-так, Велике зимне сонце — то не так... То не так... То не так... То не так... Маленька зимна пташка — так-так, Велике зимне сонце — то не так...

Малий

Коли я був малий-дурний давно І думав трохи забагато, Я в голову забив, що зміню той світ. Тепер лежу, як камінь, і спокій заливає, А потім, може, піду-піду десь вбік... Коли я був малий-дурний, Хотів дістати небо, а вийшло, Що від себе сам кудись втік. Тепер лежу, як камінь, і нічого мені не треба, Я хочу тільки чути, як підуть всі... Смерть — то є спокій і ніч...