Заручені

Мандзони Алессандро

Розділ тридцятий

Хоча найбільший наплив народу був не з того боку, звідки троє наших утікачів прямували до долини, а з протилежного входу в неї, проте й тут їм назустріч траплялися супутники й товариші в біді, які вже повиходили або починали виходити з попередніх доріжок та вузьких путівців на великий шлях. За таких обставин усі зустрічні відчувають себе немов давні знайомі. Щоразу, коли віз наздоганяв якогось пішохода, подорожні засипали одне одного запитаннями й відповідями. Хто втік загоди, як і наші подорожні, не дожидаючи приходу солдатів; хто уже чув звуки барабанів і труб; хто навіть

устиг побачити самих солдатів і описував їх так, як звичайно описують щось перелякані люди.

— Нам іще поталанило,— говорили обидві жінки,— тож подякуймо Господові. Кат його бери, все те майно: хоч самі зосталися цілі.

Але дон Абондіо не бачив причини радіти разом з ними. Навпаки, оцей наплив народу, а ще більший наплив з другого боку долини, про який він здогадувався, починав вселяти в нього тривогу.

— Оце так історія! — буркотливо казав він обом жінкам, коли нікого не було поблизу.— Оце так історія! Хіба ви не розумієте, що дозволити збиратися такій тьмі народу в одному місці — це однаково ніби навмисне заманювати сюди солдатів? Адже всі забирають із собою своє добро, і в будинках не залишається нічого; тож солдати й розміркують, що, мовляв, там нагорі накопичились усякі скарби! І неодмінно завітають туди. Нещасний я чоловік: вліз у таку халепу!

— Та що ви! Навіщо ж їм дертися нагору? — відказувала Перпетуя.— У них своя дорога. До того ж я завжди чула, що під час небезпеки краще, коли збирається багато людей.

— Багато! Багато! — перекривив її дон Абондіо.— Нещасна жінка! Хіба ви не знаєте, що один ландскнехт із'їсть живцем цілу сотню таких, як ми? Та й потім, коли вони розпочнуть свої дурні витівки, то велика нам буде радість! Воюватися з ними? Ох, я нещасний! То вже краще було йти просто в гори. І загорілося ж усім зібратися в одному місці!.. Які ж бо дурні! — пробурчав він тихше.— Усі знай сунуть, знай сунуть сюди — одні за одними, наче вівці, без усякого пуття.

— Як отак міркувати,— зауважила Аньєзе,— то й вони можуть сказати про нас те саме.

— Та помовчіть хвильку,— мовив дон Абондіо,— балаканиною тут годі зарадити. Що зроблено, те зроблено. Коли ми вже тут, то доведеться тут і залишитися. Усе буде за волею провидіння. Нехай нам бог помагав.

Але його настрій ще дужче погіршав, коли він побачив при вході в долину неабияку варту з озброєних людей, що стояли біля дверей якогось будинку та розташувалися на нижньому поверсі. Усе це скидалося на казарму. Він куточком ока глянув на них. Це були вже не ті обличчя, які йому довелося побачити під час своїх перших злощасних відвідин; коли серед них і траплялися декотрі з попередніх браві, то ці, в усякому разі, помітно змінились. І все ж не можна сказати, що це видовище було для нього особливо приємне. «Ох, я нещасний! — подумав він.— Ось вони й починаються, оці дурні витівки. Та інакше й не могло бути: від такого чоловіка цього й слід було сподіватися. Тільки ж що він надумав? Воювати, чи що? Зображати з себе короля? Ой, я нещасний! За таких обставин хоч під землю ховайся, а він усіляко намагається привернути до себе увагу, сам так і лізе на очі,— коли ваша ласка, ласкаво просимо!»

— От бачите, господарю,— сказала йому Перпетуя,— і тут є хоробрі люди, вони зуміють захистити нас. Хай-но тепер поткнуться сюди солдати! Тут народ зовсім інший, це не наші боягузи, які тільки й уміють що давати драла.

— Та цитьте-бо ви! — стиха, але сердито відповів дон Абондіо.—

Цитьте! Ви й самі не знаєте, що кажете. Благайте бога, щоб солдати поспішали й не завітали сюди поцікавитись, що тут діється і як у цім місці хочуть зробити справдешню фортецю. Хіба ви не знаєте, що на те вони й солдати, щоб брати фортеці? Більше їм нічого й не треба. Для них піти на приступ — однаково що піти на весілля: адже все, що вони знайдуть,— їхня здобич, а людей вони просто дорізують. Бідний я! Усе одно подивлюся, чи не можна де сховатися серед цих скель. Але в битву вони мене не заманять, не заманять, оце вже дзуськи!

— Ну, коли ви навіть боїтеся, щоб вас захищали і допомагали вам...— почала була Перпетуя.

Але дон Абондіо гостро, хоча й стиха, урвав її:

— Замовкніть, та дивіться не подумайте переказувати комусь ці розмови. Запам'ятайте, що тут треба завжди робити веселе обличчя й погоджуватись з усім, хоч би що ви побачили.

В «Страшній ночі» вони застали ще один загін озброєних людей, яким дон Абондіо, однак, чемно вклонився, повторюючи подумки: «Горе ж мені, горе: я потрапив до справжнього табору!»

Тут віз зупинився. Усі повисідали. Дон Абондіо квапливо заплатив і відпустив візника, а тоді почав мовчки сходити нагору з обома своїми супутницями. Вигляд цих місць відновлював у його пам'яті спогади про ті тривоги, які він пережив тут; але тепер до них додавались іще й нові. Аньєзе, котра ніколи не бачила цих місць, але в уяві намалювала собі про них досить фантастичну картину, відтворюючи її перед собою щоразу, коли думала про жахливу Лючіїну подорож, тепер, побачивши їх, по-новому й набагато гостріше переживала цей болісний спогад.

— О боже, синьйоре курато! — вигукнула вона.— Подумати тільки, що моїй бідолашній Лючії довелось їхати цією дорогою!

— Ви зрештою замовкнете, дурна ви жінко! — прокричав їй на вухо дон Абондіо.— Хіба можна вести тут такі розмови? Ви що, не знаєте, що ми в його володіннях? Ваше щастя, що ніхто вас зараз не чує, та коли ви говоритимете отак і далі...

— То це навіть тепер, коли він святий?...— спитала Аньєзе.

— Мовчіть,— відказав їй дон Абондіо,— гадаєте, про святих отак і можна патякати все, що зайде в голову? Краще подумайте, як подякувати йому за те добро, яке він зробив для вас.

— Ну, про це я досі подумала,— чи, може, вам здається, що мені бракує пристойного поводження?

— Пристойне поводження — це не говорити речей, які можуть не сподобатись, а надто тим, хто не звик їх слухати. І добре затямте собі: тут не місце пускати плітки й базікати про все, що спаде на думку. Як ви вже знаєте, це замок поважного синьйора. Бачите, скільки тут товпиться народу. Сюди приходять усякі люди, а тому треба бути чимрозсудливішими: обмірковуйте свої слова, і головне — говоріть якнайменше, тільки в разі крайньої потреби. Промовчите — ніколи не помилитесь.

— Ви куди гірше робите з усіма вашими...— вкинула була Перпетуя.

— Та годі-бо вам! — з люттю засичав на неї дон Абондіо, але враз швидко зірвав з голови капелюха й зігнувся в низькому уклоні, бо, глянувши вгору, побачив, що з гори сходить, прямо до них, Безіменний. Він також помітив і впізнав дона Абондіо й поквапився йому назустріч.

— Синьйоре курато,— мовив він, підійшовши до нього,— я хотів би запропонувати до ваших послуг мій будинок за приємніших обставин. Але, у всякому разі, я дуже радий стати вам бодай якось у пригоді.