З історії релігійної думки на Україні
Шрифт:
139
мав де глави підклонити, бо «куди, мовляли, ми пійдемо? глаголи живота вічного імаши». Учителем київської купки послідувателів проповідника глаголів живота вічного був сам він, усі бо були вони рівні між себе, і тільки той бував між ними первим, хто бував усім їм слугою. Тільки на Шевченка взирало не звязане нічим опріч дружби браттє як на якийсь небесний світильник, і се був погляд праведний. Озираючись назад можемо сказати без кощунства про його великого, хоть і пригашеного дечим духа: «Онъ бЪ свЪтильникъ горя и свЪтя». Шевченко зявивсь посеред нас як видиме оправдание нашого натхнення звиш».
Ся характеристика досить добре відповідає євангельським настроям сеї київської громади,— самого Куліша в тім числі, і тої ролі, яку в ній відогравав Шевченко.
Найстарший літами, осяяний славою найбільшою національного поета, він попирав своїх молодших товаришів і силою та імпульсивністю свого
140
сильнійше. Кождий повисшений настрій викликав в його уяві біблійні образи і поетичні звороти. Він громить виразами пророків сучасний царський режім; з біблійних «Царств» вибирає матеріял на його нищеннє; словами Псалтири вчить громадянство соціяльної морали і біблійними фарбами малює будуче царство правди, що має прийти на землю після соціяльної революції. Влучно підносить Драгоманов в тій самій статті подібности сих писань Шевченка з англійськими соціяльними реформаторами XVII в.— пуританами-інде- пендентами, що теж за помічю біблійних текстів начеркували новий соціяльний устрій Англії та вели повстання для його здійснення.
Тут от і лежала глибока ріжниця між Шевченком і молодшими кирило-методіївцями, схарактеризованими Кулі- шем, що мріяли реформувати суспільство й гоїти соціяльні рани проповідю євангельської морали, ширеннєм освіти і культури, піднесеннєм культурного рівення панської інтелігенції й кріпацької маси розробленнєм української мови, популярною літературою і под. Шевченко хоч положив і свою жертву сим плянам — виданнєм українського букваря, далекий був від сих оптимістично-іділічних настроїв, глибоко переконаний, що тільки революційні «ножі обоюд- ні» потраплять «розпанахати погане гниле серце (вкрите боляками), вицідити сукровату, наляти живої козацької тії крови, чистої, святої».
Ще глибше се відріжняло його від християнського квієтизму і консерватизму Квітки. Тим часом, як у того прихильність до царської Росії, що спиралася на офіціяльнім православію, підтримувала і скріпляла його симпатії до офіціяльної церкви, або принаймні — толерантно настроювала до неї, у Шевченка — поета обрабованого і закріпощеного українського селянства, союз офіціяльної церкви з царським режімом викликав огиду і ненависть до сеї церкви і офіціяльної релігії. Цар Николай з своїми прибічниками написали на своїм прапорі гасла «православіе, само- державіе і народність» як свою політичну програму,— сього
141
було досить, щоб Шевченко, як і вся поступова Росія того часу, з однаковою сливе ворожнечою поставились до# казьонної народности і казьонної церкви як і до самодержавного деспотизму1.
Все, що тхнуло сим союзом церкви і держави, усвячен- нєм за помічю релігії деспотизму влади, паразитизму вищих кляс, поневолення і визиску працюючого народу. Шевченко пятнував згірдливою назвою «візантизму» 2 і звертав против нього всю силу свого гніву і всю їдь свого сарказму, вважаючи його одним з найприкрійших збочень соціяльного і культурного життя в минулому і сучасному. Офіціяльна царська протекція зовнішному церковному обрядови та його старо-руським і візантийським традиціям знеохочували Шевченка і до них, тим більше, що стоючи під впливами новій- ших західно-європейських течій в малярстві (за посередництвом свогр майстра і протектора Брюлова) він не розумів вартоСти ні староруського, ні візантийського мистецтва: все валив в одну купу, не розбираючи, що в тім традиційнім культі було звироднілого, а що мало якусь естетичну вагу. Тим часом, як той же Квітка без застережень приймав естетичні сторони українського православного обряду, у Шевченка боролись тут суперечні погляди естета і соціяльного революціонера.
1 Серед тих вище згаданих «нецензурних місць» Шевченкового щоденника маємо таку замітку, з приводу множества церков в східній Росії: «Головний вузол старої внутрішньої політики — се пра- вославіє. «Неудобозабываемый Тормазъ» по глупости своїй хотів стягти сей ослаблений вузол, та перетяг: він тепер на однім волоску тримається». (Тормаз по росийськи гальмо, так прозвав звісний росийський публицист Герцен царя Миколая, і Шевченко залюбки вживає се призвище в своїм щоденнику.
2 Дослідники здогадуються, що сей термін Шевченко став вживати під впливом історії Візантії Гіббона, досить популярної тоді між поступовим росийським Громадянством.
142
стихійно вражінням церковної поезії та естетиці православного обряду.
Звісний його вірш (1860 р.) «Світе ясний, Світе тихий, Світе вольний, несповитий! За щож тебе, світе-брате, в твоїй добрій, теплій хаті оковано, одурено, кадилами окурено, багряницями закрито і розпятієм добито?» — де поет закликає Христа встати на знищеннє культу, котрим його окружено: «Стрепенися, та над нами просвітися! просвітися!.. Будем, брате, з багряниць онучі драти, а з кадил люльки курити, явленими піч топити, кропилами будем, брате, нову хату вимітати». В недавно опублікованих «нецензурних місцях» Шевченкового щоденника 1857 р. знаходимо докладнійші ілюстрації сих його настроїв. Відвідуючи церкви Нижнього Новгорода він записує: «Війшов я до притвору і з перестраху спинився. Мене перестрашило якесь препогане чудо-диво намальоване на трьохаршинній округлій дошці. Зпочатку я думав, що се індійський Ману чи Вишну заблукав до християнського капища — поласувати ладану та оливки. Хотів війти до самої церкви, коли двері відчинились і вийшла пишно, шиковно вбрана пані, вже не дуже свіжа і звернувшись до намальованого чуда-дива тричі побожно й кокетно перехрестилась і вийшла. Лицемірка! Ідолопоклонниця! і напевно, (грубий вираз опущено в друку). І чи одна? Міліони подібних до неї, безмисних, зіпсованих ідолопоклонниць. Де ж християнки? Де християне? Де безплотна ідея добра і чистоти? Скорше в шинку, ніж у сих зогиже- них скотських капищах». А потім в Москві надибавши оригінал образу, що так його злякав в Нижнім, він завважає: «Нерукотворний менструальний образ, котрого копія мене колись перелякала в церкві Георгія,— оригінал сеї індійської огиди (безобразія) міститься в соборі і ціниться як старинність. Можливо що се оригінальний індійський монстр». При московських проходах читаємо: «Зайшов до собору (катедри) послухати архиєрейської півчі. Дивно, чи се з непривички, чи так воно єсть — се певнійше — але в архиєрейській службі з усею її обстановою і взагалі в декора-
143
ції показалось мині щось тибетське або япанське. І при сій маріонетковій комедії читається Євангеліє. Найпоганій- ший контраст!» При слідстві переведенім в 1859 р. про против релігійні виступи. Шевченка, коли він їздив по Київщині, шукаючи собі осідку, оден селянин росповів, як Шевченко перед ним грубо вилаяв «Господа Саваоеа» і сказав, що вірить він тільки в Ісуса Христа.
«Візантийським Савовом» означав він ненавистну йому церковну реліґЧю, тим часом як в Ісусі й його Матери для нього концентрувалась релігія людського, глибоко людського страждання, що була властивим нервом його поезії. Як тепло переповідає він легенду про Іржавецьку ікону, про ту «Матір Божу, що плаче за козаками». А його ода до неї в «Марії» («Все упованіє на тебе, мій пресвітлий раю, на милосердіє твоє все упованіє моє на тебе, мати, возлагаю, святая сило всіх святих, пренепорочная, благая!») Чи не належить вона до найкращих взірців релігійної лірики, які коли небудь бачив світ?
Як поет, Шевченко ніколи не постаравсь скристалізувати свого релігійного світогляду й звести jioro до якоїсь системи, тому контрасти між його богохульними висловами про офіціяльного Бога і повними щирого релігійного почуття висказами, де він говорить про свого власного Бога — про той «світ ясний, невечерній» що не переставав осявати його душу,— вони збивали з пантелику дослідників, які підходили до його ідеольоїЧї, чи його настроїв з занадто упрощеною й узькою мірою: атеіст чи православний? Одні записували його до деістів або раціоналістів, иньші до православних чи церковних християн, і з здивованнєм спинялись перед суперечностями, які з такої клясіфікації виникали. В дійсности маємо в нім одну з відмін того, як бачимо, дуже поширеного в нашій новочасній освіченій верстві, але ріжнородного і ніколи не уодностайненого не церковного християнства, чи ще ширше не церковної-реліг'ійности. Шевченко, як одна з найбільш ґ'еніяльних, інтуїтивних натур нашої суспіль-