З історії релігійної думки на Україні
Шрифт:
1 Могила вмер під сам новий рік 1647, старого стилю.
4 2-119
97
всій дальшій історії української православної церкви вирив він нестерту печать свого духа. Не можучи входити в подробиці, я спинюсь на головнійших моментах його діяльности.
Вихований в польськім окружению і католицькій (єзуїтській) школі, як я вище зазначив, Могила на все життє зіставсь вірним прихильником католицької культури і церковности. Сучасна католицька церква, відреставрована єзуїтами, була для нього взірцем і ідеалом, до котрого він старавсь, яко мога, наблизити свою церкву, але лишаючи її бездоганно православною з догматичного погляду! На сім пункті він виявив незвичайну обережність і скрупулят- ність — навчений добре козацькими демонстраціями, котрі йому довелось бачити. Важне діло довершене ним: виклад православної догматики, вироблений гуртком київських ду- ховників і професорів і прийнятий потім зібраним у Київі собором делєг'атів усіх православних єпархій Литви-Поль- щі (1640)
Але бажаючи зіставатись в повній згоді з православною церквою в догматиці, Могила бажав наблизити українську церкву,її дісціпліну, практику й освітний рівень до католиць-
98
кого, так щоб їй з сього боку нічого не бракувало і католик не мав підстав величатись перед нею. Що до освіти і богословського підготовання духовників, се завданнє мала виконувати організована Могилою колєг'ія (від польського уряду вона не діставала титулу академії — дістала тільки від московського, і довго пишалась іменем «Могилянської»). Наука в ній, як і в першій, лаврській колени* Могили, була організована на взірець академій єзуїтських, основою літературного вишколення служила латина і польщина, навіть потім, як Київ опинивсь поза Польщею, протягом більш як століття могилянські студенти школились на латинських і польських взірцях, так що польські історики не без підстави підчер- кують значіннє Могилиної академії, як провідниці польської культури на сході. В порівнанню з латиною і польщиною мові грецькій і гебрайській, церковно-словянській і своїй українській, не кажучи вже про західно-європейські, уділялось дуже мало уваги, але сучасні церковні і суспільні українські круги не відчували сеї хиби: вони були вдоволені, бо Могилина школа приготовляє богословів, риторів і діялє- ктиків, які можуть додержати поля богословам католицьким, і з католицької сторони, дійсно, віддавали їй в сім всяке признание, і взагалі годились, що Могилі вдалось поставити православну церкву досить високо, значно вище від уніятсь- кої — котрій тоді, в звязку зі згаданими плянами польського уряду доводилось зносити доволі прикру критику і з боку православних і з боку латинників.
В церковній адміністрації Могила, прикладом римо- католицької церкви, обстоював абсолютну, автократичну владу митрополита і єпископів, неприязно ставивсь до ідей народовластя, висунених попередноіо добою, суворо обтинав претенсії брацтв на участь у церковних справах і тримав їх в повній залежности від себе. Але з другого боку — він рішучо ставивсь і против яких небудь мішань патріархів до українських церковних справ. Тут політичні пляни польського уряду вповні сходились з власними поглядами Могили, він справді приготовляв г'рунт для незалежного українського
4*
99
патріархату. Попередні мішання патріархів викликали ріжні оправдані нарікання, які витолковують і таку неприхильну тактику Могили. Але крім того, як людина польсько-латинської культури, він взагалі не мав ніяких симпатій для греко-візантийського світу, всім духом був по стороні сучасної католицької реакції, а тодішні нахили патріархату до зближення з протестантськими кругами, котрих він був свідком, теж не могли його настроювати прихильно.
Визначена ним лінія церковної політики потім була підтримана його наступниками, й імя Могили стало провідним гаслом для організованої ним церкви на добрі два століття! Організована ним школа не пусто носила його імя: справді міцно трималась виробленого ним наукового й культурного пляну. Її вихованці, що в перших стадіях своєї діяльности бували звичайно професорами сеї колегії, а далі займали ріжні, меньші і більші церковні посади в українських і білоруських єпархіях !, тримались даних ним взірців, як в вихованню молодежи, так і питаннях віри і в церковній політиці. Аж до останньої русіфікації, переведеної при кінці XVIII в., київська академія, а з нею й східньо-українське громадянство, в ній виховане, жили спадщиною Могили, його духом. Відти величезне значіннє його в історії української культури, і незвичайний пієтизм для його памяти й іме- ни, що затримується навіть в XIX стол2.
1 Звичайна карієра вихованців академії, які звертали на себе увагу здібностями, пильністю і характером, а виявляли охоту присвятитись науці і церковній справі, бувала така: по скінченню академічних студій їм доручалось учити в низших
. рики) в котрій небудь академічній філії, далі в самій академії; потім вони викладали на вищих курсах фільософії і богословія; професор богословія був заразом старшиною академії і ректором. По сім він діставав якесь ігуменство, далі єпископство або печерське архи- мандритство, а при можливо щасливім збігу обставин доходив «митрополичого трону».
2 3 старших українських істориків тільки Куліш гостро осудив діяльність Могили як «Поляка в православних ризах». Я в своїй Історії України-Руси VIII 2, виданій в 1915 р.,писав про се так:
100
Тим часом, як то вже і з вище сказаного ясно, діяльність Могили і з релігійного і з національно-культурного становища поруч сторін позитивних мала і величезні хиби. Його реакційний напрям наробив великої шкоди. Він відірвав українську церкву від народнього життя, звівши до найменших розмірів діяльність брацтв і участь громади в церковних справах та розірвавши звязки з козаччиною — виразницею національних і соціяльних народних змагань тих часів. Замкнувшися в своїх канонічних привилеях, зреформована ним церква в усім мусіла шукати помочи та підпори у влади чужородньої: польської та московської; тому так легко потім і зросийщилась та збюрократизувалась — стала простою галузею царської адміністрації.
Змагання до зближення церковної письменности до народньої мови і народнього життя, виявлені в добі відродження, теж не були продовжені Могил иною школою і церквою. Що до змісту шкільної й церковної науки Могила завернув від реформаційних течій до темної латинської середньовічної схолястики: замість повести українську школу і письменство до нової європейської науки, повів їх геть назад. Його Требник, заповнений матеріялом з середньовічних латинських молитовників, відродив темну середньовічну фантастику, з її обрядами на вигнаннє і приборканнє нечистої сили та поучениями переповненими вірою в реальність всякої чортівщини. З старої української літератури видобуто і спопуляризовано Печерський Патерик з його хоробливим аскетизмом і тою ж фантастикою, чортівщиною і безконечними чудами. На взірець його складано такі ж нові історії
«З становища національного українського життя могилянська доба, що вважалася свого часу, та до певної міри і тепер вважається апогеєм відродження православної церкви України і Білоруси, поза чисто церковними, конфесійними інтересами, має досить сумніву вартість. Вона легковажила народні традиції і спроваджувала українське культурне життє на чужі йому дороги, тому з становища української національної культури ніяк не була розцвітом, а скорше дальшим періодом занепаду».
101
чуд: сам Могила займався сим, і взагалі «чуда» стали одною з головнійших матерій в тій книжности, що потекла з моги- лянського освітнього джерела між український нарід. Натомість не було в ній ніякого реального знання, нічого, що будило б гадку громадську, енергію, навіть національну свідомість. Жития святих і чуда! А одинокий підручник української історії, що вийшов друком з сього могилянсько- го огнища — «Синопсис» (огляд) 1674 р., з наукового погляду незвичайно убогий, напускав баламуцтва мішаниною подій українських і московських, зате обминав все від- родженнє, всю вікову боротьбу українського народу з польською навалою, всю історію козаччини (до козаччини могилянський гурт взагалі ставивсь неприязно),— отже позбавляв покоління українського громадянства якого небудь політичного, чи національного проводу.
9
ПОСТУПОВІ І РЕАКЦІЙНІ ТЕЧІЇ В УКРАЇНСЬКІЙ ЦЕРКВІ XVII—XVIII вв.
Могила пхнув українське церковне життє на дорогу реакції в момент дуже відповідальний, коли Україна стояла ще на роздорожу між європейською реакцією і рухом поступовим, звязаним з табором протестантським. Були ж се часи тридцятилітньої війни, коли Европа поділилась на сі два табори: протестантський і реакційно-католицький, і в Польщі теж боролись впливи Австрії, що була центром католицької реакції, і Франції, що підтримувала протестантів. Династія польська претендувала на шведську корону, що перейшла до протестантської галузи її, тому хилилась в австрійський бік. Але шляхта не хотіла війни і старанно гальмувала всі воєнні пляни короля.
Славний шведський король Густав-Адольф, що стояв на чолі протестантських володарів (а по його смерти в 1632 р. канцлер Оксенштієрна, що далі кермував шведською політикою), шукали союзу з козаччиною, як великою й дуже активною против католицькою силою. Вони рахували при
102
тім на впливи на Україні царгородського патріарха Кирила Лукаріса, що мав здавна звязки на Україні, ще перше ніж став її церковним зверхником (на берестейськім соборі він був відпоручником патріаршим і потім брав діяльну участь в боротьбі з католиками), а при тім був прихильником, євангеликів, особливо кальвинів та їх боротьби з католицькою реакцією, так що вороги його самого проголосили за кальвина (пізнійший собор 1672 р. в Єрусалимі спеціяльно розглядав сю справу і признав православність Лукаріса). Близьким приятелем його був Корнелій Паза, голяндський посол в Царгороді, дуже зручний політик, що належав до визначних діячів в против-католицькім союзі, і вони собі навзаєм помагали, особливо від того часу, як Лукаріс з патріарха александрійського став царгородським (від року 1621 до 1638).