Нащадки «Білого Хреста»

Тимчук Віктор

– Ви давно займаєтесь цим промислом?

– Років десять: закінчили школу й почали. Де ми тільки не продавали…

– І весь час з Белішвілі?

– З Арчілом. Він мій двоюрідний брат.

– А телеграми не залишив Белішвілі?

– Вона десь… – Він звівся, оглянув стіл, потім підвіконня, навіть зазирнув під ліжко і розгублено розвів руками – Нема…

Я теж встав. Мене надто зацікавила телеграма. А в кімнаті ніде ні клаптя паперу.

– Куди ж ви її поклали? – підозріло запитав.

– Чи на столі лежала, чи на підвіконні, – невпевнено відповів. – Вже не пам'ятаю, кацо.

Я

обдивився кімнату, заглянув за радіатор опалення – нема. На ньому висів шматочок зеленої вовняної нитки, і я взяв її, почав механічно, замислившись, намотувати на вказівний палець. Випадок з телеграмою насторожив мене.

– 1 коли ти востаннє бачив її?

– Ко… кого?

– Телеграму.

– Вчора… ввечері, – видушив Гурам, невідривно стежачи за тим, як обмотувала нитка мого пальця.

– Хто ж узяв? Прибиральниця? Арчіл?

– Не… не знаю.

У готелях найчастіше прибирали зранку. Це мені відомо достеменно. Отже, він дійсно бачив її вчора. Мені не хотілося вірити у підступність брата. Одначе сумнів закрався.

– До тебе ніхто не заходив увечері?

Івардава заперечно похитав головою.

Так, телеграма зникла. Факт незаперечний. Кому вона потрібна? І для чого? Мені не подобався Івардава. Він став млявим, збайдужілим і мав вигляд надто змореної людини, виснаженої непосильною роботою.

– У якому місці ви торгували?

– Біля молочного павільйону, на виході з ринку. Там гарне місце.

Я взявся за ручку дверей.

– Сходи зараз у прокуратуру до слідчого Махова. Він тебе чекає. Тільки обов'язково.

Мені не хотілося казати йому про вбивство брата, якого повинен опізнати. Я залишив Івардаву в кімнаті. Він хапливо взувався. Палига провела мене стурбованим поглядом карих очей, не перестаючи вив'язувати із вовняних зелених ниток кашне. Адміністраторка визирнула з-за бар'єра. Я ступив до неї. Мене мучило якесь невизначене питання. Сперся ліктем на перегородку й задумався… Ага, ось воно.

– Хто вам дав телеграму для Белішвілі?

– Ніхто. Вона лежала у мене на столі.

– Значить, ви не бачили листоноші?

– Ні. Вона заходила, коли я носила Дзюняку заяву на відпустку, – адміністраторка опустила очі, бо ж залишила своє, робоче місце.

– І як довго ви були у нього?

– Хвилин десять-п'ятнадцять.

– Хтось іще знав про телеграму?

– Я нікому… Відразу занесла Івардаві.

Наче все. Щоб скоротити шлях, пішов через чорний хід на подвір'я Будинку колгоспника. Глянув на злощасний сарай, де ледве не наклав життям шофер Молостов. Почалося звідтіля – з підкопу й крадіжки. Мені не давала супокою зникла телеграма. А хіба не могла Крохта комусь розповісти про неї? Адже здогадувалась, хай і приблизно, скільки грошей наторгували хлопці. Слід дізнатися все про неї.

40.

У шумі й гамі, простуючи між машинами, рундуками й базарянами, я добирався до молочного павільйону. Попереду мигнула знайома постать: чорний приношений костюм, брудно-сірий кашкет, червона пов'язка на лівій руці. Еге, контролер, чоловік чергової Насті Вакулівни. Я наздогнав його і смикнув за рукав. Палига озирнувся і сторопів од несподіванки: худорляве, хворобливе обличчя

видовжилось, а блідо-голубі очі немов вицвіли.

– Добрий день, Гнате Федотовичу, – зичливо привітався і жартома запитав – Багато виловили «зайців»?

Він облизав тонкі губи й хрипко відповів затинаючись:

– Зловив… уже п-п'ятьох…

– Ви не помітили, де торгують грузини з Будинку колгоспника?

– Коло молочного… павільйону.

Я все ще тримав його за рукав, і Палига глянув на нього. Аж тоді звернув увагу на свій палець, обмотаний зеленою вовняною ниткою, про яку зовсім забув. Я змотав її і поклав до кишені.

– Покажіть мені їх місце.

Контролер, нічого не кажучи, непоспіхом рушив. Неговіркий дядько. Ах, чорт, хіба йому до балачок? Я згадав про його невиліковну хворобу. І він, мабуть, знав про свою долю. Одначе не скиглив, а щодня ходив на роботу. Завидна витримка і сила волі. Я з повагою подивився на Палигу. Стало шкода чоловіка Насті Вакулівни, якій судилося рано овдовіти. Напевне, тому і в'язала – чимось заповнювала довгі й нудні години чергування, гамуючи думки про свою біду.

Ми вже пробиралися вздовж молочного павільйону. Юрмище покупців тут щільніше, бо недалеко вихід з ринку. Палига спинився скраю рундука, кивнув на нього, зайнятого двома жінками, що продавали молоду городину.

Зі знанням справи обрали собі місце торговці мандаринами.

– А ці жінки завжди з ними по сусідству? – поцікавився я.

– Я їх вперше… – Контролер підозріло дивився на жінок.

А я сподівався, що завжди. Тоді б вони розповіли, хто найчастіше підходив до грузинів, хоч би вказали на зовнішні прикмети тих покупців.

По дорозі до зупинки тролейбуса зайшов до м'ясного павільйону. У ньому гамірно від людських голосів, а за прилавками надсадно гахкали рубачі, зблискували широкі леза сокир. Ген бригадир Котов і Заваров, який бачив Шалапуху і Зубовського з Корчем – токарем Роптановим – у день обкрадення магазину. А Бог і Корч заперечували те, що бачили. Відтоді минуло небагато часу, а скільки сталося подій! І яких?! Навіть ніхто не міг їх передбачити.

Я залишив ринок. Навскоси від його центрального входу, на другому боці вулиці, над першим поверхом будинку висіла вивіска – «Телефон. Пошта. Телеграф». То ж п'яте відділення зв'язку, звідкіля Баглай надсилав грошові перекази у Вінницю Ладанюк Марфі Власівні, у п'ятому, безперечно, й прийняли телеграму для Белішвілі. Мені закортіло зустрітися з поштаркою.

Зайшов у відділення, розшукав начальника. Він привів листоношу, молоденьку дівчину, мабуть, недавню десятикласницю з коротенькими кісками і червоними бантами в них.

– Це ви позавчора занесли телеграму для Белішвілі в Будинок колгоспника?

– Позавчора?.. – Вона звела вгору очі й закліпала повіками. – Ні, не носила.

– А хто?

– Ніхто, бо не було такого адресата.

– Як не було? – Я недовірливо зміряв дівчину поглядом.

Вона показала книгу реєстрації. Я переглянув її і, сторопілий, занімів… Телеграми на ім'я Белішвілі та Івардави не надходило. Невже… підроблена, щоб змусити раніше взяти гроші? Хто ж приніс її і поклав адміністраторові, дочекавшись, коли вона пішла до Дзюняка?