Без дозволу на розслідування

Тимчук Віктор

З хвилюванням протиснувся до першого. Ні, не схожий на Шмигла. І другий, і третій теж, а біль­ше нема. Я за інерцією посувався далі вздовж ря­ду. І раптом... на цеглинах сидів, зігнувшись, дядь­ко, міряючи жінці склянкою аґрус. Бачив лише його чорну кепку-семиклинку з ґудзиком у центрі й тонкі засмаглі руки, що вправно насипали зелені бубки. Жінка-покупець приказувала:

— Повніше, повніше набирайте, не скупіться.

— Гріх вам таке казати, гріх, — гомонів улесли­во.—У мене чайна склянка.

Я зупинився, придивляючись до чоловіка, чекаю­чи, заки зведе голову. Внутрішнє відчуття підказу­вало—

Шмигло. Під бузковою запраною сорочкою вгадувались худі плечі, і вся його постать видавалась щуплою, кволою. Коли жінка розплатилась і він підняв голову, я аж відхилився. Шмигло, його кругловате обличчя, що ніяк не пасувало до хирлявого тіла. Сірі, метушливі й безвиразні очі ковзнули по моєму лиці, й на тонких губах Шмигла заграла запобіглива усмішка.

— Беріть спасівки. Лишень з дерева. Солодкі, як мед.

А мені спазми здушили горло. Ось він, серед лю­дей, спокійно торгував фруктами, мовби нічого не трапилось, і на ньому не проступала кров, і зов­нішністю нічим не відрізнявся од інших. Пересіч­ний тип із вовчим нутром. Звір, якому вже недовго топтати землю. Вмів тримати себе в руках: виду не подав, що знав мене. Хотілося схопити його за комір, виволокти з натовпу й гукнути: «Люди! Це він убив Дубовенко і ще трьох військових! Він!..»

— То не берете? — запитав безбоязно, зовсім знахабнівши, впевнений, що його не викрито і того ніколи не станеться. — У мене найсмачніші груш­ки. Не пошкодуєте грошей.

Убивця настійно пропонував мені грушки. Тра­гікомічна ситуація. Вважав мене за дурника. І, щоб не стовбичити перед ним, не випробовувати долі, я вибрався з натовпу. Шмигло був спокійним, і моя поява не насторожила його. Тим гірше для нього.

Я пізно помітив бабу Фросину, щоб вчасно звер­нути вбік і не зустрітися з нею. Вона перестала жувати свої улюблені вафлі й втупилась у мене маленькими злими очима.

— Тебе ще не вкусила собака? — прошамкала, і з губ та бороди посипались білі кришки на кінці чорної хустки. — А вкусить. Господи, царство їй не­бесне!— осінила себе хрестом. — Яка ж гарна і мила. Пушла, пушла!.. — почала відганятися лата­ним кошиком од вдаваних собак, крутячись на місці.

Мовчки обминув її і пішов. Благав дощу і злов­тішно всміхався, уявляючи, як спотворитьсяоблич­чя Шмигла, коли потрапить у нашу засідку. Аби скоріше задощило. Поглянув на небо: всіяне рід­кими білими хмарками, воно не віщувало непогоди, принаймні на сьогодні. І ластівки високо-високо.

Мати ще не вернулась. Я потинявся по подвір'ю, визбирав скручені смужки жерсті, посидів трохи на лавці й подався в хату. Двері веранди залишив від­чиненими, щоб вивітрився гострий запах фарби. Ліг на диван, відзначивши, що часто почав на ньому товктися, мов Обломов. Не думав про Шмигла. Розслідування вважав закінченим. І вирок суду пе­редбачав. Мене турбувало інше: де покоїлись ос­танки батька та двох військових? Чи витримає ма­терине серце, коли дізнається про наслідки пошу­ку? Адже вона змирилась, що батько пропав без­вісти, впокорилась долі. Навіть гадки не мала, що він десь тут, наче невідомий солдат, як та жінка в глинищі.

Моє одруження, свято нашої любові затьмарю­валося материним розпачем, від якого мені її не вберегти. Сумління підказувало, що доведеться за­чекати, поки вляжуться пристрасті. Оля, впевне­ний, погодиться,

і Сава Архипович зрозуміє. Ви­значна врочистість не повинна скидатися на похорон чи поминки. І все ж, скільки б не минуло часу, ми із залишками смутку і непоправної втрати роз­почнемо подружнє життя. Така вже людська па­м'ять: з неї ніщо за наказом чи бажанням не зникає. Гіркий осадок на довгі роки нишком оселиться в наших серцях. Я заздалегідь починав до нього звикати.

На веранді затупали кроки. По ході впізнав ма­тір. Ось вона на кухні відчинила буфет, напевне, взяла рюмку, рипнули дверцята аптечки. Я встав і заглянув на кухню: мати накапувала валер'янку, ворушачи знекровленими губами. Скосила на мене зажурені очі. Випила ліки й сіла на стілець. Від­чужено втупилась у скатертину, зморено звела ру­ку, зсунула на шию чорну косинку. Нудотно-солод­кі пахощі валер'янки підсилювали відчуття триво­ги, наче в лікарняній палаті з важкохворими.

— Поховали Дубовенко, — заговорила тихо, на­че сама до себе. — І Ніна зовсім сирота... Поза­вчора сміялась, прибирала в класі. Раділа, що мати з Криму привезе мушлі... Кругла сирота. Жениш­ся — заберу її до себе.

— Забереш, мамо, забереш, — я обійняв її за плечі, звів, безвільну, обважнілу, повів до кімна­ти. — Полеж, заспокойся.

Вона слухняно, мов провинне дівчатко, далася вкласти себе в ліжко. Лягла на бік, підклавши під щоку долоню, заплющилась зітхнувши. Я вкрив матір літньою ковдрою і навшпиньки вийшов. Опу­стився за свій стіл. У хаті запанувала безутішна тиша, мовчазна безнадія. І я не мав куди від неї сховатись. Мене тримав у хаті телефон, дзвінок слідчого, якщо йому знадоблюсь.

Чим займався вчора і сьогодні Великошич, якщо обстеження і експертиза не виявили ніяких слідів на місці злочину? Розставляв пастки на Шмигла? Збирав додаткові факти, докази? І вже вкотре спливло, запитання: з яких міркувань і причин від­сторонив мене від подальшого розслідування? Чо­му? Щоб довести мою неспроможність і показати своє вміння? Надто примітивно для Сергія Анто­новича, не з того тіста він зліплений, щоб тішити своє самолюбство. Досі я за ним того не помічав. Навпаки: на помилках він мене вчив, аналізував закінчені мною справи, щедро передавав свій до­свід.

Зненацька задзвонив телефон, і я аж здригнувся від несподіванки. Поквапливо здійняв трубку.

— Слухаю.

Десь далеко, на другому кінці дроту, хтось схви­льовано дихав і таємниче мовчав.

— Слухаю, — дратуючись, повторив.

— Добрий вечір, Арсене, — несміливо привіта­лась Оля.

— Олю!.. — я глянув на двері, мабуть, своїм ви­гуком потривожив матір. — Олю...

— Прийди сьогодні до мене. Годин у дев'ять, — сказала поспішно, ніби боячись, що я покладу труб­ку. — І не стій під ворітьми. Прийдеш?

— Авжеж, — тамував радісне серцебиття.

— Будь-що прийдеш? — запитала з лагідною не­довірою.

— Обов'язково.

— Чекатиму.

Я ошелешено дивився на телефон, не вірячи, що кілька секунд тому з нього лунав милий, дорогий голос Олі. Глипнув на годинник — чверть на дев'я­ту. Отож, через сорок п'ять хвилин. У хаті мені не сиділось.

— Ти надовго, Арсене? — зболеним голосом по­цікавилась мати.

— Не знаю. Я тебе замкну.

— Еге, замкни. І бережись, бережись, дитино.