Бiблiйнi пригоди на небi i на землi

Ячейкин Юрий Дмитриевич

Я сиджу і дивлюся на Ахію. Дивлюся й розмірковую: а чи не віддасть він раптом душу господу? Бо ж такий некорисливий, аж не від світу цього, - все віддасть.

– Ахія?
– кличу я.

– Отче, ось я, - виникав переді мною тихо, наче з небуття.

– На тобі сухарик, отроче.

– Дякую, отче.

– Не ховай його, а з'їж.

– Слухаюсь, отче.

– Їж тут, щоб я бачив.

– Зараз, отче.

Надто хирлявенький хлопчик, заморений. Кожен з синів моїх суне його за пасок й не помітить.

Сини мої -

преподобні Іовіль та Авій - здирники, яких білий світ ще не бачив. Лиха слава йде про них від Дана до Беер-Себи. Хабарі вони деруть з кожного, хто приходить по слово моє. Сидять біля входу до храма, мов хижаки неситі, і обдирають геть усіх без винятку. Більшість з прочан Іоіль та Авій роздягають удень, гарненьких та молоденьких прочаночок - уночі. Інакше шлях до мене у двері храму для них зачинений.

А я на безчинства їхні дивлюся крізь персти мої та ще й примруженим оком своїм.

А чому?

Хіба я не в силі приборкати лиходіїв цих?

Хіба я не можу закликати ух до покути?

І в силі я, і можу я.

Але я свідомо не роблю цього, бо каральні діяння ці зашкодять мені самому. Чорні діла синів моїх Іовіля та Авія роблять славу мою білішою і світлішою.

– Пророк Самуїл - воістину святий, - кажуть прочани, повертаючись додому.
– Божа благодать почиє на ньому. Суддя наш - сама чистота. От сини його - не приведи господи!

Справді так: світле на темному ще світліше, біле на чорному ще біліше, а хула робить хвалу ще славнішою. А усяка влада одвіку живиться славослов'ям.

Одного дня прийшов люд цілим натовпом і не дав синам моїм і дещиці. До храму не увійшли, на дворі волали:

– Самуїле, Самуїле, де ти?

Глас народу - глас господа.

Вийшов я на поклик його до отари овечок божих і мовив:

– Раби божі, ось я.

– Самуїле, скажи присуд свій!

– Про що?

– Царя хочемо!

– У нас один цар - небесний. Навіщо вам інший? Цар земний - тимчасовий, бо він - смертний. А цар небесний сидить на престолі вічно.

– Хочемо земного царя!
– затялася і ревом реве отара.

– А чи не пожалкуєте?

Запитав я їх, а сам у розпачі розмірковую: як опаскудити того, кого ще й нема?

Аж тут зійшов у думки мої дух святий і осяяв помисли ще не зреченою мудрістю, яку я і мусив зректи. Дух підказав мені: єдиний досвід владарювання - мій власний. То хіба не відаю я, як сам владарюю? А хіба не можна звинуватити майбутнього царя у тому, в чому я звинуватив би себе самого? Шкоди мені це не завдасть. Адже я не викриватиму теперішнс, а пророкуватиму прийдешнє. Усе погане - ще тільки попереду.

– Слухайте слово моє!
– гукнув я щосили.
– Слухайте, бо йде воно не від мене, малого й убогого, а від самого бога - царя небесного! і це не я кажу, а моїми недостойними вустами глаголить сам Всевишній владар тверді небесноу і земної!

Замовкла отара, дослухаючись до слова божого, бо всі думки свої я некорисливе віддав господу

нашому.

– Знайте: цареві багато треба - прислужників і жінок для двору, вояків і рабів. А де він ух візьме? У вас візьме! Цар даруватиме сановникам своїм для прожитку міста і села, угіддя і лани. А де візьме? У вас візьме! Він накладе на вас незчисленні податки, і добра у вас стане, що прийде голий, покладе його за пазуху та й понесе. Від усього він у вас візьме - від ланів, від угідь, від лісів, від виноградників, від худоби, від ремесел, від торгів і навіть від синів і дочок ваших.

В отарі стривожено зашепотілися.

– Цар піде шукати собі бранноу слави, а ви згубите синів своїх. Цар загарбає чужі скарби, а ви ух омисте слізьми своїми. Цар триматиме сановників у розкошах, а ви ходитимете у вошах. Цар дармоудів своїх сито годуватиме, а заморені діти ваші голодуватимуть. Цього хочете? Оберемо царя - утіхи на годину, а біди до смерті. То невже вам гнобителя забаглося?

Але з дурнями і розумному погано: дай дурням макогін, то вони собі й лоби поб'ють. Так і тут:

– А ти, Самуїле, дай нам добросердного царя!

Сказано: дурням і бог не противиться. Тому і я наважився:

– Бог творив світ шість днів. От і мені уділіть такий строк. На шостий день я назву царя вам за божим велінням.

– Згода, Самуїле!

Дух святий вдруге зійшов у думки мої і вдруге осяяв мудрістю: можна дати царя, а можна - назву.

Царя шукати не треба - він сам прийде. Лишається чекати і до прибульців придивлятися: хто з них на царя годящий?

Ось прийшов один: ноги в кізяках, голова в реп'яхах. Сорочка зотліла, штани ледь тримаються. Молоденький, полохливо очима лупає. Чим не цар для дурнів?

– Отче!
– впав він навколішки і заблагав: - Ти - пророк! Відкрий очі мої!

– На що?
– питаю поблажливо.

– Де ослиці мої?

– Щось не схоже, щоб ти ослиць мав...

Він вражено втупився у мене:

– А звідки ти знаєш, отче, що не маю?

– На те й пророк, щоб знати, - кажу йому лагідно.
– То були ослиці чи ти ух вигадав?

– Були, отче. Ослиці - мого татечка, а я випасаю ух. Та приліг було під копою, а тварюки ці кудись подалися. Тепер не знаю, де й шукати. Якщо без ослиць повернуся, тато мене відбатожить так, що й на стульчак не сісти...

– Як тебе звати, отроче?

– Савл, отче.

– А хто батько твій, що так гарно тебе виховує?

– Кіс, син Авіула, з коліна бен-амінового.

Аж тут мене обсіли сумніви: не могли сини мої Іовіль та Авій пропустити на очі мої заледве не безштанька.

– Савле, скажи мені: як це ти, отакий убогий, та в храм пройшов, коли відправи нема?

– А в мене за щокою монета була.

– Де ж монета твоя?

– Та двоє лобуряк при вході її прямо з рота видерли...

Правду каже отрок цей, нема брехні в словах його. Цікаво: прийшов до Судді, щоб минути кари.