Заручені

Мандзони Алессандро

— Я був упевнений у великій доброті вашої милості,— відповів дон Абондіо,— тому й узяв на себе сміливість прийти потурбувати вас за таких сумних обставин і, як бачить ваша світлість, я дозволив собі прийти до вас не сам. Ось це моя домоправителька...

— Ласкаво просимо,— сказав Безіменний.

— А ось це,— провадив далі дон Абондіо,— жінка, якій ви вже зволили вчинити добро. Це мати тієї самої... тієї самої...

— Лючії,— мовила Аньєзе.

— Лючії! — вигукнув Безіменний, звертаючись до Аньєзе, низько схиливши голову.— Я — добро? Це я? Господи милосердний! Це ви... робите мені добро, приходячи сюди... до мене... до цього будинку... Ласкаво просимо! Ви несете з собою благословення боже.

— Та що ви! — сказала Аньєзе.— Прийшли тільки потурбувати вас. І до речі,— вела вона далі, наблизившись йому аж до вуха,— мені треба подякувати вам...

Безіменний відразу урвав її, почавши з цікавістю розпитувати про Лючію. Довідавшися про всі новини, вія повернув назад, щоб привести до замку нових гостей, і зробив це всупереч

їхній церемонній відмові. Аньєзе підморгнула донові Абондіо, немовби хотіла сказати: «Ось бачите, не дуже нам треба, щоб ви тут лізли до нас із своїми порадами...»

— А у вашій парафії вони вже були? — спитав Безіменний дона Абондіо.

— Ні, синьйоре, я не захотів дожидати цих дияволів,— відповів дон Абондіо.— Сам тільки бог знає, чи пощастило б мені вирватися живим і з'явитися сюди, щоб потурбувати вашу милість.

— Гаразд, не занепадайте духом,— сказав Безіменний,— тепер ви в безпеці. Сюди вони не прийдуть, а якщо й спробують поткнутися, то ми напоготові й зустрінемо їх, як належить.

— Сподіваймося, що не прийдуть,— зауважив дон Абондіо.— Я чув,— додав він, показуючи пальцем на гори, які прикривали долину з протилежного боку,— я чув, що й там вештається інша ватага, але... але...

— Це правда,— відповів Безіменний,— але не сумнівайтесь, ми готові зустріти і їх.

«Між двох вогнів,— думав собі дон Абондіо,— саме між двох вогнів. І як це я піддався? І кому? Двом кумасям! А цей почувається, як риба в воді! Що за народ тепер на світі!»

Коли вони зайшли до замку, синьйор наказав провести Аньєзе і Перпетую до однієї з кімнат приміщення, виділеного для жінок, яке займало три боки другого дворика, в задній частині будівлі, що стояла на видовженому виступі скелі, просто над безоднею. Чоловіків поміщено в правому й лівому крилі другого дворика і в тому, який виходив просто на еспланаду. Середня будівля, що ділила обидва дворики, з'єднані між собою широким коридором, якраз проти головних воріт, була частково зайнята харчовими припасами, а також правила за склад для речей, що їх утікачі хотіли зберегти цілими. В чоловічому приміщенні було кілька кімнат, призначених для духовних осіб, які могли прибути до замку. Безіменний сам провів туди дона Абондіо, що першим вступив у помешкання.

Наші втікачі прожили в замку днів двадцять три — двадцять чотири серед безперестанного руху, в великому товаристві, яке, особливо в перші дні, чимраз більшало. А втім, нічого надзвичайного не сталося. Либонь, не минало й дня, щоб не доводилося братися до зброї. Онде звідти йдуть ландскнехіи! Он там показались каппеллетті! При всякому такому русі Безіменний посилав у розвідку, а коли треба було, то й сам очолював людей, яких завжди тримав при зброї, і вирушав з ними за межі долини, в той бік, звідки загрожувала небезпека. І дивно було бачити цей загін людей, озброєних з голови до п'ят, вишикуваних у бойовому порядку під командою беззбройного чоловіка. У більшості випадків їм траплялися лише фуражири та купки мародерів, які втікали, перш ніж їх встигали злапати. Та одного разу, переслідуючи кількох чоловік, щоб відзвичаїти їх надалі з'являтися в тутешніх місцях, Безіменний отримав звістку, що невелике сусіднє містечко зазнало нападу й пограбування. Те вчинили ландскнехти з різних загонів, які, відставши задля розбою, з'єдналися й стали зненацька нападати на села у сусідстві з тими, де порозташовувалися війська. Вони оббирали й усіляко кривдили жителів. Безіменний звернувся з короткою промовою до своїх людей і повів їх рятувати нещасних.

Прибули вони туди несподівано. Грабіжники, які твердо розраховували на легку здобич, побачили, що їм доведеться мати справу з регулярним загоном, готовим до бою, облишили свій грабунок і, не дожидаючи один одного, кинулися чимскоріше туди, звідки прийшли. Безіменний переслідував їх якийсь час, а тоді, ставши на перепочинок, зачекав, чи не станеться чого-небудь нового. Врешті він повернув додому. Коли він на зворотному шляху переходив урятоване від грабіжників містечко, важко переказати, якими вітаннями та благословеннями проводжали жителі невеликий загін своїх визволителів і їхнього командира.

У замку, серед цього випадкового зборища людей різного стану, звичок, статі та віку, жодного разу не було якогось значного безладу. Безіменний порозставляв у різних місцях варту, яка пильнувала, щоб не виникало жодних непорозумінь, причому це робилося з тим старанням, яке кожен звичайно докладає до всього, в чому належить звітуватися перед господарем.

Крім того, він попросив духовних та інших найавторитетніших з-посеред прихищених тут осіб робити обходи й зі свого боку наглядати за всім. Часто обходив замок і сам Безіменний. Його можна було бачити всюди. Та навіть і за його відсутності вже сама тільки згадка про те, чий це будинок, стримувала від необдуманих вчинків усякого, хто перебував тут. Що ж до розваг, то охочих повеселитися було мало. Думка про домівку та про кинуте майно, а у декого — ще й про близьких та друзів, які позоставалися в більшій небезпеці, вісті, що надходили ззовні,— усе це, послабляючи загальний дух, постійно підтримувало й посилювало у скупченого народу пригнічений настрій.

Проте були й буйні голови, люди міцного гарту й бадьорішого духу, які намагалися провести ці дні чимвеселіше. Вони позалишали свої домівки, не маючи достатньо сили захищати їх, але не знаходили вдоволення в пхиньканні та зітханнях за тим, що неможливо було

вернути. Ці не силкувались уявити собі подумки те спустошення, яке, на їхнє лихо, їм таки судилося побачити. Знайомі між собою родини тримались укупі або й, опинившись тут нагорі, вступали в нові дружні зв'язки. Зборище в такий спосіб розпалося на розмаїті гуртки відповідно до уподобань та звичок кожного. Хто мав якісь гроші, той ходив обідати в долину, де з цієї нагоди нашвидкуруч було відкрито кілька шинків. В одних утікачів кожен проковтнутий шматок супроводився зітханнями, і тільки й було мови, що про лихо, яке спіткало їх; інші — навпаки, про злигодні й не згадували, говорили, що про них не слід і думати. Тим, хто не міг або не хотів витрачатися на їду, роздавали хліб, суп і вино. Крім того, щоденно накривали кілька столів для тих, кого господар запрошував на обід окремо. До останніх належали й наші знайомі.

Щоб не їсти хліба на дурничку, Аньєзе й Перпетуя зголосилися взяти участь в обслуговуванні втікачів, прийнятих із такою щедрою гостинністю, і це забирало в них значну частину дня. Решту часу вони проводили в балачках із приятельками, з якими познайомилися в замку, та із злощасним доном Абондіо. Йому не було чого робити, проте він не нудьгував, бо ж страх був постійним його супутником. Безпосередній страх перед нападом солдатів, очевидячки, минувся, а якщо й лишився, то не дуже його непокоїв, бо, трошки поміркувавши, дон Абондіо зміг переконатися, який безпідставний був той страх. Але картина околу, що аж кишів з усіх боків солдатнею, вигляд зброї та озброєних людей, які снували перед ним туди й сюди, сам замок і саме цей замок, думки про різні випадки, які могли статися будь-якої миті за таких обставин,— усе це наганяло на нього неясний, несказанний і постійний жах, не кажучи вже про ту тугу, яка гризла його від думки про покинуту домівку. За весь час свого перебування в цьому пристановищі він ніколи не відходив від нього бодай на рушничний постріл і жодного разу навіть не пробував зійти донизу. Єдина його прогулянка полягала в тому, що він виходив на еспланаду і трохи кружляв довкола замку то з одного, то з другого боку, заглядаючи вниз, у безодню, вишукуючи, чи немає де якогось проходу, хоч малесенької стежечки, що нею можна було б вибратися в пошуках затишної місцинки, коли добряче припече. Усім своїм товаришам по пристановищу він виказував глибоке шанування й кланявся дуже низько, але знався з небагатьма. Найчастіше, як ми вже казали, дон Абондіо вів розмови з обома жінками: з ними він відводив душу, і часом бувало й таке, що Перпетуя покрикувала на нього, а Аньєзе навіть соромила його. За столом, де він залишався недовго й говорив дуже мало, він вислухував усі новини про страшне пересування військ; ті новини надходили щоденно, то переказувані від містечка до містечка з уст в уста, то принесені яким-небудь очевидцем, що попервах був наважився зостатися вдома, але врешті втік, не встигнувши нічого врятувати. І щодень випливала чергова історія про якесь нове лихо. Декотрі, оповідачі за покликанням, старанно збирали всі чутки, проціджували всі повідомлення і потім підносили іншим уже самі вершки. Люди заводили суперечки про те, які полки найлютіші, що гірше — піхота чи кіннота, називали, хто як умів, імена відомих кондотьєрів. Розповідали про їхні колишні діяння, докладно перелічували стоянки та переходи: такого-то дня такий-то полк розпорошився по таких-то містечках, а завтра він, мовляв, налетить на інші, такі й такі, де тим часом лютує й чинить іще гірші лиходійства інший полк. Найбільше брали до уваги й намагались зібрати відомості про ті полки, які один за одним переходили міст в Лекко, бо можна вже було вважати, що вони подалися геть і, по суті, перебувають за межами країни. Пройшла кіннота Валленштейна; за нею — піхота Мероде, ангальтська кіннота, бранденбурзька піхота, потім — кіннота Монтекукколі, й слідом — кіннота Феррарі, пройшли Альтрінгер, Фюрстенберг, Коллоредо; відтак хорвати, Торквато Конті, за ним ще і ще; волею небес, пройшов і Галіссо — він був останній. Від'їхав і летючий загін венеціанців, отож вся країна врешті звільнилася. Ті втікачі, що з'явилися до замку з містечок, які були захоплені першими і першими звільнені, покинули своє пристановище; щодня верталися додому все нові й нові втікачі, як ото після осінньої бурі з густолистої крони великого дерева з усіх боків вилітають птахи, прихистившися там на час негоди. Троє наших знайомих пішли майже останніми, а все через дона Абондіо, який побоювався, що коли повернутися додому надто швидко, то неодмінно наштовхнешся на бродячих ландскнехтів, котрі повідбивалися й повідставали від війська. І хоч би скільки Перпетуя розводилась про те, що чим довше баришся, тим більше розпалюєш у грабіжника бажання залізти в будинок і позабирати останні пожитки, однак, коли йшлося про врятування власної шкури, дон Абондіо завжди виходив переможцем,— якщо тільки безпосередня небезпека не змушувала його зовсім втрачати голову.

У призначений для від'їзду день Безіменний звелів приготувати біля «Страшної ночі» карету, куди заздалегідь сказав покласти запас білизни для Аньєзе. Відкликавши її вбік, він змусив її взяти також згорточок скуді на залагодження тієї шкоди, яку вона виявить у себе вдома, хоча вона била себе в груди й невпинно повторювала, що в неї ще залишилися гроші.

— Коли побачите свою добру нещасну Лючію...— мовив він наприкінці до Аньєзе,— а я, зрозуміло, певен, що вона молиться за мене, бо я вчинив їй стільки зла,— то скажіть, що я дякую їй і сподіваюся, що та молитва принесе також і їй самій благословення боже.