З історії релігійної думки на Україні

Грушевський Михайло Сергійович

Сам образ Вишенського та його творчости дуже харак¹ теристичні для сеї боротьби ріжних течій, і тому на них мусимо спинитись.

Він був представником крайних аскетичних візантійських поглядів, схарактеризованих вище. Початки нашого відродження, 1580-і й 1590-і роки, не менше двадцяти літ мабуть, він прожив на Афоні, відзиваючись відти тільки

88

своїми посланіями на події, що стрясали тодішню Україну: змову владиків і підданнє їх Римови, проголошенне унії з Римом в 1596 р., боротьбу православної суспільности против владичого самовольства, підтриманого урядом. Даремно православна Україна і безпосередно і через патріархів силкувалася викликати його до дому: александрійський патріарх Мелетій, що брав діяльну участь в українських справах, від себе намовляв Вишенського, але тільки

в 1605 р. той зваживсь нарешті приїхати. Новий рух і його провідники справді показались йому такими далекими, що не пробувши й двох літ, він знеохотивсь і вернувсь назад на Святу Гору. Не вважаючи на всі пізнійші поклики, більш не повертав і навіть письмом все рідше відзивався на українські події.

Коли брати його особу і творчість відокремлено, вони захоплюють нас своєю щирістю чуття, високим настроєм, гуманними гадками, які вибиваються з-під його аскетичної ризи і змушують забувати негативні наслідки, що випливали з його аскетичного реакціонерства. Своїми позитивними сторонами він являється предтечею Сковороди і Шевченка. В усій нашій старій літературі не знайдемо нічого рівного його огненним докорам епископам-уніятам, що покинули стару церкву, не зносячи демократичного, громадського духу, що на хвилю вдарив був, під євангелицькими впливами, з нашого руху. В оригінальних і сильних виразах, на- тхнених святим гнівом на насильників і сердечним спочут- тєм до зневажених і пригноблених, змалював він, як ніхто инший, сучасне українське життє: «закукуріченість» єрархів з їх претензіями на виключне учительство і абсолютну власть у церкві: пасожитство, порожність і марність шляхетської верстви, глибоке понижение і визиск трудящих.

Що, справді, можна поставити поруч з його убійчим посміхом з єрархічної пихи владиків, що устами львівського єпископа відмовляли місцевим міщанам, «хлопам простим, кожемякам і сідельникам», як він їх згорда називає, якого будь голосу в церковних справах: «Ті хлопи прості в своїх кучках і домках сидять, а ми преці на столах єпископських

89

лежимо! Ті хлопи з одної мисочки поливку або борщик хлепчуть, а ми преці по кількадесать полумисків розмаітими смаками уфарбованих пожираємо! Ті хлопи бецьким або моравським гермачком (свитиною) покриваються, а ми преці в атласі, адамашку і соболіх шубах ходимо! Ті хлопи самі собі й панове і слуги суть, а ми преці предстоящих барвяноходців (слуг що в ліберіях ідуть перед своїм паном) по кількадесяти маємо». І він кличе до них: сих пишних слуг Христових:

«Чи не ваші милости алчних голодними і жаждними чините бідних підданих, що тойже образ божий носите, як і ви? надане на сиріт церковних лупите, з гумна стоги й обороги волочите? Самі з своїми слуговинами прокормлюєте (споживаєте) їх труд і піт крівавий, лежучи й сидячи, сміючись і граючи пожираєте — горівки перепущені курите, пиво трояке превиборне варите і в пропасть неситого черева вливаєте! Самі з гістьми своїми пресищаєтесь, а бідні піддані через свою неволю (панщину) річного обходу (прогодо- вання) вдоволити не можуть: з дітьми стискаються, оброку (страви) собі уймаючи — боячись, чи їм до пришлого врожаю дотягне!»

«Чи не ваші милости самі (їх) обнажаєте, у бідних • підданих з обори коней, волів, овець волочите, дани пеняжні (грошеві), дани поту і труду їх витягаєте, з них живцем лупите, обнажаєте, мучите, томите, до комяг і шкут ¹ не зважаючи на час, зимою й літом в неповідний час гоните? Ви їх потом повні мішки грішми золотими, талярами, півта- лярками, ортами, четвертаками і потрійниками ² напихаєте, суми докладаєте в шкатулах, а ті бідаки шеляга за що собі соли купити не мають!»

В сім протесті против автократичних, магнатських претензій владиків Вишенський, як бачимо, опиняється в однім

– 1 Назви сплавних човнів, до котрих піддані мусіли з далека довозити своєю худобою ріжні вироби панського господарства. ² Назви монет.

90

ряді з найкращими представниками європейського реформаційного руху. Але він зараз же відскакує від них, коли йому приходиться оцінювати заходи і тактику провідників сучасного українського руху — тих людей що не молитвою і словом, а ділом хотіли увільнитись від автократів-владиків, що в союзі з урядом заходились накинути унію громадянству. Йому не подобається ні політична боротьба в союзі з евангеликами, ні організація

нової школи для піднесення національної культури, щоб запобігти винародовленню вищих верств, ні заведеннє народньої мови до проповіди, до толкування Святого Письма і перекладів на народню мову. Він обстоює уживаннє церковно-словянської мови й на борзі складає теорію особливої містичної сили її: диявол, мовляв, особливо ненавидить сю святу мову, і всі, хто поборює її, робить се диявольським «дійством і риганнєм». Щоб утримати суспільність при старій церкві й візантийсько- словянській культурі, він проповідує зневагу до всього, що виходить поза рамці церковної лектури: біблія має православному чоловікови вистати за всі науки, а хто піде до «поганських учителів і до латинської хитрословної ложи», той згубить віру. На побореннє унії, замість якоїсь політики, він радить уставити всенародній — піст, бдіннє і молитву, щоб Бог чудом своїм зломив упір короля, патрона унії. Серед внутрішних непорядків не знаходить нічого важнійшого, як останки ріжних народних обрядів, такі як різдвяні, великодні, святоюрські і под. Годиться завважити, що таку ж дрібязковість у відносинах до народнього обряду виявляли і патріярхи і їх інформатори братчики: одною з спірних матерій між львівським брацтвом і владикою було питаннє, чи годиться святити на Великдень усяку страву, чи ні — владика боронив місцевої практики свячення, братчики ж доводили, що від того «чародійство множиться»: свячене вживається до ріжних магічних актів і патріарх, замість заспокоїти, зробив з тої справи велику бучу. А ще більш* енергії було витрачено на поборюванню місцевої практики, що допускала до свячення на церковні степені «второжен-

91

ців», себто людей що були двічі жонаті, котрих грецька практика до свячення не допускала, хоч ніяких підстав для заборони в церковних канонах не було.

На г'рунті неприхильної оцінки Вишенським нових православних заходів прийшло до досить неприємних суперечок між ним і провідниками нового релігійного руху, коли йому довелось зустрінутися з ними на-віч в 1605-6 рр. Ви- шенському прийшлось вислухати не оден твердий арг'умент, він нібито дещо упустив з своєї непримиренности, але в глибині свого серця не помирився з новою наукою і вернувшись на свою Атонську гору, наново застиг в своїм старовірстві.

Воно було непрактичне, то значить — не відповідало інтересам національного життя. Воно було не продуктивне. Не мало нічого спільного і з духом дійсного християнства, а про те мало своїх людей і навіть дуже богато. Писання Вишенського з незначними виїмками не були друковані; не видко, щоб були вони й умисно поширювані,— проте ідеї його жили. Поступовим течіям, котрих огнищем було львівське брацтво, бракувало економічних підстав, бракувало мас. Українське міщанство не мало економічної сили й упадало з упадком міст Польщі взагалі. Союз православних з маг'натами-євангеликами Литви й Польщі, що здвоювали їх сили, стратив значіннє і заник з тим, як останки українського маг'нацтва спольщились, а прихильники євангельства в Литві-Польщі теж змаліли. Львівське брацтво помирилось з владикою й перейшло під його владу, а його культурна робота звелась до дуже малих розмірів. Натомість у старовірів, таких як Вишенський, знайшлись союзники численні і сильні!

їх підтримували несчисленні «мучені» попи і черці, котрим гасла нової науки і школи були неприємні, бо грозили конкуренцією, і сі «неучені» знаходили послух не тільки в селянських масах, а і у нової політичної сили України — у козацтва. Хоча між козаччиною не бракувало елементів культурнійших, вихованих в нових школах, проте козацька

92

маса потягала більш до найбільш безоглядної й непримире- ної опозиції против всього, що скільки небудь заносило якоюсь згодою, чи з польським пануваннєм, чи з польською вірою.

Отже коли у православної опозиції не стало инших протекторів і з кінця першого десятиліття XVII в. їй прийшлось «укриватись під крилами дніпровських молодців», кажучи словами митр. Борецького, провідники її мусіли дуже серіозно рахуватись з такими козацькими настроями. Козацтво напр. грубо і безпардонно розбило акцію на помиреннє з урядом і католицькою церквою поведену в 1620-х рр. Мелетієм Смотрицьким. Митр. Борецький і пе- черський архимандрит Могила брали в ній участь, але мусіли відійти під грізним натиском козацтва, і Смотриць- кий, найбільша літературна сила тодішнього українського суспільства, всіми покинений зломивсь і пропав.