Лірникові думи

Руданський Степан Васильевич

VIII

Сконав Ірод з сего світа, Ніби й не бувало, І в Єгипті матір божій Про те чутно стало. І зібралась божа мати, Свого сина взяла, І у нічку темнесеньку Гори проходжала. Проходжала ліси, гори, Іде і забулась, І на треблаженне древо З небачки спіткнулась. Дитя впало на то древо, Рученьки розклало. І, як мертве, як прибите, На ньому лежало. «Ой, недаром же ти, древо Треблаженним звалось, Коли моє дитя любе На тобі розпнялось ...» Так сказала божа мати Й сина підіймає, А він матері святії Стиха промовляє: «Мати моя, рідна мати, Я ще не розпнявся! Знов на руки повернувся І живий остався. Та колись-то мене стануть Розпинати люде, І умру я в тяжких муках, Гірко тобі буде!!!»

ІX

Охрестився

Христос-господь, В Іордані змився І на горі, на Оливні, З ненькою простився. Взяв апостолів дванадцять [19] І зачав ходити: Людей грішних научати І чуда творити. Перше всього треба було Воду запинити. І задумав бог по світі Греблі по гатити. І зачав людей збирати, Звірину і птахів, Різних гадів, різних жабів, Риб і черепахів. І зібрались всі до бога, Стали працювати, Стали скрізь греблі гатити, Воду запиняти. Тілько каня не хотіла. По світі літала І, як звав бог до роботи Богові сказала: «Не буду я з ставу пити. Бог з тою водою! Прожию я і без того, Дощем та росою!..» І скінчилася робота, Скрізь стави настали, І усі по воду ходять, Котрі працювали. Тілько каня приступити Голосу не має, І жажденная літає, І дощу чекає.

19

– вигадані, міфічні особи. За євангельським міфом, Ісус Христос з великої кількості своїх послідовників вибрав найкращих дванадцять учнів - апостолів, яких послав проповідувати своє вчення.

X

Загатив бог стави всюди, Став і гадь збирати, Став збирати, замовляти І в мішок складати. І зібрав він всі гадюки, Які тілько були. Петро [20] з Павлом [21] приступили, Кінці зашморгнули. І бог вибрав чоловіка, Посилає в гори І мішок той з гори каже Кинути у море. «Не розв'язуй лиш, небоже!- Господь йому каже,- А то горе тому буде, Хто його розв'яже ...» І узяв він мішок з гаддю, Йде і розважає: «Що ж то мені подивитись, Хто теє пізнає? ..» І зайшов він меж горами Під їден місточок, Оглянувся, і нагнувся, І гризе шнурочок. Пук шнурочок! а із міха Як підуть гадюки! І чоловік тілько ахнув І заломив руки. Аж надходить тут і господь І зачав казати: «Хто розсипав ті гадюки, Мусить позбирати». І крилами стали руки, Рогом ніс облився І з цікавого сіроми Бусель ізробився!

20

– апостол, один із учнів Ісуса Христа, походженням із Галілеї. Церква шанує його пам’ять 29 червня ст. ст.

21

– апостол, проповідник християнства серед язичників у І ст. Пам’ять - 29 червня, ст. ст.

XI

Ізробився з него бусель, Да все розум має, І чи добрі, чи злі люде - Добре розважає. І подякувати вміє, Да й наробить горя. Раз весною прилетіли Буслі із-за моря. Прилетіли і літали, Місця добирали І на клунях двох сусідів Гнізда збудували. Їден добре прийняв гостей, Нічого казати. В него любенько ходили Буслі коло хати. А у другого всі діти З клуні не злізали, Горобців в гнізді шукали, Яйця зачіпали. І найшов сердитий бусель До гороху стежку. В темну нічку приніс з поля 3 вогнем головешку. І до рання, ще до світа, Все вогнем там сіло. А у доброго сусіда Було інше діло. Там в ту пору приніс бусель Калиточку злота! От така-то, добрі люде, З буслями робота!

XII

А тим часом люде стали Штуків добирати І усюди коло ставу Млини будувати. І на диво збудували! Воду лиш пускають- Вода б'ється об колеса, Колеса кружляють. І зубами веретено Колесо хватає, Веретено, як на жорнах, Камінь обертає. А на верха й кіш готовий. Хлопче, не журися, Тілько всипав - склади руки Та муки дивися. Вода скрупить, вода змеле, Вода зшеретує. Сходьтесь, люде, і меліте, Вода не коштує! Так воно-то, люде добрі, Та не так ведеться, І за мірою і грішми Мельник всюди пнеться. Да тепер іще нічого, Хоть мірчук збирають, Але видно, що ще трохи Бога в серці мають. А спочатку ... не дай боже, Як вони збирали - Не десяту, як ведеться, А четверту брали.

XIІІ

І

дочувся Христос-господь, Думоньку гадає, Взяв з собою Петра-Павла, Млини оглядає. І де прийде - утішає Бідную громаду. І мельника научає, Дає добру раду. І задумав їден мельник Бога налякати. Щоб не дати свого злого Млина оглядати. Лиш не бога ошукати, Господь знає теє, І все наше господь знає, Добреє і злеє. Тілько господь з Петром-Павлом Став на міст ступати, Аж став мельник із-під моста Як медвідь ревати. «Рева й же ти, чоловіче!
– Господь йому каже,- А у млині замість тебе Нечистий заляже». І той мельник ізмінився, І медведем стався. І на задніх тілько лапах Людський знак остався. А в млині його чортяки Тютюн сушать, стелють, І, як північ наступає, На табаку мелють.

ХІV

Господь ходить в білім світі, Іде коло ставу, Аж чоловік на вершині, Скошує отаву. І що скосить - його жінка Й діти забирають. І відносять на горбочок, Буду накривають. І та буда незнати-що, Людям сміх казати - Блекотянії підпори, Лободині лати... «Що ти робиш?
– господь каже.- Помагай-бі, батьку!» «А що ж роблю? та же бачиш, Що будую хатку». «Бійся бога, чоловічеі - Став господь казати.- Як ти будеш в сії хаті Зиму зимувати?» «Мені на зиму не треба, Я і сю покину, Тілько місяць маю жити, Через місяць згину». «Як же ж жінка твоя й діти?» - Став господь питати. «А я знаю? Може, підуть До чужої хати». І здихнув господь, і каже: «Недобрії люде! .. Не будете же ви знати, Коли смерть вам буде...» І сказав бог - віддалився, Ходить понад ставом, І от сонце спочиває, Смеркне незабаром.

ХV

Розляглися скрізь тумани, Закотилось сонце! І приходить в село господь Під їдно віконце. І поглянув господь в хату. В хаті - як годиться. Не димить убога скалка, Каганець блищиться. Сам хазяїн кінець стола Сидить, в кармазині, А сусід стоїть, бідняка, В сірії свитині. Бідний плаче і ридає, Багач, ні словечка. Межи ними, як той каже, Була суперечка. І убогий, і багатий Поле разом мали. Разом вони обробляли, Разом засівали. І на щастя біднякові Жито уродило, А багатому все поле Куколем заплило. І відрікся багач поля,- Боже, твоя воля!
– Да і каже: «Котре гарне, То те моє поле...» І зачалась межи ними З того суперечка. Бідний просить, бідний молить, Багач - ні словечка. Наостаток ніби зм'якнув І бідному каже: «Завтра нас сам бог розсудить І поля покаже!»

XVI

Вбогий вийшов, а багатий В опівнічку саму Серед поля убогого Викопує яму. І садовить у ту яму Дитя своє враже, І соломою вкриває, І до него каже: «Гляди ж,- каже,- як спитаю, Чиє сеє поле, То ти крикни: «Твоє власне, А бідного голе». А убогий і не знає. Рано поставали, Позбирали всю громаду, Коло поля стали. І багатий ізняв шапку І зачав питати: «Скажи, боже, хто тут сіяв, Вбогий чи багатий?» «Ні, не вбогий, а багатий!» - Голос одвічає, А тим часом з-меж народу Господь виступає. Виступає й багачеві Став він говорити: «З сего часу син твій буде Вічне землю рити». І сказав усе народу, Да і віддалився... А народ поглянув в яму - В ямі кріт лиш рився.

XVІI

Вгамувалися багаті І не обдирали. Лиш не сим, то другим люде Бога прогнівляли. Було святенько, неділя, Дзвони задзвонили, І до церкви на молитву Каждого будили. Добрі люде позбуджались, Як годиться, вмились, Надягнули, хто що має, Богу помолились. І на утрені стояли В церковці святії! Но не так-то воно було В їдній хаті злії. І там, правда, позбуджались Да роботу мають: Їдні - закришку щипають, Ті - дрова рубають. Господиня їсти варить, А господар хати... Ще до служби пообідав І пішов орати. І оре він серед поля, На воли гукає, Аж Христос іде до него, Йому розважає: «Що ти робиш, чоловіче? Неділенька! Свято!» «Таких свят,- плугатар каже, Єсть в року багато!» І скарав його син божий Карою своєю: Плуг, плугатар і погонич Щезли під землею.