Згори вниз. Книга страхів
Шрифт:
– Звідки ти знаєш, може це такі бородавки.
– Тобі що, вони настільки неприємні, що ти хочеш їх позбутися?
– Я люблю кожну з них.
Я цілую кожну родимку на його тілі - рівно 73.
Він нічого не каже - я нічого не питаю.
Деколи вночі я з жахом прокидаюсь від того, що його нема поруч. Я вибігаю надвір - він сидить на східцях і курить.
– Не можу заснути, - каже він.
– Ти спи.
Я повертаюсь в кімнату, але не сплю, тільки вдаю, що сплю. Він повертається, лягає в ліжко і міцно мене обіймає. Ми мовчки лежимо
– Ця зима обіцяє бути холодною, - каже він, - треба щось робити з пічкою, інакше ми позамерзаємо.
– А що можна з нею зробити?
– Здається, нічого.
Ми зібрали величезний гербарій всіх рослин, які тут знайшли.
Ми врятували життя ведмежаткові, яке, напевно, заблукало і не знало, як повернутись додому. Ми забрали його до себе, а потім, через два дні, за ним прийшла його мама.
Ми нафотографувались і накупались в Дземброні.
Ми кинули курити сигарети і стали курити люльку.
Ми кохались по-всякому.
Ми двічі разом перезимували.
Ми завжди кажемо: ми.
Коли мені зовсім холодно, він закутує мене у свій кожух і теплі плетені шкарпетки і бідкається, що, напевно, в мене вселився дух вітру.
– Що це означає?
– питаю я.
– Не знаю, побачимо.
Часто до нас приходить Охримко і розповідає, що нового сталося в Дземброні і в світі. Приносить бринзу, плетені шкарпетки від вуйни Ціні, приправи, які вона сама вирощує у мініатюрній тепличці.
Охримко приносить з собою пляшку самогону і сам її випиває на лаві під Франевою хатою.
– Ади, - каже він, - Гайдуків хлопець буде сі женити.
– З ким?
– Дівчина з Красника, мені сі здає. Нічо, файний хлопець. Вміє всьо зробити. Буде добре ґаздувати. Гайдук фист сі тішит.
– А хто тепер працює бібліотекарем?
– Таже хіба ти не знаєш? Нема вже бібльотики. Якась та бібльотика нещаслива була з самого почєтку. Згоріла на саме Різдво. Всюди сніг, а вона горить. Згоріла вся до книжки. Теперка вже діти не будуть мати що читати.
– Як вона могла згоріти? Може, хтось підпалив?
– Та кому треба було її палити? Кому бібльотика мішєла?
– Є різні люди.
– Так то правда, що різні люди, але аби палити, то таке не може бути. Баби в селі різне казали, але я в тото не вірую.
– Що казали?
– Ей, дівче, та казали, ніби в бібльотиці сночи свічка горіла. Але хто міг там свічку палити?
– А баби що на це казали?
– Та казали, шо виділи в бібльотиці Варку Митрії сліпу. Але я в того не вірую.
Охримко чим більше випивав, то ставав щораз печальнішим. Щоки набрякали і червоніли, з очей текли сльози, а він їх витирав рукавом.
– А Ярема гей-гей який став пишний. Вже має в Ільцях склеп, торгує там всім, гроші видко добре заробляє, бо вже не возить в Дземброню людям продукти. Кажуть таке,
– Без Яреми нам стало важко. Треба ходити аж в Ільці за продуктами або в Красник. Цілий день на то йде.
– Ади, а вам що, таже молоді, здорові, взялися за руки та й пішли. Молодим то всьо легко приходить.
– А як вуйна Ціня?
– питаю я.
– Вже тагі легше, попустило. Таже мала запалення. Горячка висока була. Я сидів коло неї вдень і вночі, а вона мені шепче, аби я траву в теплиці полив. Огій з тими бабами і їхними травами! Які тоті баби дурні! Що я, не буду їсти борщ без того смердючого сіна?
– Вуйна Ціня дуже смачно готує.
– Та що смачно то смачно, - Охримкові тече з очей, і він витирається рукавом.
– Ади, - каже він, - вбила собі в голову, що небавом має бути в селі смерч. А я їй кажу, що в Дземброні зроду віку сего не було. Було всьо, було ще й страшніше, але смерчу - ніколи. А вона далі за своє: смерч прийде по мене, а як прийде, то ти мене відпусти. Дурна баба. Ци я її тримаю?
Коли Охримко вперше застав мене не саму, то зовсім не здивувався. Підійшов до Івана і потис йому руку.
– Як файно!
– сказав він.
– Вже дівка не сама, та й мені легше буде. Не буду сі бояти, що з нев щось сі стало.
– Таки вернувсі, - прошепотів Охримко мені на вухо.
– Хто вернувся?
– Таже брат твій к тобі вернувсі.
– Який брат?
– Ну таже той, що минулої осени випитував за тебе, ци ти тут жиєш. Ти казала, що то певно брат випитував. Я тепер вижу - добивсі свого, знайшов тебе сам.
– То це Іван за мене випитував тоді в селі?
– Та він, як не він? Я на лиця маю добру паміть. Ще мені не відмовляє. Цей легінь ходив поміж люди і питав, ци ти тут жиєш. А ми думали, що ти поїхала, та й сказали так, що поїхала. Ну та ти то знаєш. Він. Точно він, тюлько що без бороди тогди був. На тебе ніц не подібний. Я би збоку ніколи не впізнав, що ви собі рідні.
Сьогодні велика злива. Гір не видно. Ми сиділи на морозі Франевої хати, під дашком, і придумували, що будемо робити, коли злива перейде.
Я бачила, що йому нудно. Я не боюся нудьги, але боюся, коли він нудьгує. Мені страшно, що йому може дуже занудитись, так, що вже не можливо буде щось змінити.
– Мене нудить, - сказала я.
– Не треба було їсти ту зупу. Мені здається, вона вже мала кислий запах.
– Напевно, не треба було.
Я бачу, що він заплутався. Не знає, як пояснити те, що з ним сталося три роки тому. Чому він тут, біля мене, застряг і ніяк не наважується поїхати. Там, десь у великих містах, вирує життя смертних, а тут скрізь повисло у повітрі глухе безсмертя. Мені добре так, мені тут легко дихати, але йому, очевидно, - ні.