Без дозволу на розслідування

Тимчук Віктор

—Шила плаття,— вона ворушила пальцями під моєю долонею, і здавалось, ніби там сховалося го­робеня.— Тебе інші провідують.

—Хто?—знизав плечима.

—Дубовенко, її дочка,— зауважила насмішку­вато.

—А-а,— в нашому місті нічого не втаїш. Зви­чайно, Олі цікаво, чого вони приходили, але від­крито не питала.—Дубовенко — до матері. Ніна ж має переекзаменовку з хімії.

—І слони замість неї складатимуть,— сказала іронічно, згадавши книгу, яку я дав Ніні.

—Еге, слони,— мені не хотілося сперечатись,

і я з докором глянув Олі в очі.

—Коли б сьогодні пішов дощ,— сказала замрія­но, враз перевівши мову на інше.

—Тоді б не перекривали дах,— вдавано занепоко ївся я.

—Зате погуляли б разом.

Я з вдячністю стис Олині пільці. їй теж не тер­пілося, щоб швидше закінчився ремонт. До прилав­ка підійшло два дядьки, вже в літах, загорілі, про­пахлі бензином, у сірих видіркованих капронових капелюхах. В одного, оцупкуватого й рукатого, він ледь тримався на потилиці, відкриваючи білу смуж­ку на лобі.

—Дай нам, дочко, шапки, п'ятдесят восьмий роз­мір. Он ті, з цегейки.

—Жнива, а ви по шапки,— мовив я.

—Е, готуй сани влітку, а воза взимку,— глибо­кодумно сказав другий, тонкий, мов жердина, дих­нувши запахом пива.

Оля подала їм шапки, підсунула дзеркало на ніжці. Дядьки спершу прискіпливо розглядали їх зі всіх боків, дмухали на хутро, чи густе.

—Олю, там товар тобі привезли!—гукнула Сте- панида Трохимівна.

—Зараз,— обізвалася Оля і до мене:— Ти за­жди, я скоро.

Дядьки поскидали капелюхи, й оцупкуватий ви­явився з рожевою лисиною, а тонкий—надміру куч­матий. Почали приміряти шапки, зазирати в дзер­кало, посміхалися, штурхаючи один одного лік­тями.

—От до війни Сава пошив мені шапку. У-у!..— задоволено прицмокнув лисий.— Пам'ятаєш? З Рябка тітки Марфи. Десять років носив.

—Н-да, Сава майстер на всі руки,— погодився кучматий.

—Це який Сава?— поцікавився я.

—А той, що біля глинища живе. Бухгалтер райкомунгоспу.

—Придиба?

—Еге, до війни він трохи кушнірив.

Про те я ні від кого не чув. Признатися, до пут­тя не відав, що таке кушнірити, а розпитувати не­знайомих було незручно. Справді, чого тільки не вмів робити Олин батько! А що знав мій, крім військової справи? Треба запитати матір.

Дядьки повідкачували навушники і знову повдя­гали шапки, відразу змінившись з лиця. Було й смішно на них дивитись: у зимових шапках, у со­рочках з короткими рукавами, коли надворі стояв спекотний день.

—Ніби нічого, га?

—Мов космонавти в скафандрах.

—Мою вже курям на сідало.

—Гм, десять п'ятдесят. Беру. А ти?

Вони дістали гроші й очікувально, нетерпляче поглядали в прохід між полицями.

— Залиште мені,— сказав я.

— А ти хто: ухажор чи її чоловік?

— Чоловік, чоловік,— прийшла мені на допомо­гу Степанида Трохимівиа, зачувши розмову.

Дядьки подалися до виходу, розмахуючи шап­ками.

— А ви

звідки?

— З Березівки,— оглянувся оцупкуватий.

Напевне, вони знали Карпаня та Замрику, пам'я­тали мого батька. Живуть, п'ють пиво, працюють, купляють шапки. А батька нема, батько не з ними. Мене охопили сум і жалість. У дитинстві я рідко згадував батька. Дитинство — безтурботна пора. Усвідомив своє напівсирітство значно пізніше, в старших класах, коли ровесники (не всі, звичайно) почали вдягатися пристойно і до свят на них з'яв­лялись обнови. Пам'ятаю, я три роки виходив у пальті, пошитому з мишастого німецького сукна, трофейної шинелі.

— Ось і я,— вигулькнула Оля в проході, розчервоніла і збуджена від роботи.— О, ти вже продав шапки,—вона зазирнула в дзеркало, поправила зачіску.— Пижикової не хочеш? Можу попросити для тебе в директора.

— Не треба.

— Служба не дозволяє?

— І служба.

— Ох, праведнику мій, як я скучаю за тобою.

Дивився в її зеленаві, мінливо-іскристі очі, що випромінювали ласку й любов, і в душі танув сум та жаль.

Розділ дев'ятнадцятий

Відтоді, як дізнався, що Карпань сходив на блок­посту, в мене, щиро кажучи, з'явилась упередже­ність до Кедровського. Хай на той час він не міг зустрітися з Куртієм, батьковим товаришем, і Горжієм, односельцем Замрики, але Дубовенко та Шепета знаходилися поруч, за п'ять кілометрів од міста і за стільки ж від Березівки. Тепер, на мій погляд, не виправдовувала його фахову коротко­зорість кількість тих, що пропали безвісти по райо­ну. Виявилося, що й в узагальненні трапляються винятки.

І я, згнітивши серце, штовхнув хвіртку на тугій пружині. Як минулого разу, десь задзеленчав дзві­нок. Платон Сидорович викотився з хліва, зодягну­тий лише в майку і якісь незугарні штани, з окуля­рами на лобі, наче не залишав майстерні від мого першого відвідування.

— Прийшов за поличкою? А я вже думав, що забув,— поспішно заговорив, мов давно ні з ким не розмовляв.— Ходімо, ходімо, побачиш нові речі. Особливо клітку для канарки, — майже пританцьо­вував од збудження, ведучи мене до хліва.

— Клітку потім, Платоне Сидоровичу, — запере­чив йому.

— Чому? Ти хіба не за поличкою?— насторожив­ся, зупиняючись і дивлячись на мене поверх окуля­рів.

— Ні, — оглянувся по подвір'ї, де б нам присісти.. Мені чомусь не хотілося заходити в хлів.

— Ага, значиться, голубе, щось по роботі,— при­в'яв Кедровський, розчарувавшись. — Он столик під берою.

Ми сіли напроти один одного. Я намагався не зустрічатися з його маленькими меткими очима.

Дивився на повні, мабуть, колись мускулисті ру­ки, порослі короткою сивою щетиною. На столі лежали падалиці, і по них повзали, дзизкаючи, бджоли.