Оповідання

Гринченко Борис Дмитриевич

Штегер знов узяв­ся до неї.

–  Я не хо­чу! Я не пi­ду!
– i пру­ча­лась, i бла­га­ла Ма­ру­ся.- Да­й­­те ме­нi тут си­дi­ти: я нi­чо­го не ро­би­ти­му, я тiльки жда­ти­му!

Почувши спiр­ку, жiн­ки про­тов­пи­лись на­пе­ред.

–  Ой, гос­по­ди, чия ж то?
– по­чу­ло­ся по­мiж їми.

–  Максимова.

–  От сер­деш­на си­ро­та! То ма­те­рi не бу­ло, а те­пер i батька не­ма.

–  Одведiть геть жi­нок та дi­тей!
– зно­ву зве­лiв уп­ра­ви­тель.

Жiнок вiдш­товх­ну­ли на­зад. Але з Ма­ру­сею спра­ва бу­ла важ­ча. Во­на пру­ча­лась, кри­ча­ла й не хо­тi­ла йти.

–  Що я вам роб­лю? Я бу­ду тут, я тiльки ди­ви­ти­мусь, тiльки жда­ти­му. Там тат­ко!… Ой, там же ж тат­ко!

Управителевi жал­ко ста­ло Ма­ру­сi. Вiн пi­дiй­шов до неї.

–  Дiвчино, йди звiд­цi­ля,- тут ста­но­ви­ти­муть ма­ши­ни. Ма­ши­ни

ви­тя­га­ти­муть во­ду з шах­ти. Хi­ба ти не хо­чеш, щоб тво­го батька ви­ря­то­ва­но з шах­ти?

Почувши це, Ма­ру­ся вiд­ра­зу вста­ла й одiй­шла на­бiк. Во­на сi­ла на ту ка­ме­ню­ку, де по­пе­ре­ду си­дiв Се­мен, той, що во­да йо­го з шах­ти ви­ки­ну­ла (бо йо­го вже ку­дись по­ве­де­но). Звiд­си вид­ко бу­ло все, що ко­ло шах­ти ро­би­ло­ся. Смо­ки ста­но­ви­ли не­дов­го. Тро­хи зго­дом ма­ши­на за­бух­тi­ла. Ма­ру­ся здриг­ну­ла­ся й ус­та­ла.

По той бiк шах­ти вже ли­ла­ся з киш­ки во­да, ли­ла­ся прос­то на зем­лю й стi­ка­ла ту­ди, на­низ, до яру. Ма­ру­ся ди­ви­ла­ся дов­го на цю не­чис­ту во­ду i вреш­тi гля­ну­ла на шах­ту. Во­на ду­ма­ла, що тут во­ди вже доб­ре по­мен­ша­ло. Во­на по­ми­ли­ла­ся. У ши­ро­кiй ямi як бу­ло пов­но во­ди, так i те­пер зос­та­ло­ся. Ма­ру­ся зно­ву сi­ла на ка­ме­ню­ку й по­ча­ла ди­ви­ти­ся на шах­ту, до­жи­да­ючись, по­ки по­мен­шає во­ди. Во­на ма­ло що чу­ла з то­го, що ро­би­ло­ся навк­руг неї, уся-бо її ува­га по­ве­р­ну­ла­ся на од­но - на во­ду. Але во­да не по­да­ва­лась. При­най­мнi Ма­ру­ся цього не по­мi­ча­ла. На та­ку ши­ро­ку яму ма­ло бу­ло цих смо­кiв та iн­ших не бу­ло, бо шах­та бу­ла вбо­га.

Проминуло пiв­го­ди­ни, го­ди­на й бiльш. Лю­ди по­роз­хо­ди­лись. Двi жiн­ки, що їх чо­ло­вi­ки в шах­тi бу­ли, дов­го сто­яли й пла­ка­ли, але вреш­тi й тi пiш­ли. Зос­та­ли­ся са­мi тi, що ро­би­ли ко­ло смо­кiв, та Ма­ру­ся. Во­на й те­пер си­дi­ла на ка­ме­ню­цi, її кiлька ра­зiв хо­тi­ли прог­на­ти, та все по­жа­лi­ють i не про­же­нуть. Тiльки го­ди­ни за двi ро­бо­ти по­мi­ти­ла дiв­чин доб­ре, що во­да по­да­лась ниж­че вiд країв. То­дi во­на ще пи­льнi­ше по­ча­ла ди­ви­ти­ся. Та да­рем­но пильну­ва­ла. Во­да по­да­ва­лась так, що оком не мож­на бу­ло по­мi­ти­ти. Ма­ру­сю по­­чи­на­ла вже об­нi­ма­ти без­на­дiй­на ту­га. Во­на дов­го не нас­мi­лю­ва­лась, по­тiм та­ки вста­ла i пi­дiй­шла до од­но­го ро­бiт­ни­ка.

–  Дядьку, нес­мi­ли­во по­ча­ла во­на, - чи ско­ро?

–  Що - ско­ро?
– спи­тав­ся тро­хи сер­ди­то, тро­хи ди­ву­ючись чо­ло­вiк.

–  Чи ско­ро во­ду ви­тяг­не­те?

–  Ге-ге, дiв­чи­но! Ще дов­генько то­бi до­жи­да­ти­ся! Ще днiв iз п'ять по­ро­би­мось. А йди ли­шень звiд­си, не за­ва­жай!

Маруся вi­дiй­шла. Тi сло­ва її вра­зи­ли. Во­на спо­дi­ва­ла­ся, що все зро­биться сьогод­нi. Во­на бу­ла пев­на, що її тат­ко ще жи­вий. Вiн, пев­но, об­ря­ту­вавсь у який за­ка­пе­лок, та­кий, що й во­да ту­ди не до­сяг­не, - там вiн си­дить i до­жи­дається, по­ки во­ду ви­тяг­нуть. Але во­ду ви­тяг­нуть аж че­рез п'ять день. Чи вже ж цьому прав­да? Та'дже ж у тат­ка не­ма чо­го їсти, - вiн ум­ре з го­ло­ду, ко­ли п'ять день про­си­дить у шах­тi, не ївши. Ой, бо­же ж мiй! Що їй зро­би­ти, щоб по­со­би­ти, щоб швид­ше об­ря­ту­ва­ти тат­ка, не да­ти йо­му вмер­ти з го­ло­­ду? Бi­до­лаш­на Ма­ру­ся мо­ро­чи­ла со­бi го­ло­ву i з ту­гою без­на­дiй­ною впев­ня­ла­ся, що по­со­би­ти во­на нi­чим не мо­же, що на­вiть, як­би жит­тя своє вiд­да­ла, то й то­дi не мог­ла б i на один сту­пiнь по­су­ну­ти на­пе­ред дi­ло.

З та­ки­ми тяж­ки­ми дум­ка­ми про­си­дi­ла во­на до ве­чо­ра. Во­на хо­тi­ла бу­ла зос­та­ти­ся тут i на нiч, та її взя­то за ру­ку й од­ве­де­но геть. Во­на пос­то­яла тро­хи вiд­да­лiк i пiш­ла до­до­му, ма­ло роз­би­ра­ючи, що во­на ро­бить. Во­на ввiй­шла в свою тем­ну ха­ти­ну, сi­ла на ла­ву, зi­пер­лась на стiл та й за­нi­мi­ла так. Во­на са­ма не по­мi­ти­ла, як страш­на вто­ма, що вiд­ня­ла в неї всю си­лу, ки­ну­ла її в сон, i во­на зас­ну­ла як мерт­ва, впав­ши на ла­ву. Во­на про­ки­ну­лась нес­по­дi­ва­но се­ред но­чi. Навк­ру­ги бу­ла тем­ря­ва. Дiв­чи­на не мог­ла зро­зу­мi­ти, що з нею. Во­на пiд­ве­ла­ся й по­ча­ла зга­ду­ва­ти, що ста­ло­ся. Яку хви­ли­ну во­на ду­ма­ла, нап­ру­жу­ючи дум­ку, й вiд­ра­зу зга­да­ла, все зга­да­ла. Во­на скрик­ну­ла не­са­мо­ви­то й ки­ну­ла­ся з ла­ви на­се­ред ха­ти. Її тат­ко в шах­тi, йо­го за­ли­ла во­да, вiн уми­рає з го­ло­ду! Не­ви­мов­на, без­на­дiй­на, страш­на ту­га об­хо­пи­ла дiв­чи­ну. Во­на по­ча­ла ри­да­ти, але ри­дан­ня те по­дiб­не бу­ло бiльш до не­са­мо­ви­то­го кри­ку,

нiж до ри­дан­ня. Ок­ру­ги бу­ла тем­ря­ва - чор­на, важ­ка, пох­му­ра тем­ря­ва, i се­ред цiєї тем­ря­ви, до­лi в ха­тi, нi­ко­му не вид­на, вiд усiх по­ки­ну­та, си­дi­ла ма­ленька по­си­ро­тi­ла дiв­чин­ка i, об­хо­пив­ши ру­ка­ми ху­дi ко­лi­на, би­ла­ся об цi ко­лi­на го­ло­вою й ри­да­ла, кри­ча­ла з нес­тер­пу­чо­го бо­лю. Во­на гу­би­ла все, що ма­ла в жит­тi: обо­ро­ну, лю­бов, усе своє щас­тя - чи то ж мог­ла во­на не ри­да­ти, не роз­ри­ва­ти­ся з не­са­мо­ви­то­го пла­чу, не ба­жа­ти, щоб роз­па­ле­на го­ло­ва роз­би­лась об ху­дi ко­лi­на?

I во­на ри­да­ла. Чи дов­го це бу­ло,- во­на, звiс­но, не зна­ла. Але де­да­лi плач її ста­вав усе хрип­кi­ший, усе тих­ший та тих­ший. Ри­дан­ня ще зма­га­ло­ся, ще роз­ри­ва­ло гру­ди, але в гру­дях уже не ста­ва­ло си­ли йо­го ви­дер­жу­ва­ти, але з гор­ла вже не ста­ва­ло змо­ги ви­ли­ва­ти го­ло­сом без­на­дiй­ну му­ку. Ри­дан­ня пот­ро­ху стих­ло. Дiв­чи­на при­па­ла го­ло­вою до ко­лiн та так i за­нi­мi­ла, i як­би не здри­га­ло­ся iно­дi тi­ло її пе­ре­му­че­не, бу­ла б це мерт­ва пос­тать.

А тим ча­сом нiч уже кiн­ча­лась, i пох­му­рий не­ве­се­лий день уже за­зи­рав у вiк­но. Ма­ру­ся не по­мi­ча­ла цього, не по­мi­ча­ла, як пот­ро­ху бi­лi­ша­ли пе­ред нею стi­ни, пiч, як ви­су­ва­ли­ся з тем­ря­ви стiл та iко­ни в кут­ку. Але як роз­вид­ни­лось доб­ре, во­на по­мi­ти­ла свiт. Пiд­ве­ла­ся з до­лiв­ки i хи­та­ючи­ся вий­шла з ха­ти. Во­на пiш­ла до шах­ти i прой­шла до неї спо­ти­ка­ючись. Там бу­ла та­ка са­ма ро­бо­та, як i вчо­ра. Ма­ру­ся гля­ну­ла на во­ду й скрик­ну­ла з ля­ку: за ввесь час, вiд­ко­ли роб­ле­но, во­да по­да­лась тiльки як на пi­вар­ши­на. Зне­си­ле­на сi­ла во­на на ту ка­ме­ню­ку, де й учо­ра си­дi­ла. Та во­на не хо­тi­ла ко­ри­ти­ся тiй не­си­лi, во­на хо­тi­ла бу­ти тут, до­жи­да­ти­ся й дiж­да­ти­ся. I во­на си­дi­ла. Пра­цю­ва­ли, роз­мов­ля­ли, ме­ту­ши­лись ро­бiт­ни­ки, плюс­ка­ла во­да, бух­тi­ла па­ро­ва ма­ши­на, але все це Ма­ру­ся ма­ло й по­мi­ча­ла. З нi­мою ту­гою не спус­ка­ла во­на очей з ями, пов­ної во­ди, й жда­ла. Чо­го во­на мог­ла жда­ти?

Так ми­нув день, а Ма­ру­си­на пос­тать усе ма­ячi­ла на ка­ме­ню­цi. Ро­бiт­ни­ки вже не про­го­ни­ли її: їм бу­ло жал­ко ди­ви­ти­ся на цю дiв­чин­ку, та­ку без краю сум­ну, що, зда­ва­лось, то жи­вий жаль, жи­вий сум прий­шов у тi­лi людсько­му та й сiв отут на ка­ме­нi, на­га­ду­ючи лю­дям про те не­щас­тя, про те го­ре, яке хо­ва­ло­ся там, гли­бо­ко по­пiд зем­лею, за­хо­ва­не, за­пе­ча­та­не цiєю ка­ла­мут­ною во­дою. Во­ни да­ва­ли їй їсти, та во­на не схо­тi­ла. До неї при­бiг­ла Галька, при­хо­ди­ла Гор­пи­на, - та жiн­ка, що вчи­ла її ши­ти, - во­на лед­ве про­мо­ви­ла з їми кiлька слiв. Гор­пи­на хо­тi­ла взя­ти дiв­чи­ну з со­бою, та Ма­ру­ся не пiш­ла. Од­на­че Гор­пи­на при­му­си­ла її з'їсти пи­рi­жок, що при­нес­ла їй з до­му. Так по­ми­нув день до ве­чо­ра, а вве­че­рi Ма­ру­ся вер­ну­ла­ся в свою ха­ту. Не зна­ла, що їй ро­би­ти, як роз­ва­жи­ти­ся. Схо­тi­ла мо­ли­ти­ся. I во­на мо­ли­ла­ся, про­ка­зу­ючи не мо­лит­ву, а свої сло­ва, свої лед­ве зро­зу­мi­лi бла­ган­ня. Це не­мов зас­по­коїло її. Во­на зас­ну­ла. Але спа­ла не дов­го i про­ки­ну­лась iще вно­чi - си­дi­ла й до­жи­да­ла свi­тан­ня.

Ледве свi­ну­ло над­во­рi, - во­на вже по­бiг­ла з ха­ти. Але бi­ля шах­ти бу­ло те ж: ме­ту­ши­лись ро­бiт­ни­ки, бух­тi­ла ма­ши­на, хлюс­ка­ли смо­ки. Тiльки, як ближ­че пi­дiй­шла, по­мi­ти­ла во­на й вiд­мi­ну: во­ди в ямi вже не бу­ло вид­ко, - во­на бу­ла десь там гли­бо­ко, i звiд­ти тяг­ли її смо­ки. Ма­ру­ся сi­ла на ста­ре мiс­це. Во­на прий­шла з на­дiєю, i на­дiя дер­жа­ла­ся де­який час у неї в гру­дях. Але пот­ро­ху на­дiя по­чи­на­ла зни­ка­ти, i пе­ку­ча нi­ма ту­га без­на­дiй­ная об­нi­ма­ла дiв­чи­ну. В її ма­ленькiй го­лi­воньцi плу­та­лись без­лад­но чор­нi, страш­нi ду­м­ки. Нi, нi­ко­ли не спо­рож­нять цiєї кля­тої бе­зод­нi! Ад­же во­на по­за­ли­ва­ла всi за­ка­пел­ки, - чи то ж ви­бе­руть її звiд­ти? А як­що й ви­бе­руть, то ко­ли? То­дi, як тат­ко вмре з го­ло­ду. Ум­ре? Бо­же мiй ми­лий! А те­пер? Мо­же, вiн уже те­пер умер, мо­же, вже дав­но за­ли­ла йо­го во­да? А ко­ли й не по­то­пи­ла, то вже сьогод­нi тре­тiй день, а завт­ра ще ро­би­ти­муть, а там ще… I тат­ко си­дi­ти­ме в шах­тi не ївши. Во­на по­чи­на­ла в'явля­ти со­бi страш­ну смерть з го­ло­ду. Там, гли­бо­ко пiд зем­лею, за­лiз­ши у най­дальшу вiд во­ди но­ру, си­дить вiн, зiг­нув­шись, i го­лод йо­го му­чить, му­чить… Да­лi во­на про це не мог­ла ду­ма­ти, бо вже й вiд цього са­мо­го кри­гою прой­ма­ло їй ду­шу.