Оповідання

Гринченко Борис Дмитриевич

Увечерi при­хо­див Мак­сим, а в свя­то, то й увесь день до­ма був. Ото­дi Ма­ру­сi най­ве­се­лi­ше бу­ло. Жде бу­ло - не дiж­де­ть­ся, як за­гу­де ма­ши­на вве­че­рi, - ото, щоб ро­бо­ту шах­та­рi ки­да­­ли. Тiльки за­гу­де, - во­на так i мет­неться го­ту­ва­ти все, що тре­ба. От уже й хо­ду чу­ти, две­рi вiд­чи­ня­ються i знай­о­ма чор­на пос­тать стає на по­ро­зi.

–  Ой, якi ж ви чор­нi, та­ту!
– ма­ло не що­ра­зу скри­кує Ма­ру­ся, ско­ро батька вздрить.

I справ­дi, не то оде­жа у Мак­си­ма вся чор­на вiд ву­гiл­ля, а й об­лич­чя та­ке чор­не вiд са­жi, як у ара­па, - тiльки зу­би та очi бли­щать на чор­но­му.

–  А то­бi не до впо­до­би?
– смiється Мак­сим.
– Ну, то да­вай уми­ваться!

Маруся

тi­кає аж на пiч, у ку­то­чок, а Мак­сим тим ча­сом уми­вається та пе­ре­дя­гається.

–  От i вже!
– ка­же вiн.

Маруся ви­ла­зить зi своєї схо­ван­ки, при­би­рає шви­денько, що тре­ба, i вже тро­хи зго­дом си­дять обоє за сто­лом, а на сто­лi в мис­цi га­ря­чий борщ па­рує. По­ве­че­ряв­ши, во­ни роз­мов­ля­ють. В ста­ро­ви­ну, жи­ву­чи в ка­зар­мi, Мак­сим, прий­шов­ши з ро­бо­ти, пос­пi­шав­ся, зви­чай­но, швид­ше спа­ти. I це не че­рез те са­ме, що вiн утом­ляв­ся, а й тим, що йо­му зов­сiм гид­ке бу­ло жит­тя в ка­зар­мi - з бру­дом, з пи­яцт­вом та iн­шим. Вiн пос­пi­шав­ся швид­ше зас­ну­ти, щоб хоч не ба­чи­ти то­­го бру­ду й ги­до­ти, що се­ред неї до­во­ди­лось йо­му жи­ти. А те­пер йо­му не хо­тi­ло­ся спа­ти, i що­ве­чо­ра во­ни вдвох ро­з­­мов­ля­ли, ча­сом i дов­генько. Ма­ру­ся цi­ка­во слу­ха­ла, що опо­вi­дав їй батько про шах­ти, про те, як у їх роб­лять. Во­на здри­га­ла­ся з ост­ра­ху, уяв­ля­ючи со­бi, як її тат­ко ле­жить гли­бо­ко пiд зем­лею в но­рi, а та но­ра ось-ось за­ва­литься й за­­сип­ле йо­го на­вi­ки, - ле­жить i б'є кай­лом ву­гiль… Час­то зга­­ду­ва­ли во­ни по­кiй­ну Ма­ру­си­ну ма­тiр, i це бу­ли та­кi сум­нi, та­кi со­лод­кi роз­мо­ви!

Але ще бiльше роз­мов­ля­ли во­ни про свої за­мi­ри. Ти­ми за­мi­ра­ми во­ни жи­ли, тi за­мi­ри зве­се­ля­ли їм важ­ке та хмур­не жит­тя. У Мак­си­ма бу­ла од­на мрiя. Вiн був без­зе­ме­ль­ний, i йо­му зда­ва­ло­ся, що не­ма бiльшо­го щас­тя над те, ко­ли чо­ло­вiк має кла­поть сво­го по­ля. На шах­ти вiн пi­шов тим, що нi­як бу­ло ха­зяй­ну­ва­ти, а як­би ха­зяй­ну­ва­ти мож­на бу­ло, то за­люб­ки ки­нув би вiн шах­ти. I ото роз­мов­ля­ючи од­но­го ра­зу так уве­че­рi, вiн звi­рив доч­цi свої мрiї.

–  Знаєш, Ма­ру­се, що я ду­маю?

–  А що, тат­ку?

–  А доб­ре бу­ло б жи­ти не тут i не хо­ди­ти в шах­ту, а жи­ти до­ма у своїй ха­тi та гос­по­да­рю­ва­ти як тре­ба.

–  Ой i гар­но ж бу­ло б, гос­по­ди!
– скри­кує Ма­ру­ся, й оче­ня­та в неї бли­щать.

–  Еге, гар­но…- ка­же Мак­сим.
– Як­би то зiб­ра­ти гро­шей хоч трош­ки та ку­пи­ти по­ле…

–  Ой ку­пiть, тат­ку, ку­пiть!

–  Не ду­же швид­ко й ку­пиш! На це тре­ба гро­шей. Та ще хi­ба з са­мим по­лем що зро­биш? Тре­ба ще й стру­мен­ту скiльки, па­ру во­лiв або хоч ко­ня­ку… Чор­ня­ва го­лiв­ка Ма­ру­си­на, су­му­ючи, схи­ляється, але за­раз на­дiя зно­ву зай­мається у ди­ти­ни в очах.

–  Ну, то що? Ми наз­би­раємо гро­шей на стру­мент, i на во­ли, й на все.

–  Не ле­генько йо­го зби­ра­ти, доч­ко! А про­те - бог по­мо­же. Уже тро­хи та­ки я й наз­би­рав (тiльки про це нi­ко­му не хва­лись). За­ро­би­ти мож­на тут доб­ре, а вит­ра­чуєм на се­бе ми не ба­га­то, - то й мож­на наз­би­ра­ти хоч на по­га­неньке ха­зя­й­­ст­веч­ко. Тiльки до­ве­деться ще по­ро­би­тись доб­ре.

–  А дов­го ж?

–  Та та­ки дов­генько, доч­ко, - зо два чи зо три ро­ки ще.

Маруся зов­сiм зас­му­чується.

–  Та й дов­го ж!
– ка­же во­на, зно­ву пох­нюп­лю­ючись.

–  Довго? Нi, це ще не дов­го! Та й не мож­на ра­нi­ше. Тре­ба, щоб ти пiд­рос­ла, справжньою гос­по­ди­нею ста­ла. Бо хто ж у ме­не ха­зяй­ну­ва­ти­ме? Те­пер то­бi де­сять ро­кiв, а за три ро­ки бу­де три­над­цять. I то ще ма­ла бу­деш, - не впо­раєшся. Та да­р­ма! Вiзьме­мо до се­бе ба­бу Ок­са­ну,- во­на по­ря­док да­ва­ти­ме.

Баба Ок­са­на бу­ла пiд лi­та­ми, та ще крiп­ка со­бi жiн­ка, без­дiт­на, без­хат­ня; ко­лись бу­ла во­на ха­зяй­кою, та як умер

чо­ло­вiк, пiш­ла хо­ди­ти по най­мах та й хо­ди­ла вже ро­кiв з де­ся­ток. Мак­сим знав, що во­на мог­ла б по­со­би­ти йо­му i за­люб­ки пiш­ла б до йо­го, бо в йо­го ха­тi бу­ла б во­на не за най­мич­ку, а за гос­по­ди­ню.

–  Та на­вi­що ж її бра­ти?
– спе­ре­чається Ма­ру­ся.- На­че я са­ма не впо­ра­юсь! Та я i вдень, i вно­чi ро­би­ти­му.

–  Ну, во­но тро­хи важ­кенько без вiд­по­чин­ку день i нiч ро­би­ти,- смiється Мак­сим, - а ба­ба Ок­са­на то­бi шко­ди не зро­бить, а по­ря­док дасть, бо ти по­ряд­ку не знаєш.

–  Та вже хай при­хо­де!
– го­во­рить вреш­тi Ма­ру­ся.
– Во­на не сер­ди­та.

Отаке на­ду­ма­ли батько з доч­кою та й зав­зя­лись до­сяг­ти сво­го. Во­ни зос­та­ли­ся на шах­тах i так про­жи­ли ще два ро­ки. Увесь цей час од­но ма­ри­ли во­ни про те, як во­ни ко­лись жи­ти­муть, та тро­хи не що­ве­чо­ра ви­шу­ку­ва­ли во­ни все но­ве цi­ка­ве в цiй спра­вi та роз­мов­ля­ли про йо­го. Ти­ми мрi­ями та роз­мо­ва­ми кра­ща­ло жит­тя Мак­си­мо­вi та Ма­ру­сi, а без їх во­но бу­ло б ду­же не­ве­се­ле, бо й батько­вi, й доч­цi до­во­ди­лось ба­га­то й важ­ко ро­би­ти. Як­би не бу­ло в їх на­дiї, що тiєю ро­бо­тою осяг­нуть во­ни ме­ту ба­жа­ну, бу­ло б жит­тя їм без­ра­дiс­не. А те­пер Мак­сим з усiєї си­ли гнав­ся за за­ро­бiт­ком i ро­бив час­то над мi­ру. Ма­ру­ся ж не тiльки кло­по­та­ла­ся хат­нiм дi­лом (а це та­кiй ма­лiй дiв­чи­нi бу­ло важ­ко), а ще й щи­ро вчи­ла­ся ши­ти, во­на-бо хо­тi­ла, щоб усе вмi­ти ши­ти, як до­ма гос­по­да­рю­ва­ти­ме.

Отож, по­ро­бив­шись так ще два ро­ки, Мак­сим зiб­рав стi­льки гро­шей, що мiг би вже со­бi кла­поть по­ля ку­пи­ти, а до йо­го ко­ня­ку та ще де­що. Вiн по­ле й ку­пив (про­дав у йо­го сло­бо­дi один чо­ло­вiк), а бiльше нi­чо­го не ку­пу­вав, бо до­жи­давсь яр­мар­ку вес­ня­но­го, що бу­вав у ближ­нiй сло­бо­дi. Як же прий­шла вес­на, ку­пив Мак­сим зер­на, най­няв чо­ло­вi­ка зо­ра­ти та за­сi­яти йо­му ни­ву. А сам зос­тав­ся по­ки на ша­х­тi, бо тра­пи­лась та­ка ро­бо­та, що ду­же доб­ре за­ро­би­ти мо­ж­на бу­ло. То й зва­жив­ся Мак­сим пе­ре­бу­ти на шах­тах вес­ну до зе­ле­них свят, а вже то­дi по­да­ва­ти­ся до­до­му на се­ло.

I батько, i доч­ка так-то вже до­жи­да­ли­ся тих свят! Ма­ру­ся лi­чи­ла б не то днi, а й го­ди­ни, що до тих зе­ле­них свят зос­та­ли­ся, - та шко­да, що на го­ди­ни лi­чи­ти не зна­ла! А й дов­гий здав­ся їй цей час, - дов­ший за тi три ро­ки, що во­ни ви­жи­ли тут. Та вже ж хоч i як дов­го час той тяг­ся, а та­ки й йо­му край при­хо­див. Сьогод­нi вран­цi по­лi­чи­ла Ма­ру­ся, що жи­ти їм на шах­тах усього шiсть день зос­та­ло­ся, i ска­за­ла про це батько­вi, як вiн iшов на ро­бо­ту.

–  Правда, прав­да, доч­ко, - вiд­мо­вив Мак­сим, - у су­бо­ту гро­шi за тиж­день вiд­да­ва­ти­муть, - а то­дi гай­да!

–  Ой, гос­по­ди! як же ж то ще дов­го до су­бо­ти!
– зiтх­ну­ла Ма­ру­ся.

–  Та вже якось до­жи­ве­мо!
– роз­ва­жав її батько.
– Ну, зос­та­ва­й­ся здо­ро­ва, ясоч­ко!

II

Пiшов батько, а Ма­ру­ся зос­та­ла­ся са­ма. Во­на шви­денько поп­ри­би­ра­ла в ха­тi i ви­зир­ну­ла у вi­кон­це. Там со­неч­ко вже зiй­шло. На дво­рi бу­ло ве­се­ло та лю­бо. Ма­ру­сi за­ма­ну­ло­ся ту­ди. Та в неї бу­ла ро­бо­та: во­на до­ши­ва­ла ьогод­нi со­роч­ку батько­вi, та та­ку, що са­ма всю по­ши­ла, а це бу­ло впер­ше. Ця ро­бо­та бу­ла їй та­ка лю­би, що во­на швид­ше од­вер­ну­лась од вiк­на, щоб i спо­ку­си не бу­ло, та й за­хо­ди­ла­ся ши­ти. Як шиєш, то мож­на й ду­ма­ти. I Ма­ру­ся ду­ма­ла со­бi про те, як во­ни пе­реїзди­ти­муть звiд­си, та яко­го це кло­по­ту бу­де. Та дар­ма - якось во­но бу­де, а як улаш­ту­ються - от то­дi доб­ре! У своїй ха­тi! Своя ха­та ду­же бiльша за цю зем­лян­ку та та­ка ве­се­ла!