Згори вниз. Книга страхів
Шрифт:
– Я нічого не пам'ятаю.
– Як то не пам’ятаєш?
– Тут, в горах, ні в кого нема минулого. Люди живуть порами року. Минуле нікого не цікавить, бо воно вже минуло і дідько з ним. Це так, як згадувати моркву, яку з’їв місяць тому.
– Ти тут жила завжди?
– Завжди.
– А де твоя мама?
– Поїхала в Грецію на полонини пасти овець.
– А ти чому не поїхала з нею?
– Вона мене не захотіла брати. Я завжди жила тільки з татом. Він навчив мене робити фотографії.
– А про мене
– Ні.
– Я тобі зовсім не цікавий?
– Ти мені дуже цікавий.
– Ти дуже гарна.
– Ти теж.
– Я залишусь з тобою.
– Залишайся.
– Я не надовго.
– Я знаю.
– Я тебе люблю.
– Дякую.
Спочатку було важко звикнути спати разом. Досі я спала на своєму ліжку як царівна. Тепер треба було ліжком ділитися.
Він засував свою руку мені під голову, і зранку дуже муляла шия. Я тікала від його руки, скорчувалась калачиком десь скраю, копалася уві сні, а він серед ночі тяг мене до себе, просував руку під голову і притуляв все міцніше і міцніше.
– Мені важко спати на твоїй руці, - скаржилася я.
– Нічого, скоро звикнеш.
Я справді звикла. Тепер я вже сама вкладаюсь на його руці, або на грудях, і так сплю цілу ніч. Я думаю, чоловіча рука під головою в жінки - це акт приручення. Або випробовування на підходящість. Мій вигин між шиєю і головою збудований якраз на його руку.
Дивно, що я так легко прийняла його запахи: поту і сперми. Легко прийняла його гнилі кутні зуби і жирну шкіру на спині. Легко прийняла його великі коричневі родимки, розкидані по всьому тілу.
Деколи, коли він задумано сидить на східцях Франевої хати, я так само легко даю йому спокій. Щось роблю або кудись йду.
Ми кохаємося два рази на день, іноді три, але ніколи не було так, щоб менше.
Коли я відходжу надто далеко від хати, він вже гукає мене або просто мовчки йде слідом.
Деколи я спеціально ховаюсь.
Деколи тікаю.
Завжди ходжу гола або загорнута у плед.
Він попідсипав у дірки підлоги отруту, і щури зникли назовсім.
Відремонтував східці і вікна, ліжко (щоб не скрипіло), креденець (щоб зачинявся), мене (щоб була щаслива).
– Ми могли би обробити невеликий городик, - сказала я.
– Коли прийде зима, ми будемо мати свої овочі. Можна посадити картоплю, квасолю, моркву, цибулю, буряк. Кукурудза тут рости не буде, зависоко.
– А скоро прийде зима?
– Не знаю. Може, за місяць, може, за два. Кожного року по-різному.
– Я не уявляю, як в цій хаті можна перезимувати.
– Я ж якось зимувала. І всі якось зимують.
– Я не хочу якось. Хочу, щоб було добре.
– Буде добре. Перезимуємо, як ведмеді у барлозі.
Я ніколи в нього нічого не запитую, бо якщо вже
Коли я цілую його в плече, коли чую, як він по-дитячому пахне, як спить, коли він щось робить, а я спостерігаю за ним ззаду, - то питаю сама в себе: коли? коли він захоче лишити? І сама ж відповідаю собі під ніс: ніколи.
Скоро буде четверта зима, як я тут. Другу зиму я не проспала, а прокохалася. Третю теж, але було холодно - пічка стала погано гріти. Ця зима обіцяє бути зовсім холодною.
Моє волосся відросло майже до пояса. Почорніло. Мені здається, я справді трохи подібна на Варку. Хоча я її вже майже не пам’ятаю.
Цілими днями я бачу тільки його. Бачу по-всякому: голого, одягненого в сорочку, одягненого в кожух, куплений у Яреми за сто гривень. Добрий кожух, на овечому хутрі. В цьому кожусі він не мерзне. Деколи, коли мені дуже холодно, я залізаю до нього в кожух і Іван так на собі мене носить.
Часто мені дуже холодно, навіть коли в горах найсправжнісіньке літо, і я ніяк не можу зігрітись.
– Це все цей вітер, - кажу я.
Вітер якийсь дуже пронизливий і неприємний. Він навіває на мене неймовірну тугу. Мені стає зимно серед цих холодних і гордих гір, серед цієї нескінченної любові. Найгірше, що і гори, і любов мають свій кінець. І я знаю, що за цим кінцем нема остаточного кінця: за горами рано чи пізно знову виростуть гори, інші, нижчі
або вищі, але гори. З любов’ю так само. Тільки я не хочу дійти до кінця. Мені добре так - не доходячи. Перед самими дверима я можу прожити решту днів, так двері і не відчинивши.
В селі нічого не змінилося. Дехто трохи підріс, дехто навпаки зістарівся і помер. Я ще поки залишаюсь тою самою.
Кожного дня кажу чоловікові, що люблю його. Деколи по кілька разів це кажу. Я не знаю напевне, чи кажу правду. Здається, що правда не має значення. Головне, казати це мені не важко. Я кажу:
– Я тебе люблю.
– І я тебе дуже люблю, - відповідає він і продовжує різати помідори на салат.
Мені тепло з ним. Я могла би бути його тілом. В його тілі. Я знаю, що він зараз скаже, і радію через це.
Я знаю рельєф його профілю. В нього великий пухкий ніс з родимкою між бровами. Цей рельєф нагадує мені Чорногірський хребет.
Ми обробили городик і маємо з нього небагато овочів. Зовсім не багато, бо господиня з мене, чесно кажучи, ніяка. Рослини вмирають, коли я починаю доглядати за ними. Зате кропива росте добре. І чистотіл. Я обмастила чоловіка соком чистотілу, і він кілька днів ходив з жовтими плямами.
– Це не бородавки, а родимки, - обурювався він, але мовчки терпів.