Оповідання

Гринченко Борис Дмитриевич

–  Я!
– ска­за­ла До­кiя i за­раз же знай­шла на ко­ми­нi сiр­ни­ки та й по­бiг­ла з ха­ти.

–  Куди ти?
– гук­нув батько.

Вона не вiд­мо­ви­ла, ви­бiг­ла з дво­ру, зно­ву про­бiг­ла ву­ли­цею, але не пiш­ла в двiр, де ве­чор­ни­цi, а пе­ре­лiз­ла на го­род i зай­шла зза­ду, щоб нiх­то не ба­чив. Ве­ли­ка по­вiт­ка бу­ла при­роб­ле­на до ха­ти. До­кiя зу­пи­ни­ла­ся пiд нею. Во­на чи­р­к­ну­ла один сiр­ник. Вiн зай­няв­ся i за­раз же по­гас. Сер­ди­то ки­ну­ла во­на йо­го ос­то­ронь i за­па­ли­ла дру­гий. Вiн го­рiв. До­­кiя по­ча­ла пiд­па­лю­ва­ти їм со­ло­му у стрi­сi. Але со­ло­ма бу­ла

мок­ра, i сiр­ник зно­ву по­гас. Те са­ме бу­ло з тре­тiм i з че­т­вер­тим. "Нi, тре­ба знай­ти су­хої со­ло­ми. Тут єсть - тут, мо­­же, як теп­ло бу­ло, вiн, прок­ля­тий, з Прiською спав. Ну, те­пер, уже не бу­де спа­ти!"

Вона знай­шла су­хої со­ло­ми, згреб­ла її в куп­ку пiд оче­ре­тя­ною стiн­кою i за­па­ли­ла. Со­ло­ма зат­лi­лась i по­ча­ла го­рi­ти на­реш­тi. "Ось ко­ли зай­ня­ло­ся! Го­ри швид­ше, зай­май­ся! От гар­но! Вiд по­вiт­ки во­гонь на ха­ту. I всi во­ни зго­рять".

I До­кiї зга­да­ла­ся по­же­жа, що во­на ба­чи­ла,- ух, страш­но! Так i тут бу­де. Але там нiх­то не зго­рiв, а тут усi зго­рять… I Санька зго­рить? Санька - ма­ленька дiв­чин­ка, доч­ка дос­вiт­ча­ної ма­те­рi. До­кiя за ос­тан­нiй час ду­же влю­би­ла гар­не дiв­чат­ко, i дiв­чин­ка лю­би­ла її. Але ж i во­на зго­рить… Та­ка гар­на, лас­ка­ва. I До­кiї в'яви­ло­ся все: як ха­та го­рi­ти­ме, як Санька прос­тя­га­ти­ме ру­ки з по­лум'я й кри­ча­ти­ме: "Ря­туй­те! До­кiєчко! ви­тяг­ни ме­не!" Гос­по­ди! За вi­що ж? За вi­що во­на спа­лить її? Це ж грiх! Лю­ди­ну спа­лить жи­ву. Та й не її са­му. Гос­по­ди, мо­же, все се­ло зай­меться! На­що ж це во­на ро­бить?

А со­ло­ма ши­пi­ла, шквар­ча­ла i по­чи­на­ла роз­го­ря­ти­ся. Ось по­лум'я ви­бух­ло. Ось-ось по­вiт­ка зай­меться. Та бо­же мiй!… Та на­що ж це во­на?… Тре­ба га­сить, га­сить мер­щiй, а то все зай­меться. Во­на ки­ну­лась до вог­ню, хо­тi­ла за­топ­та­ти йо­го но­га­ми. Але вiн го­рiв. А їй уже вчу­ва­ло­ся, як Санька кри­чить: "До­кiй­ко, ря­туй!…" Все зак­ру­ти­лось їй у го­ло­вi. Чер­во­не по­лум'я од­но пе­ред нею. Тре­ба йо­го по­га­си­ти. Во­на вiд­ра­зу зiр­ва­ла­ся з мiс­ця i впа­ла на по­лум'я. Во­но пек­ло її, на їй зай­ма­лась оде­жа. Але во­на то­го не чу­ла. Во­на ха­па­ла ру­ка­ми вог­ня­ну со­ло­му, пiд­гор­та­ла пiд се­бе i сил­ку­ва­ла­ся га­си­ти. Але вже вся оде­жа го­рi­ла на нiй. То­дi, не зна­ючи, що ро­би­ти, во­на скрик­ну­ла:

–  Рятуйте, хто в бо­га вi­рує! Ря­туй­те!
– i бiльше нi­чо­го вже не пам'ята­ла…

Очутилась во­на до­ма. Нi, не очу­ти­лась, а впер­ше розп­лю­щи­ла очi. Де во­на i що з нею,- то­го во­на не ро­зу­мi­ла. Її об­ря­ту­ва­ли па­руб­ки та дiв­ча­та, ви­бiг­ши на її крик та по­га­сив­ши по­же­жу. Во­на стра­шен­но по­пек­ла­ся, але то­го не чу­ла: її ще дуж­че пек­ла га­ряч­ка… Страш­но во­на му­чи­лась. Усi її роз­па­ле­нi дум­ки кру­ти­ли­ся те­пер круг од­но­го осе­ред­ку: їй все зда­ва­ло­ся, що во­на га­сить по­же­жу, i во­на бор­са­лась, ки­да­лась, да­ви­ла по­пе­че­ни­ми грудьми пiл, де ле­жа­ла, кри­ча­ла:

–  Рятуйте! Лю­ди го­рять! Санька-го­лу­боч­ка зго­рить!…

***

Перед смер­тю во­на очу­ти­лась зов­сiм. Во­на зро­зу­мi­ла, що вми­рає. Бi­ля неї сто­яв батько. Ма­чу­хи в ха­тi не бу­ло. I бiльше не бу­ло нi­ко­го. Во­на пiз­на­ла батька,

але нi­чо­го не ска­за­ла. Про­мо­ви­ла тiльки:

–  За що? Гос­по­ди, бо­же мiй! За що?
– пiд­ве­ла­ся i, скрик­нув­ши, впа­ла зно­ву на по­душ­ку. За кiлька хви­лин во­на бу­ла мерт­ва.

Її по­хо­ва­но, i нiх­то не по­жа­лiв її. Во­на всiм ос­та­лась ка­торж­ною. Санька тiльки пла­ка­ла. I нiх­то й не ду­мав од­мо­ви­ти со­бi на те пи­тан­ня, що во­на ки­ну­ла вми­ра­ючи: за що? За що стiльки му­ки, го­ря та слiз до­да­ють лю­дям лю­ди, ко­ли й так жит­тя та­ке ко­рот­ке i та­ке сум­не?…

1888.XII.31.

У с.Олек­сiївцi в Ка­те­ри­нос­лав­щи­нi

БАТЬКО ТА ДОЧКА

I

Мала Ма­ру­ся зос­та­ла­ся до­ма са­ма - її батько пi­шов на ро­бо­ту в шах­ту. Нi бра­тiв, нi сес­тер у неї не бу­ло; ма­ти її вме­р­ла, тим во­на зав­сiг­ди зос­та­ва­ла­ся са­ма, як батько йшов на ро­бо­ту.

Вони прий­шли сю­ди з се­ла. Ма­ру­ся за­люб­ки зга­дує той час, як во­на там iз ма­тiр'ю жи­ла. Тiльки це дав­но, дав­но бу­ло! Во­на лед­ве при­га­дує мо­ло­де врод­ли­ве об­лич­чя з ве­ли­ки­ми тем­ни­ми очи­ма. Во­на при­га­дує, як це об­лич­чя, без краю лас­ка­ве, схи­ля­ло­ся до неї, а дбай­ли­вi ру­ки вкри­ва­ли її теп­лi­ше, i ти­хий ма­те­рин го­лос ка­зав:

–  Спи, моя го­луб­ко! Спи, моє сер­денько!

Багато з то­го, що то­дi бу­ло, по­за­бу­ва­ло­ся - ад­же їй тiльки чо­ти­ри ро­ки бу­ло, як ма­ти вмер­ла, - але цей ча­рiв­ний об­раз нi­ко­ли не зни­кав з ду­шi бiд­ної дiв­чи­ни-си­ро­ти.

Її батька зва­ли Мак­си­мом. Вiн був без­зе­мельний, бо Ма­ру­син дiд, за пансько­го ще пра­ва, був при па­нах, а не хлi­бо­ро­бом, i че­рез те зем­лi йо­му не да­но. Як Мак­сим дру­жив­ся, то йо­го ма­те­рi вже не бу­ло на свi­тi, та й батько не­за­ба­ром по то­му вмер. Зос­тав­ся Мак­сим сам iз жiн­кою.

У їх бу­ла тiльки хат­ка та дво­ри­ща кла­поть, а зем­лю хлi­бо­роб­ну най­ма­ти до­во­ди­лось. По­ки ма­ти Ма­ру­си­на жи­ва бу­ла, - во­ни так-сяк гос­по­да­рю­ва­ли; а вже як во­на вмер­ла (тiльки п'ять год за чо­ло­вi­ком i по­жи­ла), то то­дi гос­по­да­р­ст­­во зов­сiм за­не­па­ло, бо й не мож­на бу­ло ха­зяй­ну­ва­ти без гос­по­ди­нi. Мак­сим не схо­тiв же­ни­ти­ся вдру­ге; вiн од­дав Ма­­ру­сю в сiм'ю до своєї сест­ри, а сам по­за­би­вав вiк­на та две­рi у батько­вiй ха­тi та й по­дав­ся за­роб­ля­ти на шах­ти.

У тiт­ки Ма­ру­ся ви­жи­ла чо­ти­ри ро­ки. Важ­ко їй там бу­ло жи­ти! Во­на зав­сiг­ди бу­ла як чу­жа, як прий­мач­ка у цiй сiм'ї. Там бу­ло вже чет­ве­ро дi­тей та двоє ста­рих, - то Ма­ру­ся бу­ла аж сьомою. Усiм тре­ба бу­ло на­да­ти їсти, всiх тре­ба бу­ло якось одяг­ти. Тiт­ка з дядьком з усiєї си­ли пра­цю­ва­ли, го­ду­ючи сiм'ю, - тож не див­но, що во­ни ча­сом на­тя­ка­ли Ма­ру­­сi, що во­на не "своя". Прав­да, Мак­сим пла­тив сест­рi за до­ч­ку скiлькись там гро­шей. Тiт­ка з дядьком зна­ли, що цих гро­шей ста­не, щоб про­го­ду­ва­ти дiв­чи­ну. А все їм зда­ва­ло­ся ча­сом, що Ма­ру­ся - зай­вий кло­пiт у їх; зда­ва­ло­ся це їм то­го, що важ­ка ро­бо­та в убозт­вi зу­чи­ла їх тру­си­ти­ся над кож­ною крих­тою.