Оповідання

Гринченко Борис Дмитриевич

Такою во­на й те­пер вий­шла i вiд­ра­зу стра­шен­но поб­лiд­ла: во­на по­ба­чи­ла, як од гу­ща­ви­ни по­бiг­ли ма­чу­ши­нi дi­ти. Нев­же во­ни знай­шли її схо­ван­ку? А мо­же, нi, мо­же, во­ни тiльки так бiг­ли? Але ж во­ни не так бiг­ли, во­ни знай­шли, по­ба­чи­ли, по­чу­ли i роз­ка­за­ли про все ма­чу­сi.

Днiв че­рез два До­кiя зно­ву бу­ла пiд ка­ли­ною, за­си­дi­лась i не по­чу­ла, як ма­чу­ха її кли­ка­ла. Уже то­дi по­чу­ла, як ма­чу­ха знай­шла її в гу­ща­ви­нi i по­тяг­ла за во­лос­ся в ха­ту.

–  Стривай же ти, ка­торж­на, я то­бi дам, як тi­ка­ти вiд ро­бо­ти пiд свою ка­ли­ну!

Вхопила ма­чу­ха со­ки­ру й по­бiг­ла в са­док. До­кiя вiд­ра­зу так i за­нi­мi­ла. Слу­хає, ко­ли задз­ве­нi­ла со­ки­ра в сад­ку, зат­рi­ща­ли гiл­ки - ось ще, ще…

Во­на ки­ну­лась, се­бе не пам'ята­ючи, про­бiг­ла са­док, до­бiг­ла до гу­ща­ви­ни… Ма­чу­ха ру­бає ка­ли­ну.

Дiвчина не­са­мо­ви­то скрик­ну­ла, ки­ну­лась ту­ди i ста­ла мiж­до ка­ли­ною i ма­чу­хою. Ма­чу­ха аж зля­ка­лась.

–  Ти чо­го при­бiг­ла?

–  Не зай­май­те моєї ка­ли­ни!… Очi її го­рi­ли, а що­ки бу­ли бi­лi-бi­лi; гру­ди так i зди­ма­ли­ся.

–  Ах ти ж пад­ло! Геть!

I здо­ро­ва ма­чу­ши­на ру­ка вiд­ки­ну­ла геть ма­леньку дiв­чин­ку. Со­ки­ра ру­бо­ну­ла, жа­лiб­но хряс­ну­ла цiв­ка ка­ли­но­ва, i впа­ла стеб­ли­на, трем­тя­чи лис­том.

–  Мамо! го­лу­бонько! рiд­ненька! Не ру­бай­те, по­ми­луй­те!

–  Геть, - ка­торж­на!

Вона ки­ну­лась до ма­чу­хи, цi­лу­ва­ла їй ру­ки, за­ту­ля­ла своїм тi­лом ос­тан­нi ка­ли­но­вi стеб­ли­ни.

–  Геть, ка­торж­на!

Але ка­торж­на об­хо­пи­ла ру­ка­ми кущ, i її тон­кi ма­ленькi пальцi так i зак­ляк­ли на цiв­цi. Тро­хи пальцiв їй не по­ла­ма­ла ма­чу­ха, по­ки вi­дiр­ва­ла вiд ка­ли­ни, вiд­во­лок­ла геть i ос­тан­нi­ми ра­за­ми до­ру­ба­ла де­ре­во…

Так рос­ла До­кiя: без ми­лу­ван­ня, без жа­лу­ван­ня, без ляльок, без ди­тя­чих iг­ра­шок, без ка­ли­ни,- тiльки спi­ва­ла iно­дi ти­хо, як зна­ла, що її нiх­то не чує, ти­хо та жа­лiб­но. Де во­на тих пi­сень учи­ла­ся - бог її свя­тий знає, а вмi­ла ба­га­то - i все жа­лiб­нi,- так, мов са­мi во­ни в неї з сер­ця ли­ли­ся:

Он до ко­го ж би я при­хи­ли­ла­ся? Прихилилась би я до ка­ли­ноньки, До ка­ли­ноньки, до чер­во­ної, А ка­ли­нонька на­хи­ляється, Моє сер­денько роз­ри­вається…

А як оце по­ба­чить ко­го, за­раз i змовк­не, i зно­ву та­ка, як i бу­ла: очi до­до­лу, об­лич­чя за­кам'янiє… I так ми­на­ли ро­ки…

Минули - iз ма­ленької дiв­чин­ки ви­рос­ла до­рос­ла дiв­чи­на. Та жит­тя їй не пе­ре­мi­ни­ло­ся: так, як i по­пе­ре­ду, би­ла її ма­чу­ха i зне­ва­жав п'яний батько; як i по­пе­ре­ду, не ма­ла во­на на ву­ли­цi под­руг i бу­ла всiм чу­жа, не ма­ючи нi­ко­го до се­бе при­хильно­го, та й са­ма не бу­ла во­на нi до ко­го при­хи­льна - зос­та­ла­ся во­на "ка­торж­ною", як i бу­ла. Нi, бу­ла й вiд­мi­на. Ко­лись мов за­кам'янi­лий упер­тий ви­раз на об­лич­чю те­пер не­на­че зла­год­нiв. Але ж це зро­би­ло­ся не тим, що во­на пом'якша­ла своїм сер­цем до лю­дей, а лю­ди до неї, - нi; вiд­мi­ну ту на об­лич­чi зро­би­ла страш­на нев­си­пу­ща жур­ба, що гнi­ти­ла їй ду­шу, роз­ри­ва­ла гру­ди i, не мав­ши вже си­ли хо­ва­ти­ся в сер­цi, ви­яв­ля­лась i на об­лич­чi. Ця жур­ба об­нi­ма­ла її й то­дi, як До­кiя бу­ла ще ма­ленькою дiв­чин­кою, але ж бу­ла не та­ка ду­жа, та й упер­тiсть пе­ре­ма­га­ла її.

Потiм по­ма­лу-ма­лу за­во­ру­ши­лись у дiв­чи­ни в го­ло­вi ду­м­­ки. Якi? Про вi­що? Во­на спер­шу й са­ма не зна­ла до пут­тя, як i про вi­що во­на ду­ма: ду­мається, та й го­дi. А ду­ма­ло­ся все са­ме смут­не, са­ме не­ве­се­ле, i ось, на­реш­тi, з цього без­лад­дя ро­зу­мо­во­го ви­би­ла­ся, ви­яви­лась ви­раз­нiш од усiх од­на дум­ка: "За що ме­не так му­чать?" А по­тiм: "Хi­ба я гiр­ша вiд iн­ших?" I цi двi дум­ки не да­ва­ли їй спо­кою. Во­на не мог­ла ба­чи­ти, що й во­на бу­ла iно­дi вин­на: ко­ли її кривд­же­но й зне­ва­жу­ва­но, то й во­на, як ма­ла си­лу й змо­гу, не ли­ша­­ла цього без помс­ти, а iно­дi й над­то. Во­на не мог­ла зро­зу­мi­ти, що во­на са­ма бу­ла вин­на, вi­дiпх­нув­ши вiд се­бе Хрис­тю то­дi, як та на ву­ли­цi ко­лись пi­дiй­шла до неї i ска­за­ла:

–

 Докiйко! Я… я…

Правда, всi во­ни - i хлоп­цi й дiв­ча­та, i ця Хрис­тя з ни­ми - якось особ­ли­во дош­ку­ля­ли їй то­го ве­чо­ра своєю зне­ва­гою, але ж Хрис­тя оха­ну­лась, їй шко­да ста­ло бiд­ної До­кiї, i во­на, ма­ло не пла­чу­чи, про­мо­ви­ла:

–  Докiйко! Я… ме­нi те­бе… я…

Може, во­на хо­тi­ла да­лi ска­за­ти, що вiд цього ча­су бу­де вiр­ною под­ру­гою До­кiї, - але ж цього нi­чо­го не ска­за­ла, бо До­кiя скрик­ну­ла: "Геть!", одiпх­ну­ла її i втек­ла з ву­ли­цi. Во­на, ка­жу, не мог­ла ще зро­зу­мi­ти то­го, що в та­ких ви­пад­ках са­ма iно­дi бу­ла вин­на, не мог­ла, бо ду­же вже ве­ли­кої крив­ди заз­на­ла вiд лю­дей. I во­на ви­ну­ва­ти­ла цих лю­дей за все: за свої му­ки й сльози, за своє ди­тинст­во без­ра­дiс­не, без­лю­бов­не, за свої мо­ло­дi лi­та, що мар­но ги­ну­ли, - за все, за все. I лю­ди бу­ли справ­дi вин­нi. Од­нi пек­ли її, му­чи­ли - та­ка бу­ла її ма­чу­ха. Дру­гi не хо­тi­ли зро­зу­мi­ти її мук, а тiльки глу­зу­ва­ли з неї (або їй так зда­ва­ло­ся, що глу­зу­ва­ли), - та­кi бу­ли дiв­ча­та, па­руб­ки. I во­на це все тер­пi­ла i не зна­ла, чим по­со­би­ти со­бi. I ото­дi про­ки­ну­лась у неї в сер­цi жур­ба та­ка страш­на, сум та­кий ве­ли­кий, що вiн па­лив їй усi гру­ди, не да­вав спо­кою нi вдень нi вно­чi.

Каторжна! Вiд усiх ла­яна, вiд усiх зне­ва­же­на! За що? На­вi­що? Гос­по­ди! Кра­ще й на свi­тi не жи­ти! I во­на то пла­че, то страш­не обу­рюється на лю­дей за їх неп­рав­ду i ду­має про по­мс­ту. Еге, її сер­це ба­жа­ло те­пер помс­ти, во­на за­ду­ши­ла б усiх тих, хто зне­ва­жа її, хто глу­зує з неї! А про­те її сер­це не зле бу­ло, во­но вмi­ло лю­би­ти i при­хи­ля­ти­ся до чу­жо­го го­ря.

Вона не дi­ву­ва­ла так, як дi­ву­ють iн­шi дiв­ча­та. На ву­ли­цю чи на ве­чор­ни­цi во­на хо­ди­ла ма­ло: раз те, що ма­чу­ха не пус­ка­ла; дру­ге - що во­на їх не лю­би­ла - тих хлоп­цiв та дiв­чат - i… бо­яла­ся; третє - не ма­ла в чо­му й пi­ти, бо всi смi­я­ли­ся з то­го дран­тя, що в йо­му во­ди­ла її ма­чу­ха. Нi, во­на не дi­ву­ва­ла! I хо­ча де­якi па­руб­ки та­ки за­див­ля­ли­ся на її стан ви­со­кий, рiв­ний, на її очi тем­нi, на ко­си чор­нi, на бро­ви, але ж тiльки за­див­ля­ли­ся, а да­лi йти не зва­жу­ва­лись, бо до цiєї ка­торж­ної не мож­на й прис­ту­пи­ти­ся - та­ка зла, за­раз сту­са­на­ми на­го­дує. А са­ма во­на про це не ду­ма­ла: мо­же, во­на й урод­ли­ва бу­ла, мо­же, ма­ти й да­ла їй бро­ве­ня­та, та не да­ла до­лi, - во­на цього не зна­ла i не дба­ла про це, бо про це дiв­­ча­та ду­ма­ють i дба­ють то­дi, як па­руб­ки їм зга­ду­ються, а їй ще нi­якi па­руб­ки не зга­ду­ва­ли­ся…

I так во­на жи­ла со­бi вiд­людьком з своєю жур­бою, з своєю му­кою, а iно­дi - i ос­тан­нi­ми ча­са­ми ду­же час­то - iз ба­жан­ням помс­ти­ти­ся…

II

Одного ра­зу ма­чу­ха пос­ла­ла її до тiт­ки Одар­ки гле­чи­ка поп­ро­ха­ти. У Одар­ки ве­чор­ни­цi. Увiй­шла До­кiя в ха­ту,- аж там шах­та­рi. Усi в чер­во­них со­роч­ках на­ви­пуск, у чо­бо­тях з ви­ме­ре­жа­ни­ми ха­ля­ва­ми, з пiс­то­на­ми та з ки­ти­ця­ми, у су­к­­ня­них чу­мар­ках. Усi ве­се­лi, один на гар­мо­нiю грає, а тi пiс­нi шах­тарської спi­ва­ють:

Позавидував му­жик, Що шахтьору доб­ре жить: Шахтьор па­шеньки не па­шеть, Коси в ру­ки не берьоть!

На сто­лi го­рiл­ка, ла­со­щi дiв­ча­там. Це ж сьогод­нi на шах­тi гро­шi за­роб­ле­нi да­ва­но: руб­лiв по двад­цять, по двад­цять п'ять за мi­сяць шах­та­рi взя­ли та всi отут за день чи за два про­гу­ля­ють. А й гар­но ж отой на гар­мо­нiю грає! Та й сам гар­ний - оде­жа аж ви­лис­кується, а по­яс так i сяє весь од бли­щи­кiв та вiд гуд­зи­кiв. А з ли­ця? Бро­ви та­кi!… Не встиг­ла ще До­кiя й доб­ри­ве­чiр ска­за­ти, вже вiн уг­ле­дiв її та й крик­нув: