З історії релігійної думки на Україні
Шрифт:
Дмитро Туптало, син київського сотника часів Хмельниччини, родивсь 1651 р., вчився в київській колегії у трі- вожних 1660-х рр., коли наука нераз в ній переривалась, і ще перед закінченнєм її постригся в ченці (1668 р.) в Кирилівськім монастирі, котрого ктитором був його батько. 1680 р. випустив першу більшу працю: оповідання про чуда Богородиці, п. з. «Руно Орошенное». Завданнєм же свого життя поставив обробленнє житий святих, що поставив на чергу київський літературний гурт уже за часів Могили, але досі не сповнив. Через се уникав ріжних адміністра- ційних посад, котрі йому накидано, і залюбки працював як скромний єромонах над своїм літературним ділом. На допо- вненнє грецьких житий Метафраста, ще Могилиним гуртом вибраного за підставу й взірець для сеї збірки, Туптало роздобув копію Великих Четіїх Міней московського митр. Макарія, де був зібраний в середині XVI в. і великий словено-руський матеріял, згромаджений
109
цяти виправити свою працю. По сім вона виходила вже без дальших труднощів не вважаючи на московську чистку і на Україні була прийнята з великим поважаннєм. Звісний український історик і патріот того часу, Самійло Величко, принотовує появу її як великого, «богонатхненного» діла. І пізнійше вона зісталась одною з найбільш популярних творів київської школи (разом вийшло її 4 великі томи, що обіймають повний річний круг). Автор не виступає сильним релігійним мислителем, а людиною гуманного християнського духа. Таким зіставсь він і в памяти сучасників, тішивсь великою симпатією і зараз же по смерти був проголошений святим. Умер в 1709 р. як митрополит ростовський на Московщині, змушений прийняти сю посаду в 1702 р.
Стефан Яворський походив з галицької родини, що при кінці 1660-х рр. перенеслась до Східньої України і оселилась коло Ніжина. Родивсь 1658 р., вчився в київській колегії, де придбав ласку тодішнього ректора її, пізнійшого архимандрита печерського і митрополита Варлаама Ясинсь- кого. Перехід його на архимандрію, після смерти Ґізеля, Яворський привитав напушистим панегириком в дусі того часу під заголовком «Геракль після Атлянта» (до Геракля був тут прирівняний Ясинський, а до Атлянта Гізель). Задокументувавши тим способом свої літературні здібности, Яворський був післаний на дальші студії до Польщі, пробув там три роки і для того, щоб бути принятим на вищі те- ольогічні студії, перейшов на католицьку віру. Се було в тодішних звичаях, і повернувшись назад 1687 р., він наново був прийнятий до православної церкви і став викладати в академії. Викликаний 1700 р. до Москви в церковних справах, звернув тут на себе увагу царя, як проповідник: по відзивам сучасників се був проповідничий талант незвичайний, в штучній театральній єзуїтській манері; своїми рухами, голосом, інтонацією він поривав слухачів. Зараз же йому накинено, против його волі, одну з вищих церковних посад — митрополію рязанську, з обовязком фактично пробувати в Москві, і того ж року по смерти патр. Адріяна цар
110
настановив Яворського «блюстителем патріаршого престола», себто сеніором російської церкви. Хоч він і потім всею душею поривавсь до свого Ніжина, де фундував власний монастир і хотів в нім умістити свою бібліотеку, цар задержав його до самої смерти в ролі номінального голови російської церкви, не пускаючи на Україну. Фактичну адміністрацію церкви перебрав на себе сам цар, зробивши з Того одно з міністерств, але йому хотілось, щоб Яворський своїм іменем покривав його церковну політику. Се була дуже тяжка позиція для Яворського. В перших роках він, очивид- но, спочував Петровим плянам европеізації Московщини, обсадження її вищих церковних посад людьми київського виховання, розвитку школи й культури, і Петро, хоч дуже неприязний клєрикалізмови взагалі, теж цінив Яворського як людину більш все таки європеїзовану, ніж старе московське духовенство. Але в другім десятиліттю XVIII в. між ними почалось уже виразне розходженнє. Бажання царя самому правити церквою, його нахили в бік протестантських поглядів, нарушения церковних канонів і грубі висміювання православних обрядів зовсім знеохотили Яворського. Але цар не хотів звільнити його з обовязків, а Яворський не мав відваги протестувати явно, розуміючи, до чого се може повести. Отже пішла тиха війна. Коли в Москві 1713 р. викрито організацію «єретиків» — євангелистів, і цар хотів збути сю справу як найлагіднійше, Яворський навпаки поривавсь іти слідами інквізіції, хотів вивести на яв всіх прихильників — і скомпромітувати самого царя, як підозрівали. Навзаїм, коли 1718 р. почався суд над царевичем Алексієм, як центром московської реакції, цар і його прибічники сподівались, що при тім удасться заплутати й Яворського, як прихильника Алексієвого. Се не вдалось, але від того
111
голови росийської церкви, а фактично позбавленого всякого впливу і влади вічного підсудного.
Головною працею його лишилась книга «Камень вЪры — православнымъ церкве святое сыномъ на утвержде- ніе и духовное созиданіє, претыкающимся же о камень претьїканія и соблазна на востаніе и исправленіе» — против православних, які прихиляються до протестанства; тут богато уділено місця виправданню кар на єретиків, в дусі інквізі- ції. Скритикована протестантами, книга ся була взята в оборону католиками (апольогія домініканина Рібейри), бо дійсно була вповні католицька по своїм поглядам.
Теофан Прокопович походив з київської купецької родини, родився по одним відомостям р. 1677, по иньшим 1681. Учився в академії, по скінченню її виїхав до Риму і подібно, як Яворський, перейшов на католицтво, щоб бути допущеним до богословських студій. Був принятий до єзуїтської колегії св. Атанасія, звернув на себе увагу своїми успіхами в клясичній фільольоґТі, фільософії і теольог'ії, його намовляли лишитись у єзуїтів, але він 1702 р. таки вернувсь на Україну, був принятий назад православними і став учити в академії піїтики, далі риторики і фільософії. Як професор піїтики, тодішнім звичаєм, написав для академічної вистави (виставлюваної студентами) «траг'едокомедії» п. з. «Владимира — про охрещеннє Руси за Володимира. Се найбільш талановитий твір київської шкільної драми, не позбавлений і актуальности: в образах «жреців» Володимирових часів Прокопович висміває сучасне реакційне духовенство.
1711 року доручено йому курс богословія і він таким чином став ректором академії. Як попередні його курси, так і сі богословські різко відріжнялись від курсів иньших професорів. Пройшовши єзуїтську школу в самім римськім центрі, Прокопович набрав у ній не подиву і вірности католицької теольог'ії на ціле життє, як Могила або Яворський, а навпаки погорди і навіть ненависти до католицької схоластики й єзуїтської практики, до римських претенсій і реак- ціонерства та став горячим прихильником євангелиц-
112
тва. Його академічні курси визначаються незвичайною живістю викладу, навіть жартобливістю, і повні зїдливої іронії над католицькими порядками, церемоніями, прете- нсіями. Навіть сучасного читача вражає сей незвиклий в такій матерії легкий тон; можна ж собі уявити, як він вражав і скандалізував слухачів і професуру виховану в побожнім поважанню до католицьких авторитетів. Про- коповичеви стали закидати, що він впадає в кальвинство, в аріянство. В своїх викладах теольоґТї він дійсно йшов не за католицькими взірцями, а за богословами евангеликами XVII в. Герардом і Квенштедтом, і вихваляв науковість і критичність протестантських учених.
На сім скоро прийшло до явного конфлікту. 1712 Прокопович опублікував трактат під заголовком: «Суперечка Павла з Петром про іго неудобоносиме», де схилявсь до євангелицької доктрини про оправданно вірою. Московський ректор тодішній Теофілакт Лопатин- ський, київський вихованець і вірний представник могил янських традицій, написав критику на сей трактат («Иго господнє благо»), закидаючи авторови «мудрова- нія реформатські о законі божім». В Київі два колєг'и Прокоповича по професурі Маркил Радишевський і Гедеон Вишневський покликали його на прилюдину діспуту в академії, теж закидаючи кальвинські гадки. Так оповідає Радишевський, що зіставсь потім на ціле життє заїлим ворогом Прокоповича і в 1726 заденунціював його перед урядом, обвинуваючи в усіх можливих провинах. В сім доносі збирає з довгого ряду літ ріжні вискази Прокоповича, при всій тенденційности сього акту вони роблять вражіннє достовірности — хоча часто, розуміється односторонно освітлені і або підправлені тенденційно. По його словам, Прокопович ганьбив православну церкву, а лютеранську похваляв. Доводив, що тільки віра спасає а не добрі діла, що оден Христос за людей просить а не ангели, ні святі, тому ні молитись їм не треба, ні просити чого небудь. Відкидав •і критикував ріжні православні обряди, водосвящення, ікони,
113
мощі, чуда: «чудам святих надрукованим в книгах не вірить, каже: «Мині критика не велить вірити».
Та не тільки в сих обвинуваченнях а і в відзивах тих європейських учених і освічених людей, які полишили згадки про нього, Прокопович виступає чистим раціоналістом, прихильником наукового критицизму, позитивного знання, проголошеного Беконом, завзятим ворогом клерикальної гіпокрізії, аскетизму — і заразом приклонником державної влади, необмеженого монархизму, «просвіщенного деспотизму», по теперішньому кажучи, в його боротьбі з претен- сіями церкви і духівників.