Без дозволу на розслідування

Тимчук Віктор

—І весь час пекарем?

—До війни — в тістомісах, опісля, до сорок во­сьмого року, розвозила конячиною хліб, щоб на­глядати за дітьми.

—І багато у вас дітей?

—Троє, росли сиротами. Везу хліб — і заскочу додому. Ет, — махнула рукою,— що згадувати. По­виростали, живі-здорові, онуків бавлю.

—А чоловік?

—Загинув на тій проклятущій... — міцно сту­лила губи.

Поглядаючи на неї, дужу, костисту, з великими натрудженими руками, я подумав, що кращої на­тури для пам'ятника матерям, котрі виходили, по­ставили на ноги повоєнних напівсиріт, не знайти.

—Ви тільки

по місту їздили?

—Ну да, тоді ж хліб видавали по картках.

—І в Березівку возили? — зненацька підкинув запитання.

—У село? А це чого? — здвигнула широкими плечима. — В села хліб не доставляли.

—Точно?

—Авжеж, я одна була на всеньке місто, — ска­зала з погордою.

—Пригадайте, Насте Данилівно, може, їздили в Березівку?

Сташко насторожено, підозріло звела на мене очі.

—Слухайте, ви з газети?

—Яз міліції. І мене цікавить саме осінь сорок четвертого року.

—Сорок четвертого... Ні, не їздила, — жінка замислено поглядала на градирню, по якій статечно походжали голуби. — У мене там навіть родичів нема. І ніколи не була в Березівці. — Сташко пе­ревела на мене здивований погляд сірих очей.

Я їй чомусь повірив, хоча з огляду на її статуру і зовнішність цілком могла зійти за спільницю зло­чинця або навіть сама його вчинити.

Отже, хлібозавод залишив ні з чим. Версія Великошича луснула. Поспішив до нього розповісти наслідки. Не терпілося побачити його обличчя і по­чути резюме стосовно їздового, на якого покладав великі надії. Нараз стало соромно своєї зловтіхи, ні­би ми не робили одну справу.

Ось прокуратура і наш відділ, одноповерхове приземкувате приміщення з мурованим парканом, за яким на гіллі рясніли червонобокі джонатани.

Я швидко поминув приймальну, щоб випадково не зустрітись із начальником, бо дасть якесь завдан­ня, не зважаючи на відпустку. За дверима кабінету слідчого постукувала машинка.

Сергій Антонович кинув на мене відсутній пог­ляд, кивнув на привітання і мовчки, владно показав на стілець біля вікна. Портативна машинка перед його широкими грудьми і м'язистими руками зда­валась іграшковою. Друкував, ворушачи повними губами, позираючи в аркушик-чорновик. Напевне, термінове, якщо не звівся, не подав руки. Авжеж, дав зрозуміти, щоб не підходив до стола. Дивно, ні він, ні я досі не мали один від одного секретів. Вели­кошич високо здійняв руку, як завжди, коли кінчав друкувати, і востаннє ударив по клавіші. Витяг аркуш, сховав разом з чернеткою у шухляду.

—Ну, що там у тебе? — стомлено провів доло­нею по очах. — Тільки коротко, Арсене.

—Розшукав їздову буди. Ніколи не була в Бере­зівці. І родичів у селі не має. Сліди від клена ве­дуть у місто.

—Якого клена?

—У лісосмузі, до якого прив'язували дріт, — нагадав йому.

—У місто? — перепитав жваво, немов зрадів­ши. — Ну-ну!

—У засідці не знайшов ні недокурків, ні сірни­ків. Той не курить.

—Правильний висновок,— погодився Велико­шич.

—Але недосвідчений: біг не по траві, а стежкою.

—Теж вірно,— вийшов з-за стола і заходив по кабінету.

—Тепер залишається Шепета.

Сергій Антонович, мов недочувши, промовчав і продовжував замислено міряти кроками кабінет.

Я встав, подзвонив на автобусну станцію.

На запи­тання, коли відправляються автобуси в Березівку, диспетчер відповів: у шість, дванадцять і вісімнад­цять. Вісімнадцять, тобто о пів на сьому Шепета вже могла бути на блокпосту. Я багатозначно, а швидше переможно дивився на Великошича.

Він зупинився переді мною і винувато посміх­нувся.

—Вибач, Арсене, але облиш Шепету. Щоб дов­го не копатись в архіві, підскоч до Кедровського і поцікався нерозкритими справами з убивствами по сорок восьмий рік. Він повинен пам'ятати. Потім їх переглянеш.

Я зрозумів, що розмову закінчено. Від порога запитав:

—Але чому ви обходите Шепету?

—Щоб не тягнути «пустушки»,— буркнув.

—А далі?

—Справи підкажуть. Не гай часу,— Великошич сів за стіл, дістав конверт і видруковані аркуші.

Він рідко висловлювався жаргонними слівцями. Вживав їх лише в роздратуванні. А я таки поцупив «пустушку» з перевіркою Сташко. Але з чиєї вини? Сергія Антоновича. Тому і злився, що підказав ме­ні хибний пошук. А що дасть Кедровський? Хай навіть і виявляться нерозкриті справи з убивствами. Нерозкриті... Саме це суперечило логіці, що озна­йомлення з ними побічно підштовхне наше розслі­дування. Я починав не розуміти Великошича.

Гнітило передчуття, викликане слідчим ще на пляжі, втрати якогось важливого факту, повз який пройшов мимо. Воно то притлумлювалось, то спли­вало. Одначе я вірив своєму наставнику, вірив у його непересічні здібності колишнього пошуковця військової контррозвідки. Тільки прикре усвідомлен­ня браку досвіду підсвідомо збивало мене на образу,

Я не відразу поїхав до Кедровського. Закортіло побачитися з Олею. Адже вона не знала, що я вже одужав.

Біля універмагу, як завше, стовбичила баба Фросина з латаним кошиком і в незмінних чорних напівчобітках, у якомусь рудому зимовому пальті з облізлим коміром. Сподівався пройти непоміченим, але баба Фросина обернулась від вітрини і втупила в мене маленькі безтямні очі. Ткнула скарлюченим пальцем, зашепотіла:

—Порвуть, порвуть тебе собаки. Багато собак. Гр-р!..— і вишкірила з'їдені зуби.

Поминув її, не звертаючи уваги. На першому по­версі майже безлюдно. Оля щось писала в зошиті, схилившись над прилавком. Розпушене волосся бі­лою зливою обтікало її голову, ховаючи обличчя. У секції галантереї Степанида Трохимівна витира­ла полички. Вона першою помітила мене й усміхну­лась одними очима.

—Олю, до тебе гість із далеких мандрів,— на­тякнула на те, що я давно не приходив.

Оля звела голову — і волосся розсунулось, яви­лось її радісне лице.

—Ти?!—звела русяві брови.— Вже не болить горло?

Я намагався не кульгати.

—Трішки. А ти чим займаєшся?

—Підраховую, скільки і чого продала, — вона поклала зошита під прилавок. — Як там мама?

—Варить варення.

—А я не вмію,— сказала, ніби попередила мене.

—Захочеш — навчишся. Не святі горшки ліп­лять,— сперся ліктями на осоружний прилавок, який розділяв нас, і на півметра поближчав до Олі.

—Чого ти шкутильгаєш?

—Тобі видалось,— заперечив найбайдужішеі тихцем, щоб не побачила Степанида Трохимівна, простяг руку до Олиної, накрив її долонею.— Ти вчора не прийшла.