Капелан Армії УНР
Шрифт:
якого поважний досвід ще дореволюційного громадівця,
міністра шляхів в уряді УНР і професорування в Подєбрадській
академії.
– Не поступатися ні на мачину, ані на йоту, – затявся
літ на сімнадцять молодший Степан Скрипник, шлях
якого проліг від старшини армії УНР до польського парламенту
і йтиме далі аж до ймення першого Патріарха
Української автокефальної церкви.
Пащевський не сказав нічого, тільки подумав, що в
непевний цей час відгадати прийдешнє
як видивитися від Хрестовоздвиженської церкви
другий берег Стиру в грибну пору, туманного осіннього
досвітку. Але ніхто не сидітиме склавши руки…
Іван КОРСАК108
19
Східцями митрополичої резиденції на вулиці Зигмунтовській
у Варшаві отець Смарагд піднімався рівно
о дев’ятій, ледве годинникова стрілка, здригнувшись, зіскочила
з тої цифри. У приймальній секретар Шатєхін,
глипнувши на Смарагда, сперш знітився і сторопів, бо
знав непрості стосунки митрополита з несподіваним
відвідувачем, але взяв себе таки в руки, зігнав поспіхом
і немалим зусиллям оте раптове оторопіння, як школяр
спішно стирає з дошки в перерві щось непристойне, ледве
передчасно поріг класу переступив учитель.
– Я на прийом до митрополита, – кинув без передмов
Смарагд, не звівши очей на Шатєхіна.
Секретар, знову врівноважений і підкреслено сухуватий,
на лиці якого й сліду не лишилося від непристойної
для чужих очей недавньої розгубленості, зашелестів
сторінками записника.
– День ще вчора щільно розписаний, – відклав убік
секретар зошита. – Але я доповім про вас, пане Латишенков.
Він не знайшов у собі сили сказати «отче Смарагд»
забороненому в священослужінні і лише краєм ока помітив,
як смикнулося, наче від струму, обличчя архімандрита.
По хвилі Шатєхін вийшов з митрополичого кабінету.
– Його високопреосвященство зможе прийняти вас
о вісімнадцятій годині.
Смарагд мовчки розвернувся, задріботів східцями і
небавом прудко йшов, не піднімаючи голови, не вельми
в той час людною вулицею. Отже, у нього попереду ще
весь день.
Ця думка трохи стишила його ходу. «Куди, і до чого
поспішаєш, Смарагде? – сам до себе казав Латишенков.
– До високого, не кожному, певне, під силу піднесення
109
духовного чи прокляття і ганьби незмивної, до світлого
Саду у царстві Його, де зеленіють вічно дерева, квіти не
в’януть і птахи співати не стомляться, чи прямісінько
сирість і сморід сірки нестерпний? І хто ти по задуманому
– подвижник, рівний святому, чи банальний бандит,
і де та межа, що невидимою рискою ділить замислене
дійство на праве й негідне, хто насмілиться безпомильно
ту лінію провести? Але важило неспівмірно для нього
інше, чи не втратить дух його, мов проколотий м’ячик,
набуту пружність і міць, чи не скисне в оту останню він,
вирішальну мить…
Смарагд никався безцільно весь день варшавськими
вулицями, йому не хотілося ані присісти, ні прилягти, та
й не зміг би, бо здатен тільки ходити; голод зовсім про
себе не нагадував, лише наприкінці дня не з фізичного
бажання поїсти, а з розуміння, що сили закінчуються,
зайшов у кафе. Він спробував силоміць абищо вкинути
в душу, та виявилося те марним заняттям, в пересохлому
роті страва здавалася звичайною ватою, яку ні жувати,
ні, тим паче, ковтнути не здатен.
І знову Смарагд бродив вулицями з душею, де вирувало
вже поблизу точки кипіння, і всім було байдуже до
того, що нило й пекло йому в грудях. Метушилися собі
перехожі, хукаючи парою на морозному повітрі, проносилися
мимо авто, закручуючи за собою сніговий пил та
гонорово попахкуючи синюватим димом, аж вищали на
поворотах по вмерзлій дорозі полоззя приїжджих селянських
саней.
О вісімнадцятій Латишенков знову був у митрополичій
резиденції. Владика прийняв одразу, він був у
себе в їдальні, бо день видався такий, що й поїсти не
встиг.
Іван КОРСАК110
Насторожений секретар, згадуючи загадковий і
поколюючий блиск в очах Смарагда, на всяк випадок
побути в приймальній попросив також Саковича, керуючого
канцелярією. Вони вдвох все прислухалися, що
діється за дверима їдальні, та небавом якось заспокоїлися,
бо ледь чутні голоси владики та архімандрита не
віщували тривоги.
Митрополит з Латишенковим згодом перейшли в кабінет
і там далі тривала розмова, яка з-за масивних дверей
також не викликала занепокоєння. Прибув владика
Діонисій, секретар доповів митрополитові.
– Попросіть зачекати хвильку, я зараз звільнюся,
– спокійно відказав митрополит.
Діонисій спустився в нижні покої, а в кабінеті розмова
тривала. Шатєхін вийняв кишенькового годинника,