Четверте Правило Чарівника, або Храм Вітрів

Гудкайнд Террі

— Сподіваюся, не завадив? — Запитав Річард. Дрефан озирнувся і, побачивши брата, встав. Його очі нагадали Річарду очі Даркена Рала. Вони були такого ж незвичайного синього кольору, і в глибині їх таїлося той же дивний вираз.

Річард нічого не міг вдіяти з тривожним почуттям, яке вони у нього викликали. Іноді йому здавалося, ніби на нього дивиться сам Даркен Рал.

Люди, які прожили все життя в страху перед Даркеном Ралом, напевно приходили в жах, дивлячись в очі самого Річарда.

— Чим ти займаєшся? — Поцікавився Річард.

— Я молив

добрих духів подбати про душу однієї людини.

— Якої?

Дрефан зітхнув. Він здавався втомленим і сумним.

— Про душу жінки, до якої нікому не було діла.

— Жінки по імені Розі? — Дрефан кивнув.

— Як ти дізнався про неї? — І тут же виправився:

— Пробач, я не подумав. Ти Магістр Рал. І напевно тобі повідомляють про такі речі.

— Так, про дещо мені доповідають. — Тут Річард відмітив, що в кімнаті з'явилося щось новеньке. — А ти, я бачу, вирішив трохи прикрасити інтер'єр?

Дрефан побачив, на що дивиться Річард, підійшов до стільця біля ліжка і взяв у руки маленьку подушечку. Він любовно погладив вишиту на ній троянду.

— Це її подушечка. Вони не знали, звідки вона родом, тому Сайлас — це господар закладу — наполіг, щоб я взяв це в подяку за ту малу допомогу, яку надавав його жінкам. Плати я з них не брав. Якби у них водилися зайві гроші, вони б не займалися тим, чим займаються.

Річард погано розбирався у вишивці, але йому здалося, що троянда виконана з любов'ю.

— Ти думаєш, вона сама її зробила? — Сайлас не знає, — знизав плечима Дрефан. — Може, сама. А може, побачила десь і купила, тому що на ній вишита троянда, а її звали Розою.

Дивлячись на квітку, він ніжно водив по ньому пальцем.

— Дрефан, а навіщо ти ходиш… в такі місця? Тут чимало інших людей, що потребують твоєї допомоги. Наші солдати, яких поранив Джеган. Тобі і тут вистачає роботи. Чому ти ходиш в борделі?

Дрефан провів пальцем по вишитому стеблу.

— Солдат я теж відвідую. І завжди приходжу вчасно, так що їм не доводиться мене шукати.

— Але навіщо взагалі туди ходити? — На очі Дрефана навернулися сльози. Він не відриваючись дивився на квітку.

— Моя мати теж була повією, — прошепотів він. — Я син повії. У деяких з цих жінок є діти. Вони такі ж, як я. Моя мати, як і Розі, лягла в ліжко не з тим чоловіком. Ніхто не знав Розі. Ніхто не знав, хто вона і звідки.

Я навіть не знаю імені моєї матері — вона не назвала його цілителю, з яким мене залишила. Сказала лише, що вона повія.

— Дрефан, прости. Це було дурне запитання.

— Ні, це абсолютно логічне запитання. Нікому нема діла до цих жінок. Їх до крові б'ють чоловіки, які до них приходять. Вони заражаються жахливими хворобами. Їх всі зневажають. Травники не пускають їх у свої крамниці, щоб не підривати собі репутацію, інакше порядні люди перестануть у них купувати. Навіть я не знаю як лікувати деякі з тих хвороб, якими хворіють ці жінки.

Вони вмирають довгою і болісною смертю. І все це лише заради грошей. Багато хто з них спиваються, і чоловіки, користуючись цим, розплачуються

випивкою. Вони втрачають розум, їм все стає байдуже. Деякі з них сподіваються знайти багатого чоловіка, який візьме їх на утримання. Як моя мати. Але замість цього тільки народжують виродків, таких як я.

Річард подумки вилаяв себе. А він-то вже був готовий визнати Дрефана бездушним пройдисвітом!

— Ну, якщо тобі від цього стане легше, я теж син цього мерзотника.

Дрефан подивився на нього і посміхнувся:

— Ясна річ. Але тебе хоча б любила твоя мати. А мене моя — ні. Вона навіть не залишила мені свого імені.

— Не кажи так, Дрефан! Твоя мати любила тебе. Адже вона подбала про твою безпеку, вірно? — Він кивнув:

— І зіпхнула мене чужим людям.

— Вона «зіпхнула» тебе, тому що у неї не було вибору, заради твоєї ж безпеки. Ти навіть не можеш уявити, як їй було боляче, як розривалося у неї серце, коли вона залишала тебе чужим людям. Вона, напевно, дуже любила тебе, якщо зважилася на таке заради тебе.

— Мудрі слова, брат. — Дрефан посміхнувся. — З такими поглядами ти багато чого досягнеш.

— Іноді доводиться йти на відчайдушні вчинки заради тих, кого любиш, посміхнувся у відповідь Річард. — У мене є дід. Так от, він високо цінує відчайдушні вчинки. І після того, як ти розповів мені про свою матір, я, здається, починаю розуміти, що він мав на увазі.

— Дід?

— Батько моєї матері. — Річард ліниво провів пальцями по золотому руків'ї меча з вигравіруваним на ньому словом «ІСТИНА». — Один з найвидатніших людей, яких я коли-небудь мав честь знати. Моя мати померла, коли я був маленьким, і мій батько — я маю на увазі людину, яку я вважав своїм батьком, — часто виїжджав по торгових справах. По суті, мене виростив Зедд. Думаю, в мені найбільше від нього, ніж від когось іншого.

— Він ще живий?

Річард відвів погляд від синіх очей Дрефана. Око Дарка Рала.

— Я вірю, що живий. Ніхто, крім мене, в це не вірить, але я вірю. Іноді мені здається, що, якщо я перестану вірити, він помре.

Дрефан поклав руку Річарду на плече.

— Тоді продовжуй вірити. Може бути, ти і правий. Тобі пощастило, що у тебе є сім'я. Я це точно знаю, тому що в мене нікого немає.

— Тепер є, Дрефан. Принаймні у тебе є брат, а незабаром з'явиться і невістка.

— Спасибі, Річард. Для мене це багато означає.

— А як щодо тебе? Я чув, за тобою бігають мало не всі жінки у палаці. Невже ти нікого з них не вибрав?

Дрефан посміхнувся кривуватою посмішкою.

— Дівчатка, тільки і всього. Дівчатка, які уявляють, ніби знають, чого хочуть, і ласі на всякі дурниці, які насправді зовсім не важливі. Я бачив, що і на тебе багато задивляються. Є люди, яких притягує влада. Як мою матір.

— Заглядаються на мене? Та ти фантазер!

— Келен дуже красива. — Дрефан став серйозний. — Ти щасливець, що тебе вибрала настільки благородна і сильна духом жінка. Таке зустрічається нечасто, та й то тільки якщо добрі духи тобі посміхнуться.