Оповідання

Гринченко Борис Дмитриевич

–  А ось i дiв­ка йде но­ва!

Та як ки­неться до неї, та й об­няв. Во­на йо­го доб­ре пхну­ла - аж по­то­чив­ся, - а са­ма нав­тi­ки. Всi як за­ре­го­чуться, а вiн за нею з ха­ти та й пiй­мав у дво­рi:

–  А стiй, дiв­чи­но, яка ти швид­ка! Хо­чу на те­бе по­ди­ви­ти­ся, чи гар­на ти?

Та пос­та­вив її про­ти мi­ся­ця - мi­сяць яс­но свi­тив, - та й ди­виться їй в об­лич­чя, не пус­ка. То гнiв­на во­на бу­ла на йо­го, а то вже гнi­ву не­ма, со­ром тiльки зро­би­ло­ся хто й зна й як! Як ки­неться во­на, ви­хо­пи­лась та тi­ка­ти зно­ву. А вiн кри­чить:

–

 Постiй, дiв­чи­но, пi­дож­ди! От же, їй-бо, ти гар­на!

Утекла та спро­жо­гу як уле­тить у ха­ту, аж ма­чу­ху зля­ка­ла:

–  Тю на те­бе! Чи ти ска­зи­ла­ся? Де ж гле­чик? Де гле­чик?… Во­на й за­бу­ла про гле­чик! Ска­за­ла, що не да­ла Одар­ка.

Полягали спа­ти - не зас­не во­на. Усе мi­сяць пов­ний пе­ред неї, прос­то їй в об­лич­чя ди­виться… А вiн на­хи­лив­ся до неї: чи гар­на? Ой, со­ром! Ой, со­ром!… А вiн же ска­зав, що гар­на… Нев­же?… От як­би те­пер гля­ну­ти в дзер­ка­ло, та не мож­на!… Як йо­го звуть? Вiн не з Ко­ва­лiв­ки - ма­буть, ов­ра­мiвський… Та чо­го вiн на неї так ди­вив­ся? I спа­ла й не спа­ла во­на… Дру­го­го дня ма­чу­ха доб­ре по­по­би­ла її за те, що ста­не та й стоїть, як стов­пець, а дi­ла не ро­бить. Та дар­ма! У су­бо­ту вве­че­рi вже во­на бi­ля вiк­на в Одар­ки й ди­виться, чи там вiн. Не­ма! I в дру­гу су­бо­ту, i в тре­тю - все йо­го не­ма, i не йде вiн їй з дум­ки. Ко­ли в не­дi­лю смер­ком iде во­на ле­ва­дою хми­зу наб­ра­ти, аж хтось:

–  А здо­ро­ва, дiв­чи­но! Чия ти? Гля­ну­ла - вiн! Так на їй i зат­ру­си­лось усе. Стоїть - з мiс­ця не ру­шить.

А вiн пi­дiй­шов та:

–  Те-те-те! Та се та, що я при мi­ся­цi ди­вив­ся! Чо­го ж ти то­дi втек­ла?

Та за ру­ку її. Зля­ка­ла­ся во­на чо­гось, чи що,- хо­тi­ла бiг­ти. А вiн не пус­тив. Об­няв та як при­гор­нув… Нi­чо­го во­на вже по­тiм не зна­ла, нi­чо­го не чу­ла, нi то­го ве­чо­ра, нi дру­го­го дня,- нi­чо­го! Тiльки чу­ла, як їй на гу­бах йо­го по­цi­лун­ки го­рi­ли.

Що да­лi бу­ло? Те, що во­на по­ко­ха­ла, її сер­це на­реш­тi знай­шло ко­го лю­би­ти i вiд­да­лось… Нi про вi­що во­на не ду­ма­ла то­дi: не­хай б'ють i ла­ють - бай­ду­же! Їй не бо­лить пiс­ля цi­лу­ван­ня со­лод­ко­го, при­гор­тан­ня щи­ро­го. Бай­ду­же!…

Прийшла вес­на ве­се­ла, вер­ба за­зе­ле­нi­ла, со­ло­вей­ко за­тьохкав, виш­нi цвi­том ук­ри­ли­ся. У са­док во­на вий­де, - сер­це з гру­дей вир­ва­ти­ся хо­че. Не­бо си­нiє да­ле­ке й ши­ро­ке, хмар­ки по ньому, як яг­нят­ка, бi­жать, сте­пи, лi­си зе­ле­нi­ють, са­док увесь па­хо­ща­ми об­нi­має, - ох i кра­со ж бо­жая, яка ж ти гар­на! Ой i свi­те мiй ми­лий, свi­те ве­се­лий та крас­ний, як же на то­бi гар­но жи­ти, вiр­но лю­би­ти!…

Заспiває во­на - са­ма пiс­ня з гру­дей рветься; сер­це розц­вi­тає, ду­ша вго­ру ли­не. А зуст­рi­неться з ним пiд вер­бою зе­ле­ною, пiд виш­нею за­паш­ною, ряс­но квi­том ук­ри­тою, зуст­рi­неться - нiч їй ма­ла, не на­го­во­риться, не на­ми­лується. Ох, i лю­би­ла ж во­на! Так лю­би­ла, що всю ду­шу вiд­да­ла i на­зад не ду­ма­ла бра­ти. Вiзьми ме­не, ми­лий мiй, ко­ха­ний! Ме­не ще нiх­то не лю­бив, - вiзьми ме­не, бо вся я твоя! Но­чi ти­хiї, зiр­ки не­бес­нiї! Тiльки ви чу­ли й ба­чи­ли. Свi­те мiй

яс­ний, свi­те мiй крас­ний!

Минула вес­на, лi­то ми­нає… Чи не ми­на з ни­ми й щас­тя?

III

Нi, ще не ми­ну­ло…

Садком зе­ле­ним з по­вiт­ки До­кiя Се­ме­на вип­ро­вод­жає. Дi­й­шли до пе­ре­ла­зу. Ще б да­лi дiв­чи­на йшла, так лю­ди по­ба­­чать. Об­ви­ла во­на йо­му шию своїми ру­ка­ми, при­гор­ну­лась до йо­го:

–  Семеночку, со­ко­ле мiй! Чо­го ти та­кий не­ве­се­лий став? Чом ти не та­кий, як спер­шу був?

Осмiхнувся Се­мен:

–  От дур­на! То­бi тiльки по­цi­лун­ки на дум­цi. Не все ж цi­лу­ваться, не до­вi­ку ж об­нi­маться!

–  Не до­вi­ку!? Ох, Се­ме­не, що-бо ти ска­зав! А я б умер­ла ко­ло те­бе… Тiльки й вi­ку мо­го, що твоє ко­хан­ня. Як по­ки­неш ти ме­не - за­ги­ну без те­бе. Не по­ки­дай ме­не, Се­ме­ноч­ку, го­лу­бе мiй, сон­це моє, щас­тя моє!…

Та й упи­лась ус­та­ми йо­му в ус­та… I не одiр­ва­лась би, ма­буть, як­би сам вiн не одiр­вавсь:

–  Прощавай!

Перестрибнув че­рез тин та й пi­шов ули­цею… Пi­шов та знов не прий­шов… I тиж­день, i два ми­ну­ло, а йо­го не­ма. I осiнь прий­шла, а йо­го все не­ма. Во­на не хо­тi­ла йня­ти вi­ри то­му, щоб вiн її ки­нув. А вже з неї всi дiв­ча­та смi­яли­ся… Во­на жда­ла i - дiж­да­ла­ся…

Стрiла та­ки во­на йо­го, стрi­ла вдень се­ред ву­ли­цi. Ки­ну­ла­ся во­на до нього - за­бу­ла, де й ко­ли це.

–  Семеночку, го­луб­чи­ку!

А вiн:

–  Тю! Чи ти не зду­рi­ла!

Та й пi­шов… Кра­ще б вiн її вбив! Стоїть во­на, ко­ли чує, ре­го­четься хтось. Озир­ну­лась - двоє дiв­чат з неї смi­ються.

–  Утiк?
– ка­жуть.- Вiн уже дав­но до Прiськи хо­де…

Невже прав­да? Нi, не вi­рю! Са­ма пi­ду, впев­ню­ся! I пiш­ла ту­ди, на ве­чор­ни­цi. Вiн там, i Прiська там. I не ди­виться вiн. Во­на до нього, а вiн вiд неї, - аж усi по­мi­ти­ли. Не ма­ла змо­ги й сло­ва йо­му ска­за­ти. Тiльки як ви­хо­ди­ли, по­чу­ла,- ка­же вiн:

–  I чо­го во­на, ка­торж­на, так до ме­не в'язне?

Оце вже во­на й од йо­го по­чу­ла це прок­ля­те сло­во, i йо­му во­на ка­торж­на ста­ла. Усiм во­на ка­торж­на, усiм на свi­тi. Усi її не­на­ви­дять! А як во­на йо­го лю­би­ла! Бо­же, як лю­би­ла!… I вiн зра­див. I вiн та­кий, як усi. О, прок­ля­тi! ро­зiр­ва­ла б усiх, за­ду­ши­ла б, спа­ли­ла б i йо­го, i ту Прiську, i тих па­руб­кiв та дiв­чат, що з неї смi­яли­ся, глу­зу­ва­ли, зну­ща­ли­ся! От як­би бу­ло чим - во­на за­раз би пiд­па­ли­ла цю ха­ту…

Голова її го­рi­ла, дум­ки плу­та­лись, гру­ди пек­ло… Як­би чим за­па­ли­ти? Чи не­ма в неї в кар­ма­нi сiр­ни­кiв? Во­на по­ча­ла шу­ка­ти, чи не зос­та­ло­ся яко­го сiр­ни­ка, чи не схо­ва­ла як-не­будь, роз­топ­лю­ючи пiч. Ви­вер­ну­ла кар­ман, вит­ру­си­ла - не­ма. Во­на швид­ко пiш­ла з дво­ру, про­бiг­ла ву­ли­цею до­бiг­ла до своєї ха­ти. У вiк­нах не свi­титься, - вже по­ля­га­ли. Сi­ни не­за­су­не­нi, ха­та теж. Во­на ввiй­шла в ха­ту.

–  Хто там?
– спи­тав­ся спро­сон­ня батько.