З історії релігійної думки на Україні
Шрифт:
83
достойників, аби ті не дбали виключно про свої еґ'оістичні інтереси, «а вчилися слова божого самі й инших учили», з маетностей церковних закладали школи для науки більшої, ніж просте читаннє, та подвигнул и науку слова божого, занедбану від стількох літ.
Автор «Перестороги» (здогадуються, що то був Юрко Рогатинець, оден з провідників львівського міщанського руху, а в кождім разі мусів то бути оден з найщирійших прихильників нового освітнього руху) виступаючи проповідником освіти і школи, як першої умови національного відродження, висловлює повне вдоволеннє з тої дороги, котрою пішла культурна справа в 1580—1590-х роках, головно заходам патріархів (далі повернемо до сього важного пункту) .— «Православіє наше почало просіявати як сонце», пише він,— «учені люде почали показуватися в церкві божій — учителі і строїтелі (організатори)
Се була та спільна точка, на котрій стрічались і перехрещувались і ті поступові течії українського громадянства, для котрого головне була освіта, культура, оживление громадського українського життя, а церква — тільки підойма,— і ті течії консервативні, вповні правовірні, для котрих єдино цінним було відродженнє православія най чистій шої форми без усяких уступок «духови часу». Між сими двома течіями розгубивсь і занидів рух зі становища нашого розсліду особливо інтересний — котрий на місце тої формалістичної, консервативної церковности, яка витворилась за попередні віки і вище була нами схарактеризована, хотів поставити українське євангельське християнство, оперте безпосередно на науці Святого Письма.
Ясні завязки такого українського євангелицтва виступають в брацькій реформі, піднятій львівськими міщанами в 1590-х рр. і про се варто сказати тут кілька слів.
84
На жаль, не маємо докладнійших відомостей про переговори, з котрих вийшли ті статути брацтва, котрі тепер лежать перед нами; тому не можемо докладно відділити, що сюди прийшло від братчиків, а що від патріарха, що ті статути затверджував. Але нема сумніву, що згадана євангельська течія йшла не від патріарха (котрий де инде в своїх роспорядженнях зовсім її не виявив), тільки від львівської православної громади, що стояла тут, очивидно, під впливами західнього євангелицтва. Нові брацькі статути замість старих брацьких пирів на храмові свята, що були головним змістом брацького життя, вказували братчикам зовсім инші завдання й зайняття. Братчики мали сходитись «не во піянственний дім» і не для піячення, а для релігійного й морального поучения; залагодивши біжучі справи повинні були займатись читаннєм Святого Письма, або співаннєм духовних пісень, та поважними, будуючими розмовами. Мали по силі помагати убогим, слідити за моральністю пожиття своїх товаришів, упоминати їх за недобрі вчинки, за тяжші провини замикати до дзвіниці, а в крайности й виключати з брацтва. Все се ідеї, котрих джерело і взірець треба, безсумнівно, шукати не де инде, як в сучасних єванге- лицьких громадах. Відти ж, очивидно, йшли ті гадки про потребу контролі брацької громади не тільки над громадянами, але й над духовенством, і навіть самими владиками, що знаходимо в тихже брацьких статутах. Довідавшись про кого небудь у своїм місці, чи поза містом, чи з світських, чи з духовних, що він живе не по закону, братчики мають упоминати його словом або письмом, коли ж він покаже себе непослушним,— оповіщати про нього епископови. Коли б побачили в коршмі пяного священика, або коли б доведено було на священика, що він ворожбит, або дає гроші в лихву, або що він звінчав ухоплену дівчину, або що він двоженець або роспустник, такого свідками обжалувати перед єпископом, щоб він його судив по законам святих отців. Коли ж би й єпископ став противитися законови правди, правив цер-
85
квою не по апостольським канонам, то й епископови противитися як ворогови правди».
Але ся течія, кажу, не вдержалася. Замість розвою громадської діяльности і поширення прав громадян у церковних справах, як перше і загальне завданнє прийнялось — уздоровленнє православної єрархії. Для сього вважали першим кроком — вирвати її з тої тяжкої залежности від королівської влади, в котру вона впала за останні століття, а на моральну направу духовенства й відновленнє послуху й порядку найкращим способом приймали авторитет і владу патріархів — аби тільки її відновити. Ряд міркувань піддавав таку тактику в інтересах українського народу і церкви, але за ними упускали з уваги животворну силу громадської іні- ціятиви, суспільну силу самооновлення, котру розвинув був реформаційний рух. З тими ж міркуваннями справу завертано на старі дороги, де вона неминуче мусіла загинути — як се й показали пізнійші події, а з загиреннєм церковної реформи пропало й наше
Як допустило се наше громадянство?
Очивидно, воно було настільки ослаблене довгим занепадом і бездіяльністю, що не спромагалось на якусь енергійну, ініціятивну акцію і*в церковній справі: на сотворение нової церкви на нових громадських євангелицьких підвалинах. Тож і пішла найлекшою дорогою — без ріску і з найменшою втратою енерг'ії й засобів уздоровляти стару національну церкву: поправляти старі міхи замість спромагатись на нові.
Треба рахуватися й з тим, що за останні століття ся стара церква стала майже єдиним гаслом національним — єдиною установою, яка ще обєднувала розбиті останки старої Руси. Кидати її на те, щоб поставити поруч неї нову церкву, мусіло здаватись небезпечною пробою, яка спричинила б роздвоєннє і розпорошеннє і так убогих останків тої старої Руси.
Стара церква володіла ще значними матеріяльними за-
86
собами в формі манастирських і катедральних, владичих маєтків: уздоровивши єрархію думалось — можна було б їх ужити на релігійні, культурні й освітні завдання (як то марив Тяпинський), замість збирати на сі ціли нові засоби — до чого підупала суспільність не чула в собі сили.
Українська і білоруська суспільність Литви-Польщі привикла жити в приємнім почуттю своєї релігійної солідар- ности з православними народами й державами: Москвою, Волощиною, Греками й балканськими Словянами. Ся спільність не бо-зна-що давала реального, але морально підтримувала, і упустити сю звязь, відійшовши від старої церкви, могло здаватись небезпечним.
Консервативна політика — уздоровлення церкви через реставрацію старого могла здаватись певнійшою ще з таких міркувань: з нею лекше буде, могло думатись, відборонитись від вміщань уряду до внутрішних церковних справ, обстояти права і автономію свого релігійного життя, посилаючись на старі привилеї і практики* ніж будуючи щось нове і базправне.
Влада і вплив патріарха здавалась користним засобом нового церковного будівництва. Здавалось, що й упадок церкви наступив через те, що єрархічний звязок з Царгоро- дом фактично був зведений на ніщо. Відновлюючи його, думали добути цінний, бо загально признаний авторитет для упорядковання і уздоровлення сього релігійного життя.
Се могло здаватись особливо важним супроти доволі невтішних відносин в євангелицьких кругах Польщі-Литви: неустанної боротьби ріжних євангелицьких доктрин. Коли ще лютеране з кальвінами, хоч з бідою, якось трималися купи, то з унітарськими й перехрещенськими доктринами йшла у них ворожнеча непримирена, і вона мусіла досить знеохочувати до нововірства взагалі.
В результаті сих обставин і міркувань, як бачимо, наше відродженнє властиво від початку доволі рішучо повертає на дороги старі, консервативні, навіть реакційні. Перша боротьба була зведена за старий календар, против нового, котрий
87
заводив польський уряд. Наші православні обстоювали при- нціп, що уряд не може накидати їм без їх згоди нічого, що мало б якусь звязь з церковними справами. Принціпіяльно се було правильно, і на заході богато протестантських країв теж не приймало нового календаря, тому що його диктувала їм папська курія. Але таки се було доволі зловіще віщуваннє, що наш рух почавсь такою реакційною справою.
Ідею відновлення патріарших впливів і тіснійшого звяз- ку з патріархатом висували й підтримували особливо наші міщанські брацтва, що в тодішнім руху були елементом найбільш поступовим. В патріархах вони шукали союзників против своїх розпаношених владиків. Але відродженнє сього принціпу, що все мусить робитись не инакше, як за волею і згодою патріархів, спаралізувало всі пляни реформи і дало православним консерватистам і реакціонерам убійчу зброю против усяких поступових течій і слідкувань за західним реформаційним рухом.
Кінець кінцем, викликані примари старого блеску княжої Руси, святости старої церкви, найвищого авторитету патріархів убили поступові демократичні, громадські течії, викресані з українського громадянства євангелицьким рухом в XVI в. Потяг до західнього відродження, реформації, письменства, що пробиваються в провідних ідеях нашого відродження при кінці XVI і на початку XVII в., впав під натиском старовірства. Відновлена православна церква потягла не з західньою реформою, а з католицькою реакцією, не з кальвінами, а з єзуітами, і не стільки принціпи «Апокрі- зіса» й «Перестороги», як ідеї Вишенського потягли за собою маси.