Нащадки «Білого Хреста»

Тимчук Віктор

Уявив, яке враження справить на Махова моє повідомлення, і гірко зітхнув.

41.

Відвідини слідчого я відклав на пізніше, поскільки він займався з Івардавою впізнанням Белішвілі. Спершу поснідав у кафе «Чайка», а потім пішов у відділ.

Поторгав двері кабінету Скорича – зачинені – і розташувався у себе. Подзвонив до ощадкаси й дізнався, коли у них перерва на обід. От і залишився наодинці зі своїми роздумами і ваганнями. У нас накопичилось достоту матеріалу. Його нелегко охопити, глибоко проаналізувати

без цілковитої відчуженості від усього.

Дістав список із 38 осіб. Їх поступово перевіряли інші товариші. Коло поволі звужувалось. Одначе не мав права чекати, поки колеги натраплять на явний слід злочинця. Я теж зобов'язаний глибоко зазирати у людську суть. Іноді за зовнішньою порядністю крилися небезпечні злочинці. Деякі вміло прикидалися добрими, щирими, навіть сприяли розслідуванню, та, як виявлялося пізніше, з метою заплутати його. Тому треба завжди бути насторожі.

Досі у нас на підозрі лише троє: Шалапуха, Зубовський і Роптанов. Махов не висунув проти них обвинувачення за браком незаперечних прямих доказів. Можливо, ми дарма повірили шоферу автолавки Валуйку, у якого знайшли комір від пальта? Можливо… Я згорнув аркуш і поклав до шухляди. Там упав мені в очі робочий номер телефону Ніни Дубовенко. А я ж після зустрічі на вокзалі більше не бачив її, навіть не поцікавився, як влаштувалась. Все через брак часу. Ще подумає – зазнаюсь чи взагалі не хочу її знати. Я набрав номер телефону. Озвалася жінка.

– Попросіть Ніну Петрівну.

– Ніну Петрівну? – здивовано перепитала. – А хто у нас?..

– Новенька, Ніна Дубовенко, – підказав їй.

– А, Ніна. – І звернулася до неї: – Тебе, Нінок, якийсь молодий. Це жодного знайомого в місті, га? – насмішкувато запитала.

Чув у трубці голоси, десь лунало в кімнаті клацання кісточок рахівниці.

– Слухаю, – боязко сказала Ніна, і я уявив, як дівчина, шаріючись, тримала трубку біля вуха й розгублено позирала на співпрацівників.

– Здрастуй, Ніно. Арсен.

– Ой Арсене Федоровичу… – зраділо мовила і схвильовано задихала. – Ви приїхали? Я вам дзвонила.

– Мені передали. Як тобі?

– Непогано, і гуртожиток славний. А я вже думала… – І вона затнулася, мабуть, дужче червоніючи. – Думала, ви надовго, – поправилась.

– Коли ти кінчаєш роботу?

– О п'ятій.

– Зайду до тебе в гуртожиток. Не сьогодні, так завтра, – пообіцяв їй.

– Добре. Я… я… – Ніна поклала трубку, не насмілившись сказати «чекатиму».

Вона чекатиме. А напевне, її чекання різнилося від Євиного. Признатися, від того я зовсім відвик. Яке приємне і хвилююче почуття. Воно давно не навідувалося до мене. Я замріяно дивився у вікно, поринаючи у спогади… Зненацька задзвонив телефон і повернув мене до дійсності. Неохоче здійняв трубку.

– Загайгора.

– З ким ти балакав? – поцікавився Махов. – Заскоч до мене.

– Провів? – запитав я, маючи на увазі опізнання.

– Він, з Будинку колгоспника.

Ані на йоту не сумнівався, що вбитий Белішвілі. Звичайно, слідчий допитав Івардаву, і той розповів йому про телеграму. Одначе Гліб не знав, що вона підроблена. А чи знав Івардава? Я не був упевнений.

Замкнув кабінет і пішов

до прокуратури. Звіддаля глянув на перукарню, якось мимохіть, і побачив струнку постать у білому халаті. Зачіска у Єви інша: розкішне волосся кольору стиглої соломи зібране на потилиці й спадало на спину золотим, живим струмком. Вона оглянулася на вікно, ніби відчула мій погляд.

42.

Я сидів перед стурбованим Маховим.

– Де телеграма? – запитав мене слідчий. – Хто викрав її?

– А телеграма взагалі не надходила у відділення зв'язку, – ошелешив його.

– Як?! Ти перевірив?

– Перевірив.

– Да-а… – протяг Гліб, здивовано дивлячись на мене. – Фальшива… Нею примусили грузинів завчасно взяти гроші в ощадкасі.

– Вчора ввечері вона ще була в кімнаті, – сказав я, ніби виправдовуючись за її несподіване зникнення.

– А чергова по поверху, адміністраторка? Як вони тобі?

– В душу їм не заглянеш, але ніякої підозри. Телеграму підкинули, коли Крохта була у Дзюняка. Хтось стежив за нею.

Махов зосереджено гортав справу.

– До речі, Арсене, мати Шалапухи повідомила, що їй дзвонили. Питали, де Богдан і його товариш Вадим. Перший раз – хлопець, вдруге – дівчина. – Слідчий багатозначно глянув на мене. – Мати відповіла: мовляв, синок у в'язниці, а Вадим кудись утік. Ти зрозумів?

– Авжеж! Хтось цікавиться, чи ми не випустили Бога.

– О! Другий дзвінок ми засікли. Дзвонили з автомата біля універмагу.

– Коли?

– Дванадцятого о десятій ранку.

Значно пізніше я згадаю, з ким зустрівся того дня. Тоді і майне безглузда підозра…

– Ось чому вони діють так упевнено: знають про арешт Шалапухи і втечу Зубовського. Повірили, що ми «клюнули» на золоту обручку і заточку.

– Так, – підтвердив слідчий мій висновок. – Між іншим, Арсене, бригадир рубачів Котов має військове звання сержанта і нагороди.

Все це, безперечно, насторожувало, бо співпадало з показанням Страпатого, що Баглай прибув до Вінниці у солдатській формі з личками на погонах і при орденах. А я питав Котова про Бога і Зуба, але він їх не бачив біля м'ясного павільйону. А Заваров бачив, навіть з Корчем.

– Переварив? – посміхнувся Гліб. – Тепер далі: Котов приїхав до міста в листопаді 1945 року. Сам із Смоленської області. Я дав туди запит.

Невже Котов – Баглай? А може, Тягун? Ні, не Тягун. Я помітив би у нього на підборідді шрам.

– Стосовно пропалої телеграми, – продовжував Махов. – Напевне, її взяли, коли Івардава міцно спав після випивки. Треба перевірити жильців готелю.

Непокоїла доля Шалапухи, Зубовського і Роптанова. Зійшлися на тому, що на них, за винятком Корча, майстерно кинули тінь підозри, як і на шофера Валуйка. Шоферу ми повірили. Звичайно, сховати комір у недоглянутій машині набагато легше, ніж підкинути заточку і покласти у кишеню речовий доказ – золоту обручку. На них ми і спіткнулися: ледве не сприйняли все за чисту монету. Дзвінки до матері Шалапухи підтверджували правильність нашої версії, але не давали відповіді на запитання: що знав Богдан і чому втік Вадим?