З історії релігійної думки на Україні

Грушевський Михайло Сергійович

Все ж таки сей рух не зіставсь без глибоких і користних впливів на розвій польської культури, політичної думки і громадського життя. Досить того, що се він сей рух властиво покликав до життя польську літературу, змусив письменників перейти на народню мову, вигладив і вигартував її протягом недовгих, але горячих десятиліть релігійної боротьби. Єзуїтська реакція зломила і приглушила сі початки,

68

але, оживши згодом, вони зістались невмирущою памяткою колишнього релігійного руху.

На українськім же життю, на жаль, сей реформаційний рух відбивсь далеко менше і слабше — бо тут він навіть і серед українського панства — не кажучи про инші верстви, не знайшов скільки небудь енергійних та рішучих прихильників.

Правда, у тогочасних полемістів, не тільки католицьких та уніятських, але й православних, єсть кілька відзивів про великі успіхи «ереси» між православними. Московський емігрант кн. Курбский, що жив на Волини і дуже

журивсь упадком православної віри в 1570—80-х рр., завважав «мало не всю Волинь» тодішню «зараженою духовою Канґ^реною і розагітованою фальшивими догматами». Наш Вишенський в початках XVII в. закидав усій українсько-білоруській аристократії, що вона «поєретичилась». Але оден і другий були прихильниками непохитної візантійської ортодоксії, за ересь вони вже вважали яку небудь критику православного обряду чи духовенства, яку небудь похвалу чужій вірі,— а такі слова дуже часто мусіли бути на устах тодішних Українців з більше освічених верств — тільки се зовсім не означало їх приналежности до якої небудь не-православної конфесії. В однім з листів Курбский з обурен нем оповідає про волинського українського пана,Чаплича, що він прийняв до себе московських емігрантів, єретиків-раціоналістів, перейнявсь їх гадками і не упускав нагоди завести в шляхетській компанії розмову на теми догматів і морали та пописатись раціоналістичними ідеями. Але зістається таки незвісним, чи сей Чаплич пристав формально до якої небудь євангелицької конфесії,— чи зістав православним вільнодумцем. В кождім разі для другої половини XVI в. не можемо вказати ні одного скільки небудь визначного імени між представниками євангелицького руху, ані якого небудь яскравого успіху сього руху серед українського громадянства. Про деяких діячів — напр. про Потія оповідається, що вони перейшли через євангелицтво — але таки не звязали

69

з ними скільки небудь трівко своєї діяльности. Пізнійше знаходимо серед унітаріїв кілька українських фамілій, які звязались з ним серіозно — але в українськім життю вони не грають виразної ролі. (Виїмком, можливо був Неми- рич — котрого постать одначе і досі не уявляється нам виразно). Значіннє ж євангелицького руху для українського життя — значіннє все таки дуже поважне — полягає у тім, що він чимало причинився до розбурхання сього приспаного світу своєю активністю та енергією, давши йому певні взірці, використані православними церковними й національними діячами, перенесені в українські обставини і до них приноров- лені. На євангелицькім же ґ'рунті стати і на нім повести український релігійний чи культурний рух, ніхто з українських діячів, скільки знаємо досі, серіозно не постаравсь, ані з євангеликів ніхто не додбав про те, щоб в українстві пошукати ґ'рунту для своєї діяльности.

Трохи наче більше того було на Білоруси. Могла в тім мати значіннє і близькість Прусії й приплив з Московщини тих еміґ'рантів-раціоналістів, згаданих вище, що перед усім на Білоруси шукали собі схороншца, і впливи Радивилів, протекторів кальвінства, що володіли величезними маєтками на Білоруси. Скарга і Потій в 1590-х рр. говорять навіть про незвичайні успіхи євангеликів межи православними Білору- синами: що вони тут сотки церков обернули на євангелицькі збори, а з шляхти хіба сот ний дім зіставсь не захоплений єресию. Розуміється, тут богато мабуть перебільшено*. Але припускаючи, що єсть в тім щось і правди — які наслідки тих успіхів? І тут вся євангелицька література на білоруській мові, яку досі вдалось викрити, обмежується двома книжками, виданими Симеоном Будним, в товаристві ще двох инших проповідників, в несвіжській друкарні в 1562 р. на тодішній українсько-білоруській книжній мові: «Оправдание грішного чоловіка перед Богом» і «Катихисісь то єсть наука стародавная хрістіаньская от светого писма для простыхъ людей языка руского въ пыташахъ и отказЪхъ събрана». Будний і його товариші не були з роду Русинами

70

і до українсько-білоруської мови звернулись в інтересах пропаганди. Будний був з початку кальвіном, потім уніта- рієм. Його «Оправдание» .присвячене Остафієви Воловичеви, одному з виднійших білоруських магнатів, що прославив себе енергійним протестом против Люблинської унії. По словам передмови, він причинивсь своїм коштом до заснований несвіжської друкарні «на розмноженнє добрих книг». Та видко, ся проба Будного не знайшла симпатичного відгомону ні в українсько-білоруській суспільности, ні в євангелицьких кругах, і не була ніким продовжена. Сам Будний звернувсь до перекладів на польське (здобув собі вдячну память в історії польської культури польським перекладом біблії), його ж білоруські друки навіть не згадуються пізнійшими істориками євангелицького руху!

Инший, недовершений твір в сім напрямі тільки здогадно звязується з білоруським євангелицьким рухом: се євангеліє в двох паралельних текстах, словянськім і білорусько- українськім, розпочате Василем Тяпинським¹ у власній «убогій друкарні», котру він заложив

для сього діла, але не зміг довести його до кінця, тому задумав випустити бодай видруковану частину з своєю передмовою, але не відомо, чи й се удалось йому сповнити. Його передмова дуже інтересна своїми жал ями над занедбай нєм «руської» мови та наклика- ми до суспільности (православної), аби вплинула на свою єрархію, щоб вона заопікувалась школами та наукою. За недостачею яких небудь відомостей про особу автора пробувано його звязати з одним полоцьким шляхтичом-унітарієм, що мав таке імя. Але в його передмові нема ніяких натяків на нововірство: він говорить до православного суспільства, так якби сам був православним, і серед православної української шляхти того часу знайдено також шляхтича Василя Тяпинського, що міг бути автором сього інтересного твору.

¹ Новійша студія про нього пок. Ореста Левицького в київських «Записках» т. XII, 1913.

71

Найбільш виразний відгомін євангелицького — спеці- яльно — унітарського руху того часу на Україні, се переклад на сучасну українсько-білоруську мову зроблений на Волини в 1581 р. близше незвісним Валентином Нега- левським. Переклад і толкования мають доволі виразні познаки унітарської доктрини. Перекладчик пояснює, що до сеї праці приступив «за намовою і напоминанием многих учених і богобойних, а слово боже милуючих людей, котрі слова польського читати не вміють, а язика словенського — читаючи письмом руським — викладу і слів його не розуміють. Але сі «учені люде» таки не постарались опублікувати праці НегаЛевського, і вона звісна тільки з рукописи.

Таким чином на нашім ґ'рунті євангелицький рух не проявив тих заходів коло видання св. письма та релігійної літератури на народній мові, що деинде бував одною з силь- нійіііих та продуктивнійших сторін сього руху та клав нараз сильні підстави національній літературі й звязував національний рух з євангелицтвом. Се тим дивнійше і сумнійше, що такі заходи коло впровадження народньої мови до книжної, релігійної письменности на Україні і Білоруси почались уже перед Лютеровою реформою. Проби вживання тут сучасної мови маємо вже з XV в., і шановні праці Скорини випередили теж на які два-три десятиліття перші відгомони її на Білорусько-українськім ґрунті. Наскільки сі Ско- ринині проби ународнення святого письма (роблені за помі- чю чеської біблії) дійсно відповідали потребам нашої суспільности, показують численні рукописні копії з Скори- ниних друків: маємо кілька таких копій зроблених в Західній Україні в другій пол. XVI в. Єсть і нові переклади зроблені в тім часі на взірець Скорини, за помічю чеського тексту, як Пересопницьке євангеліє, перекладене на Волини в 1550-х рр., або Пісня пісень Соломона. Сі переклади теж лишились недруковані, і се дивно, що тодішні провідники євангелицького руху в Польщі й Литві — дуже численні і на Україні пройшли повз сього досить помітного явища, не

72

помітивши й не оцінивши потреб української людности в народній біблії.

Не оцінили вони й проб пересадження євангелицької доктрини на український ґ'рунт і навязання до українських традицій, що виникали серед самих євангеликів. Звісна напр. така спроба унітаріїв використати для успіху своєї проповіди память і пієтизм українського громадянства до своїх старих князів. Се так званий «лист Смерти Половця до князя Володимира, пущений в 1560-х рр. (як оповідали польські унітарії) якимсь Андрієм Колодин ським з Полоцька з заміткою, що лист сей, мовляв, знайшов він в монастирі Спаса в Перемищині, де був похований кн. Лев галицький. Іван Смера, двірський лікар Володимира (особа, очи- видно, вимишлена) — висланий ним, в числі инших, щоб на місці познайомитись з тими ріжними вірами, котрі Володи- миреви захвалювали місіонери, інформує свого князя про віру грецьку. Критикує її гостро і противставлює їй (в виразах досить неясних) правдиве християнство, що колись візьме гору на Руси (очивидно — в формі унітарського евангелизму) . Написано се все з невеликим хистом, з невеликим знаннєм православної віри і церковної практики, але в ко- ждім разі цікаве самою гадкою: дати щось зі своєї проповіди під ослоною двох популярних історичних українських імен: Володимира і Льва (якраз в 1560-х рр. з іменем Льва фабрикувались всякі грамоти на оборону прав українських посідачів, котрим бракувало правосильних документів) . Але що ж? і сей лист

Др. Франц Скорина з Полоцка.

73

зіставсь невиданим, здається, майже невідомим, не спопуляризованим (навіть українського тексту сього памфлету не відомо).

З свого боку провідники українського національного руху (що був заразом рухом церковним, освітним, літературним) використовували — часом навіть досить запопадливо, що на їх гадку користного міг дати євангелицький рух, але не охотились звязуватись з ним так, щоб аж розривати зі своєю церковною традицією, бо при всіх темних сторонах православного церковного життя, видима річ, цінили православну церкву як національну інституцію — і національне гасло.