Оповідання

Гринченко Борис Дмитриевич

А ко­ло ха­ти Ма­ру­ся квi­ток-квi­ток по­на­сад­жує,- от як у її ма­те­рi бу­ло - це так ка­жуть, бо во­на са­ма не пам'ята цього. Тат­ко ка­же, що вiн ще са­ди­ти­ме са­до­ви­ну в то­му са­доч­ку, що вже там є. От доб­ро - свiй са­док! Вий­деш у йо­го: со­неч­ко сяє, пташ­ки ще­бе­чуть, ви­шеньки чер­во­нi­ють - вже ж i га­р­но! Ма­ру­ся всмiх­ну­лась ра­дiс­но та й… сха­ме­ну­лась. За своїми дум­ка­ми во­на й не по­мi­ти­ла, що вже й гол­ку з рук пус­ти­ла, i не шиє вже. Трош­ки за­со­ро­ми­лась та швид­ше зно­ву до ро­бо­ти. I так щи­ренько ши­ла до обiд.

Опiвднi чує, - гу­де ма­ши­на: це обiд шах­та­рям. Ма­ру­ся й со­бi ки­ну­ла ши­ти та трош­ки

пiд­го­ду­ва­лась тим, що вчо­ра не доїли, а ва­ри­ти са­мiй со­бi вран­цi не схо­тi­ла, бо ду­же з со­роч­кою пос­пi­ша­ла­ся. По­поївши, - зно­ву до шит­тя. Чує й ма­ши­на гу­де, - це вже й тат­ко по­обi­дав i ро­би­ти за­хо­див­ся. По­ши­лась Ма­ру­ся так ще з го­ди­ну. Ко­ли чує, - ма­ши­на зно­ву за­гу­ла. Дiв­чи­на зди­ву­ва­лась. Чо­го це во­на? У та­кий час во­на не гу­де, - а те­пер же на­що? А про­те во­на не­дов­го тим цi­ка­ви­ла­ся i за­бу­ла­ся бу­ла про це, дi­ла сво­го пильну­ючи. Ко­ли тро­хи зго­дом,чує, го­мiн який­сь на ву­ли­цi. Щось на­че бi­жить, та ще й не од­но, го­мо­нить та кри­чить щось.

–  Що во­но за знак?
– по­ду­ма­ла Ма­ру­ся й ви­зир­ну­ла у вi­ко­н­­це. Ди­виться, бi­жать лю­ди та щось гу­ка­ють. Зда­ло­ся те Ма­­ру­сi цi­ка­ве. Во­на вис­ко­чи­ла з ха­ти. Лю­ди вже пе­ре­бiг­ли, й во­на не мог­ла нi про вi­що до­вi­да­ти­ся. Та тро­хи зго­дом по­ба­чи­ла, - бi­жить проз неї знай­ома дiв­чи­на ту­ди, ку­ди й лю­­ди по­бiг­ли.

–  Галько!
– гук­ну­ла во­на до неї.
– Галько!

Галька спи­ни­лась i вздрi­ла Ма­ру­сю.

–  Ой, Ма­ру­сю, сест­рич­ко!… Ой що ж там зро­би­ло­ся - шах­ту за­ли­ло!
– лед­ве пос­пi­ши­лась ка­за­ти дiв­чи­на, бо дух їй вiд швид­ко­го бi­гу за­би­ва­ло.

Маруся спер­шу не зро­зу­мi­ла й спи­та­ла­ся:

–  Яку шах­ту? де?

–  Та но­ву шах­ту. Так, ка­жуть, во­дою й за­ли­ло!

–  А то­бi ж хто ка­зав?
– спи­та­ла­ся Ма­ру­ся.

–  Та лю­ди ж бiг­ли та й кри­ча­ли, що за­ли­ло. Хо­дiм ту­ди!
– ка­за­ла Галька пос­пi­ша­ючись.

Маруся мов­ча­ла. Во­на нi­як не мог­ла зро­зу­мi­ти, звiд­ки взя­­ла­ся во­да за­ли­ва­ти шах­ту, ко­ли скрiзь бу­ло су­хо. Та во­на не дов­го про це ду­ма­ла. Iн­ша дум­ка вра­зи­ла її: у тiй ша­х­тi ро­бив її батько, - то це й йо­го за­ли­ло? Ця дум­ка вда­ри­ла її, мов стрель стрельнув, i во­на тро­хи не впа­ла.

–  Ой, Ма­ру­сю, яка ти блi­да-блi­да ста­ла!
– скрик­ну­ла Галька, пiд­бi­га­ючи до неї.- От спа­си­бi бо­го­вi, що мiй батько не в но­вiй шах­тi, а то ли­хо бу­ло б! А твiй, Ма­ру­сю, в якiй?

–  У но­вiй…

–  От бiд­на ти!…- по­жа­лi­ла Галька.- Хо­дi­мо ж ту­ди!

–  Ходiм! хо­дiм!
– од­ра­зу стре­пе­ну­лась Ма­ру­ся, вхо­пи­ла Га­льку за ру­ку й по­тяг­ла її за со­бою.

–  Та не так-бо швид­ко, сест­рич­ко!
– пру­ча­ла­ся та, - а то я не пiд­бi­жу.

Вiд зем­лян­ки, де Ма­ру­ся жи­ла, до но­вої шах­ти бу­ло не ду­­же да­ле­ко, i дiв­ча­та швид­ко ту­ди до­бiг­ли. Що ближ­че во­­ни пiд­бi­га­ли до неї, то бiльше лю­дей їм стрi­ва­ло­ся, що ту­ди ж бiг­ли, а ко­ло са­мої шах­ти зiб­ра­ла­ся вже чи­ма­ла юр­ма, - тут був уп­ра­ви­тель над шах­та­ми, ште­гер, шах­та­рi, що не пiш­ли сьогод­нi на ро­бо­ту, кiлька жi­нок з дiтьми. Де­якi жiн­ки пла­ка­ли, на­вiть ту­жи­ли. Дер­жа­чи­ся за ру­ки, по­лiз­ли дiв­ча­та по­мiж на­род i з бi­дою до­тов­пи­лись аж на се­ре­ди­ну мiж лю­ди. Там во­ни по­ба­чи­ли, - який­сь чо­ло­вiк си­дить на ка­­ме­ню­цi, на ву­гiльний ва­гон­чик злiг­ши. Ма­ру­ся вiд­ра­зу йо­го пiз­на­ла: то був Се­мен, шах­тар, що ро­бив у од­нiй шах­тi з її

батьком. Вiн був те­пер увесь мок­рий, i вид­ко бу­ло, що з їм ста­ло­ся щось: чи хво­рий вiн, чи в шах­тi при­би­то. Бi­ля йо­го сто­яв уп­ра­ви­тель, ви­со­кий чор­ня­вий чо­ло­вiк, i на­ка­зу­вав ште­ге­ро­вi:

–  Пiднiмiть двад­цять чо­ло­вiк з шахт! Обид­ва смо­ки сю­ди з ло­ко­мо­бiльчи­ком швид­ше!

Штегер по­бiг. Уп­ра­ви­тель по­вер­нув­ся до Се­ме­на.

–  Ну, та як же во­но бу­ло?

–  Так!
– вiд­мо­вив Се­мен, си­дя­чи й крив­ля­чись ча­сом, пев­не з бо­лю.- Ми би­ли ву­гiль уд­вох з Iва­ном. Ко­ли це як за­шу­мить! Ми зирк, - а во­да так i су­не! Ки­ну­лись бiг­ти, - так хi­ба ж йо­го вте­чеш? Як ухо­пи­ло нас, як по­нес­ло!… За­раз я Iва­на й за­гу­бив, утоп, ма­буть, бi­до­ла­ха. А я вже сил­ку­юся тi­льки, щоб да­лi вiд стiн та вiд стов­пiв бу­ти. А во­но ме­не як зак­ру­те та об стовп го­ло­вою - лусь! По­чор­нi­ло ме­нi в очах, - от, ду­маю, край! Аж во­но, хва­ла бо­го­вi, й нi­чо­го - ма­буть, не ду­же вда­ри­ло. По­тiм ще не раз би­ло, та не го­ло­вою. Як­би бу­ла стор­чо­ва шах­та,- про­пав би! Ну, а з по­хiд­ної ви­нес­ло во­дою на бi­лий свiт.

–  А прав­да, - ка­зав який­сь шах­тар, - у стор­чо­вiй край! А з по­хiд­ної мо­же й ви­нес­ти. Щас­тя твоє!

–  Та звiд­ки ж та во­да взя­ла­ся?
– до­пи­ту­вав­ся дру­гий шах­тар. Хтось од­мо­вив:

–  Та з ста­рої шах­ти. Уже, ма­буть, з рiк, як во­на пов­на во­ди - за­ли­ло ж. Во­ни, ма­буть, пi­дiй­шли пiд неї або до неї та й про­би­ли­ся ту­ди, - от во­но й за­ли­ло.

–  А ти хi­ба знаєш?

–  Авжеж знаю, бо в ста­рiй шах­тi бу­ло пов­но во­ди, а те­пер у глиб во­да пiш­ла.

–  Лихо та й го­дi!

–  А скiльки лю­дей у шах­тi?
– спи­тавсь уп­ра­ви­тель у де­сят­ни­ка.

–  Та, хва­ла бо­го­вi, не ба­га­то: бу­ло де­ся­те­ро, од­но­го ви­нес­ло, а дев'яте­ро там, - вiд­мо­вив той.

Маруся про­тов­пи­ла­ся аж до шах­ти. Це бу­ла не стор­чо­ва шах­та, не та­ка, як ко­ло­дязь, а бу­ла це по­хiд­на шах­та, та­ка, що як пе­че­ра йшла у зем­лю вглиб, i шах­та­рiв не спус­ка­но в неї, як у стор­чо­ву, а во­ни прос­то хо­ди­ли ту­ди… Те­пер во­на бу­ла вщерть пов­на не­чис­тої, якоїсь ру­дої во­ди. Во­да дiй­шла вже до­ти, по­ки їй тре­ба бу­ло, i сто­яла ти­хо. Шах­та зда­ва­ла­ся зов­сiм мерт­вою. I справ­дi, - во­на бу­ла мо­гильною ямою тим не­щас­ли­вим, що в їй ро­би­ли. I її, Ма­ру­син, батько в цiй ямi.

Маруcя, зне­си­ле­на, сi­ла на ву­гiльний ва­гон­чик, що там сто­яв: Галька сi­па­ла її за ру­ку, ка­за­ла, що тре­ба вi­дiй­ти вiд шах­ти, але Ма­ру­ся мов не чу­ла її, си­дi­ла не­по­руш­не, вту­пив­ши очi в ту яму з ка­ла­мут­ною во­дою, що пог­ли­ну­ла її батька. Галька пi­дож­да­ла тро­хи, а да­лi, ба­чив­ши, що Ма­ру­ся не хо­че йти з нею, вi­дiй­шла.

Тим ча­сом лю­дей по­бiльша­ло. Поп­ри­бi­га­ли шах­та­рi з дру­гої шах­ти. При­ве­зе­но смо­ки, ло­ко­мо­бiль ма­ненький, i по­ча­ли їх ста­но­ви­ти.

–  А ця чо­го тут?
– зди­ву­вав­ся ште­гер, Ма­ру­сю вздрiв­ши.
– Геть звiд­цi­ля, тут ма­ши­на ста­не!

Маруся не во­рух­ну­лась; вiн узяв її за ру­ку.

–  Чуєш, iди звiд­цi­ля!

Вiн хо­тiв стяг­ти її з ва­гон­чи­ка.

–  Не зай­май­те ме­не!
– скрик­ну­ла во­на.- Там тат­ко!

Штегер не­са­мо­хiть пус­тив її ру­ку.

–  Що там та­ке?
– спи­тав уп­ра­ви­тель, пiд­хо­дя­чи.

–  Та ось, - по­ка­зав ште­гер, - дiв­чи­на. Батько її там.

–  Одведiть її звiд­цi­ля!
– зве­лiв уп­ра­ви­тель.