Оповідання
Шрифт:
– А ось i дiвка йде нова!
Та як кинеться до неї, та й обняв. Вона його добре пхнула - аж поточився, - а сама навтiки. Всi як зарегочуться, а вiн за нею з хати та й пiймав у дворi:
– А стiй, дiвчино, яка ти швидка! Хочу на тебе подивитися, чи гарна ти?
Та поставив її проти мiсяця - мiсяць ясно свiтив, - та й дивиться їй в обличчя, не пуска. То гнiвна вона була на його, а то вже гнiву нема, сором тiльки зробилося хто й зна й як! Як кинеться вона, вихопилась та тiкати знову. А вiн кричить:
–
Утекла та спрожогу як улетить у хату, аж мачуху злякала:
– Тю на тебе! Чи ти сказилася? Де ж глечик? Де глечик?… Вона й забула про глечик! Сказала, що не дала Одарка.
Полягали спати - не засне вона. Усе мiсяць повний перед неї, просто їй в обличчя дивиться… А вiн нахилився до неї: чи гарна? Ой, сором! Ой, сором!… А вiн же сказав, що гарна… Невже?… От якби тепер глянути в дзеркало, та не можна!… Як його звуть? Вiн не з Ковалiвки - мабуть, оврамiвський… Та чого вiн на неї так дивився? I спала й не спала вона… Другого дня мачуха добре попобила її за те, що стане та й стоїть, як стовпець, а дiла не робить. Та дарма! У суботу ввечерi вже вона бiля вiкна в Одарки й дивиться, чи там вiн. Нема! I в другу суботу, i в третю - все його нема, i не йде вiн їй з думки. Коли в недiлю смерком iде вона левадою хмизу набрати, аж хтось:
– А здорова, дiвчино! Чия ти? Глянула - вiн! Так на їй i затрусилось усе. Стоїть - з мiсця не рушить.
А вiн пiдiйшов та:
– Те-те-те! Та се та, що я при мiсяцi дивився! Чого ж ти тодi втекла?
Та за руку її. Злякалася вона чогось, чи що,- хотiла бiгти. А вiн не пустив. Обняв та як пригорнув… Нiчого вона вже потiм не знала, нiчого не чула, нi того вечора, нi другого дня,- нiчого! Тiльки чула, як їй на губах його поцiлунки горiли.
Що далi було? Те, що вона покохала, її серце нарештi знайшло кого любити i вiддалось… Нi про вiщо вона не думала тодi: нехай б'ють i лають - байдуже! Їй не болить пiсля цiлування солодкого, пригортання щирого. Байдуже!…
Прийшла весна весела, верба зазеленiла, соловейко затьохкав, вишнi цвiтом укрилися. У садок вона вийде, - серце з грудей вирватися хоче. Небо синiє далеке й широке, хмарки по ньому, як ягнятка, бiжать, степи, лiси зеленiють, садок увесь пахощами обнiмає, - ох i красо ж божая, яка ж ти гарна! Ой i свiте мiй милий, свiте веселий та красний, як же на тобi гарно жити, вiрно любити!…
Заспiває вона - сама пiсня з грудей рветься; серце розцвiтає, душа вгору лине. А зустрiнеться з ним пiд вербою зеленою, пiд вишнею запашною, рясно квiтом укритою, зустрiнеться - нiч їй мала, не наговориться, не намилується. Ох, i любила ж вона! Так любила, що всю душу вiддала i назад не думала брати. Вiзьми мене, милий мiй, коханий! Мене ще нiхто не любив, - вiзьми мене, бо вся я твоя! Ночi тихiї, зiрки небеснiї! Тiльки ви чули й бачили. Свiте мiй
Минула весна, лiто минає… Чи не мина з ними й щастя?
Нi, ще не минуло…
Садком зеленим з повiтки Докiя Семена випроводжає. Дiйшли до перелазу. Ще б далi дiвчина йшла, так люди побачать. Обвила вона йому шию своїми руками, пригорнулась до його:
– Семеночку, соколе мiй! Чого ти такий невеселий став? Чом ти не такий, як спершу був?
Осмiхнувся Семен:
– От дурна! Тобi тiльки поцiлунки на думцi. Не все ж цiлуваться, не довiку ж обнiматься!
– Не довiку!? Ох, Семене, що-бо ти сказав! А я б умерла коло тебе… Тiльки й вiку мого, що твоє кохання. Як покинеш ти мене - загину без тебе. Не покидай мене, Семеночку, голубе мiй, сонце моє, щастя моє!…
Та й упилась устами йому в уста… I не одiрвалась би, мабуть, якби сам вiн не одiрвавсь:
– Прощавай!
Перестрибнув через тин та й пiшов улицею… Пiшов та знов не прийшов… I тиждень, i два минуло, а його нема. I осiнь прийшла, а його все нема. Вона не хотiла йняти вiри тому, щоб вiн її кинув. А вже з неї всi дiвчата смiялися… Вона ждала i - дiждалася…
Стрiла таки вона його, стрiла вдень серед вулицi. Кинулася вона до нього - забула, де й коли це.
– Семеночку, голубчику!
А вiн:
– Тю! Чи ти не здурiла!
Та й пiшов… Краще б вiн її вбив! Стоїть вона, коли чує, регочеться хтось. Озирнулась - двоє дiвчат з неї смiються.
– Утiк?
– кажуть.- Вiн уже давно до Прiськи ходе…
Невже правда? Нi, не вiрю! Сама пiду, впевнюся! I пiшла туди, на вечорницi. Вiн там, i Прiська там. I не дивиться вiн. Вона до нього, а вiн вiд неї, - аж усi помiтили. Не мала змоги й слова йому сказати. Тiльки як виходили, почула,- каже вiн:
– I чого вона, каторжна, так до мене в'язне?
Оце вже вона й од його почула це прокляте слово, i йому вона каторжна стала. Усiм вона каторжна, усiм на свiтi. Усi її ненавидять! А як вона його любила! Боже, як любила!… I вiн зрадив. I вiн такий, як усi. О, проклятi! розiрвала б усiх, задушила б, спалила б i його, i ту Прiську, i тих парубкiв та дiвчат, що з неї смiялися, глузували, знущалися! От якби було чим - вона зараз би пiдпалила цю хату…
Голова її горiла, думки плутались, груди пекло… Якби чим запалити? Чи нема в неї в карманi сiрникiв? Вона почала шукати, чи не зосталося якого сiрника, чи не сховала як-небудь, розтоплюючи пiч. Вивернула карман, витрусила - нема. Вона швидко пiшла з двору, пробiгла вулицею добiгла до своєї хати. У вiкнах не свiтиться, - вже полягали. Сiни незасуненi, хата теж. Вона ввiйшла в хату.
– Хто там?
– спитався спросоння батько.