Четверте Правило Чарівника, або Храм Вітрів

Гудкайнд Террі

Річард взяв троянду і заткнув її за пояс.

— Спасибі.

Він повернувся і пішов далі. Дух матері Келен слідував за ним. Йому не хотілося бачити її обличчя — воно занадто жваво нагадувало йому про Келен.

— Річард, можна мені поговорити з вами? — Його кроки гучно звучали по всьому залу.

— Якщо хочете.

— Я хочу поговорити з вами про мою дочку. — Річард знову зупинився.

— Чому?

— Тому що вона — частина мене. Плоть від плоті, так само як ви — плоть від плоті своєї матері. Келен —

моя ниточка до світу живих, де я колись жила. Куди ви повинні повернутися.

Річард зітхнув.

— Я вдома. — Він уже втомився це повторювати. — І не маю жодного бажання повертатися в той гіркий світ. Якщо ви хотіли, щоб я передав щось вашої дочки, то, вибачте, я не можу. Залиште мене.

Він хотів відіслати її, але вона підняла руки, благаючи, щоб він дозволив їй залишитися.

— Я не хочу, щоб ви щось передавали. Келен знає, що я люблю її. Я хочу говорити з вами.

— Навіщо?

— Через те, що я зробила з Келен.

— Зробили з неї? Що ви з нею зробили?

— Я прищепила їй почуття обов'язку. «У сповідниць немає любові, Келен. У них є тільки обов'язок». Саме це я їй завжди повторювала. До мого сорому, я ніколи не пояснювала їй, що розумію під цим. Я боюся, що я не залишила їй місця для життя. Я знала, що Келен більше, ніж будь-яка інша сповідниця, хоче жити і насолоджуватися життям. Часто це несумісно з обов'язком. Саме тому вона так завзято захищає людей. Вона хоче, щоб у них було щастя, якого вона позбавлена.

Їй залишена тільки можливість ловити лише маленькі радості, якщо вийде.

— А мета?

— Хіба ви не насолоджуєтеся життям, Річард? — Річард знову пішов по залу.

— Я знаю, що значить обов'язок. Я був народжений для того, щоб виконувати обов'язок. Тепер я з цим покінчив. Я покінчив з усім.

— Ви теж невірно витлумачуєте те, що я говорила про обов'язок. Насправді для людини, хто істинно народжений для цього, обов'язок — форма любові, через яку все є можливим. Обов'язок — це не завжди звуження життя, але часто і розширення його до інших меж. Обов'язок — це не рутинна прибирання, його належить виконувати з любов'ю. Ви не повернетеся до неї, Річард? Вона потребує вас.

— У Келен тепер є чоловік. Для мене в її житті немає місця.

— Для вас є місце в її серці.

— Келен сказала, що ніколи мене не пробачить.

— Річард, хіба ви ніколи не говорили в розпачі того, чого зовсім не мали на увазі? Вам ніколи не хотілося взяти назад свої слова?

— Я не можу повернутися до неї. Вона одружена з іншим. Вона дала клятву, і у неї… Я не повернуся.

— Навіть якщо вона заміжня за іншим, навіть якщо ви не можете бути з нею, навіть якщо це розбиває вам серце — хіба ви не любите її хоча б настільки, щоб внести спокій в її душу? Або в цій любові є тільки ви, а її зовсім немає?

Річард вп'явся в неї поглядом.

— Вона знайшла щастя в моїй відсутності.

Їй нічого від мене не потрібно.

— Роза порадувала вас, Річард? — Річард відвернувся.

— Так, вона дуже красива, спасибі.

— Тоді ви подумаєте про те, щоб повернутися? Річард підійшов до духу матері Келен.

— Дякую за квітку. Я дам тисячу за одну, щоб ви не говорили, ніби за неї я зобов'язаний вам поверненням!

Він простяг руки, і повітря наповнилося трояндами. Пелюстки кружляли немов червоний снігопад.

— Мені шкода, що я не змогла змусити вас зрозуміти, Річард. Я бачу, що лише заподіяла вам біль. Я покидаю вас.

Вона зникла; підлога була заляпана червоними пелюстками і найбільше нагадувала водойму, наповнену кров'ю.

Річард опустився на підлогу, відчуваючи себе занадто втомленим, щоб стояти.

Скоро він стане одним з них, стане духом, і більше не повинен буде терпіти цю невизначеність, не повинен буде бовтатися між світами. Він їв, коли йому хотілося їсти, і спав, коли хотів спати, але жити тут все одно було не можна.

Це не був світ життя.

Скоро він стане одним з них і покінчить з тією порожнечею, яка була його життям.

Колись Келен заповнила цю порожнечу. Колись вона була для нього всім. Він довіряв їй. Він думав, що його серцю нічого не загрожує поруч з нею. Він уявив собі більше, ніж було насправді. Як він міг бути таким дурнем?

Річард підняв голову і подумки перебрав предмети, що зберігалися тут.

Джерело споглядання. Воно там, через зал. Річард знав, як ним користуватися.

Він піднявся і пішов туди, де між двома колонами був джерело споглядання: два прямокутних басейни, розташовані каскадом. У сірому камені парапету були вирізані химерні символи. Нижній басейн був заповнений срібною рідиною, схожою на ртуть сильфіди, але, як знав Річард, володіючою зовсім іншими властивостями.

Річард зняв з полиці срібний глечик і взявся переливати рідину з нижнього басейну у верхній, поки не наповнив його доверху.

Річард нахилився над нижнім басейном, поклав руки на символи влади і прочитав древнє заклинання. Після цього він подумки зосередився на людині, яку хотів побачити, і легким зусиллям магії випустив рідина з верхнього басейну.

Вона полилася вниз тонким сріблястим листом шириною у весь басейн, і в цьому водоспаді Річард побачив ту, про кого подумав: Келен.

У нього перехопило подих, і в муці він ледь не вигукнув її ім'я.

Вона була в своєму білому платті сповідниці. При вигляді знайомих рис її обличчя серце у Річарда стислося в тузі. Вона була в своїх покоях у палаці сповідниці.

З завмираючим серцем Річард дивився, як вона стоїть біля дверей, і серце його готове було вистрибнути з грудей.

Дрефан встав у неї за спиною і, обійнявши за плечі, прошепотів їй на вушко: