Оповідання

Гринченко Борис Дмитриевич

Через те Ма­ру­ся не зна­ла жа­лу­ван­ня в цiй сiм'ї. Во­но i свої дi­ти тiт­ка не ду­же ми­лу­ва­ла, та все ж то бу­ли свої: хоч i по­кар­тає, та й по­жа­лує по­тiм. А Ма­ру­ся бу­ла "не своя", хоч i ро­дич­ка. Тим во­на чу­ла вiд тiт­ки зде­бiльшо­го са­ме бу­р­чан­ня та гри­ман­ня i ма­ло, ду­же ма­ло ко­ли заз­на­ва­ла жа­лу­ван­ня. Eгe, во­на не зна­ла жа­лу­ван­ня, то­го пест­ли­во­го ма­те­ри­но­го жа­лу­ван­ня, що так доб­ре йо­го вид­ко на­вiть, як гля­не ма­ти, як пог­ла­де ди­ти­ну по го­лiв­цi. Оце са­ме й бу­ло най­бiльшим го­рем бiд­нiй ураз­ли­вiй дiв­чи­нi. Тим i об­раз той, як ма­ти її пес­тує, на­хи­лив­шись до її, Ма­ру­си­но­го, при­го­­лов'я, збе­рiг­ся в ди­тя­чiй ду­шi та­кий зваб­ли­во-ча­рiв­ни­чий.

Найбiльша

ра­дiсть Ма­ру­сi бу­ла, як у не­ро­бо­чий день ча­сом при­хо­див до неї батько. Вiн ду­же лю­бив Ма­ру­сю, зав­сiг­ди при­но­сив їй яко­го гос­тин­ця, са­до­вив її до се­бе на ко­лi­на, як во­на бу­ла ма­ленькою, i так ба­га­то роз­мов­ляв iз нею, як во­на пiд­рос­ла. З са­мим батьком тiльки роз­мов­ля­ла во­на зов­сiм щи­ро, сам батько тiльки й знав, чим во­на жу­ри­ла­ся та з чо­го ра­дi­ла.

I ото, як од­но­го ра­зу си­дi­ли во­ни вдвох у сад­ку, її жур­ба за рiд­ним пес­ту­ван­ням ви­бух­ну­ла вiд­ра­зу.

–  Вiзьмiть ме­не, вiзьмiть ме­не до се­бе, тат­ку! Я не хо­чу тут бiльше жи­ти!
– бла­га­ла, ри­да­ючи, дiв­чи­на, при­па­да­ючи своєю ма­ленькою чор­ня­вою го­лi­вонькою батько­вi до ко­лiн.

–  Серденько моє, ку­ди ж я те­бе вiзьму? Ад­же я в ка­зар­мi жи­ву, - там то­бi не мож­на жи­ти, - впев­няв її батько.

–  Я бу­ду там жи­ти, я бу­ду вам по­соб­ля­ти, - тiльки вiзьмiть ме­не!

–  Дурненьке! Ти не знаєш, що то та­ке ка­зар­ма. Там кис­но, не­чис­то, там жи­вуть са­мi ве­ли­кi чо­ло­вi­ки, а дi­тям там не мож­на жи­ти. Нi­як ме­нi те­бе, доч­ко, взя­ти.

I справ­дi не мiг батько взя­ти Ма­ру­сю. Ка­зар­ма, де шах­та­рi жи­ли, - це бу­ла дов­га, кис­на й бруд­на бу­дiв­ля. В нiй жи­ли ро­бiт­ни­ки й спа­ли всi по­ко­том на од­но­му по­лу, а пiл тяг­ся че­рез усю ха­ту. Бу­дiв­ля бу­ла ду­же вузька, бо мiж по­лом та дру­гою стi­ною лед­ве мож­на бу­ло прой­ти, щоб ляг­ти на пiл. Тут не мож­на бу­ло жи­ти сiм'єю - ось че­рез вi­що Ма­ру­син батько не мiг її до се­бе взя­ти.

Але її сльози зво­ру­ши­ли йо­му сер­це, i вiн по­чав ду­ма­ти, яким би спо­со­бом зро­би­ти, щоб доч­цi бу­ло жи­ти кра­ще. Вiн зга­ду­вав усiх своїх ро­ди­чiв, сил­ку­ючись уга­да­ти, хто з їх був би лас­ка­вi­ший до Ма­ру­сi, щоб ту­ди вiд­да­ти її, у сест­ри заб­рав­ши. Та нi­чо­го не на­ду­мав. Та­ких ро­ди­чiв не бу­ло; бу­ли й гар­нi лю­ди, та хто ж йо­го знає, як у їх Ма­ру­сi бу­де. Ад­же й сест­ра йо­го - лю­ди­на гар­на, а Ма­ру­сi важ­ко в неї жи­­ти. Та ще й те: сест­ра гнi­ва­ти­меться, ко­ли взя­ти в неї дiв­чи­ну, а ко­му iн­шо­му вiд­да­ти.

Вiдразу йо­му зга­да­ло­ся: а що, як­би й справ­дi пос­лу­ха­ти­ся Ма­ру­сi та й узя­ти її жи­ти до се­бе? Тiльки не в ка­зар­му, а в зем­лян­ку. Бо на шах­тах ро­бiт­ни­ки жи­ли то в ка­зар­мi, а то ще й у ни­зеньких, по­га­неньких, зем­лею кри­тих хат­ках, що зва­ли­ся зем­лян­ка­ми. Та­кi зем­лян­ки, да­ва­но са­мим тим ша­х­­та­­рям, що в їх сiм'ї бу­ли. А що, як­би й вiн поп­ро­хав со­бi зем­лян­ку?

Звiсно, ма­буть, так бу­де, що її не да­дуть йо­му, та але ж: дог­нав - не дог­нав, а по­бiг­ти мож­на. Та й єсть од­на зем­лян­ка-пуст­ка,- прав­да, та­ка, що вже гiр­шої й не бу­ває, так що ж йо­го зро­биш? А про­те, та­ку не­го­дя­щу, мо­же, швид­ше й да­дуть. Це вже як уп­ра­ви­тель над шах­та­ми ска­же,- як пот­ра­пиш до йо­го в слуш­ний час, то мо­же й дасть. А вже й гар­но бу­ло б жи­ти з Ма­ру­сею вдвох! По­га­но са­мо­му, важ­ко жи­ти! А як­би Ма­ру­ся - от би доб­ре бу­ло!… Мак­сим уже со­бi в'являв те ра­дiс­не жит­тя…

Так ду­ма­ючи, по­дав­ся Мак­сим до уп­ра­ви­те­ля. Ма­буть, у слуш­ний час вiн прий­шов.

–  Нащо то­бi зем­лян­ка?
– до­пи­ту­вавсь уп­ра­ви­тель.

–  Та доч­ка в ме­не ма­ненька, дак не мож­на їй у ка­зар­мi жи­ти, - ка­зав Мак­сим.

–  А чом же во­на з ма­тiр'ю не жи­ве?

–  Бо не­ма в неї ма­те­рi, а в лю­дей важ­ко жи­ти. Ото й до­во­диться ме­нi до се­бе взя­ти її. А хi­ба ж мож­на в ка­зар­мi з нею жи­ти? Доз­вольте вже, спа­си­бi вам, жи­ти в тiй зем­лян­цi,

однак во­на без дог­ля­ду роз­ва­литься, а ми її дер­жа­ти­мем цi­лу.

–  А во­но й прав­да, що роз­ва­литься, - по­ду­мав уп­ра­ви­тель i зго­див­ся.
– Ну, га­разд, - мо­жеш ту­ди пе­ре­хо­ди­ти.

Низько вкло­нив­ши­ся, вий­шов од уп­ра­ви­те­ля Мак­сим, та й пi­шов прос­то до зем­лян­ки. Во­на справ­дi бу­ла по­га­не­нь­ка: шпа­ру­ни по­об­па­да­ли, хво­рос­тя­на пок­рiв­ля (сте­лi по зе­м­­лян­ках не бу­ває) пог­ну­лась у се­ре­ди­ну вiд зем­лi, що на їй бу­ло на­си­па­но; од­но вi­кон­це, та й те без ши­бок, а две­рi ви­сi­ли на бiк на од­нiй за­вi­сi. Не до­жи­да­ючи, по­ки все те зве­лить уп­ра­ви­тель по­ла­го­ди­ти, Мак­сим за­хо­див­ся своїм ко­ш­­том усе, що тре­ба, ро­би­ти. Вiн по­ла­го­див две­рi, заск­лив вiк­но й на­вiть ду­мав був за­ход­жу­ва­тись ха­ту ма­за­ти, та не бу­ло ко­ли.

–  Хай уже Ма­ру­ся са­ма ви­ма­же,- по­ду­мав Мак­сим i, ско­ро прий­шла не­дi­ля, узяв Ма­ру­сю вiд сест­ри до се­бе, у свою но­ву ха­ту.

Весела бу­ла Ма­ру­ся без краю. Бай­ду­же їй бу­ло, що ця ха­та та­ка обiд­ра­на: во­на зда­ва­лась їй чу­до­во гар­ною, - бо ж во­на в їй по­ряд­ку­ва­ла й ха­зяй­ну­ва­ла, як хо­тi­ла. Во­на, як здо­ла­ла своїми ма­ли­ми ру­ка­ми, ви­ма­за­ла ха­ту, а ко­мин по­ма­лю­ва­ла чер­во­ни­ми та си­нi­ми кри­вулька­ми, що бу­ли та­кi, як квiт­ки, i квiт­ка­ми, що бу­ли та­кi, як кри­вульки, i те ма­лю­ван­ня не то їй, а й Мак­си­мо­вi на­вiть зда­ва­ло­ся чу­до­вим. Мак­сим при­лад­нав стiл та ла­ву, - i от уже й ха­та та­ка, як тре­ба, ста­ла.

Вже ж, ма­буть, як i ра­дi­ла Ма­ру­ся, а ще дуж­че Мак­сим! Який вiн був ра­дий, що взяв Ма­ру­сю до се­бе! Щод­ня те­пер вiн при­хо­див з ро­бо­ти не в бруд­ну, во­ню­чу й кис­ну ка­зар­му, а в чис­тенький бi­ленький за­хис­то­чок, i там йо­го стрi­ва­ла доч­ка, i вiн мiг вiд­по­чи­ти й по­ра­дi­ти, див­ля­чись, як во­на гос­по­да­рює, мов i справж­ня гос­по­ди­ня.

З то­го ча­су жит­тя Мак­си­мо­ве та Ма­ру­си­не пiш­ло рiв­но та спо­кiй­но. Щод­ня вран­цi ра­но Мак­сим iшов на ро­бо­ту, а Ма­ру­ся ли­ша­ла­ся до­ма са­ма. Во­на по­чи­на­ла гос­по­да­рю­ва­ти. Як жи­ла во­на в тiт­ки, то бу­ла най­бiльшою дiв­чи­ною в сiм'ї. Тим на неї на­ки­ну­то бу­ло ба­га­то ро­бо­ти, що її роб­лять зви­чай­но тiльки бiльшi дiв­ча­та. То­дi їй це бу­ло важ­ко, а те­пер во­на ра­да бу­ла, що так тра­пи­ло­ся, бо во­на нав­чи­ла­ся ба­га­то де­чо­го ро­би­ти за справж­ню гос­по­ди­ню, а те­пер са­ме цього їй i тре­ба бу­ло. Отож, що са­ма зна­ючи, а що батька пи­та­ючи, - во­на, як умi­ла, ва­ри­ла їсти. Не зав­сiг­ди їй щас­ти­ло, а най­бiльше отой борщ дав­ся їй уз­на­ки, - нi­як, зви­чай­но, не хо­че бу­ти доб­рий на смак! Ну, та це ще не ве­ли­ке ли­хо бу­ло, бо батько й доч­ка не звик­ли ла­со їсти, а пiс­ля що­ден­ної важ­кої ро­бо­ти в шах­тi Мак­си­мо­вi зав­сiг­ди доб­ре хо­тi­ло­ся їсти вве­че­рi. Ка­жу - вве­че­рi, бо тiльки вве­че­рi при­хо­див вiн з ро­бо­ти до­до­му. Вiн бив ву­гiль, той, що їм топ­лять, а ву­гiль той гли­бо­ко в зем­лi ле­жить. Щоб до­сяг­ти до йо­го, ко­па­ють гли­бо­кi ко­ло­дя­зi (шах­ти) та й ко­па­ються на всi бо­ки по­пiд зем­лею, - скрiзь та­ких нiр та пе­чер по­на­роб­ля­ють. Отож як за­лi­зе Мак­сим у та­ку но­ру, гли­­бо­ко-гли­бо­ко пiд зем­лю, дак уже й не ви­ла­зить звiд­ти ввесь день, - там i обi­да те, що з до­му вiзьме. А Ма­ру­ся до­ма са­ма обi­дає - так, не ду­же ва­рить, а бiльше вчо­рашнє дої­дає. А вже вве­че­рi як тре­ба во­ни їли.

Як упо­рається Ма­ру­ся, то зви­чай­но шиє. Ши­ла во­на по­га­ненько, та все ж по­ла­та­ти оде­жи­ну яку мог­ла, - то й до­сить цього бу­ло. А ши­ти но­ве во­на у су­сi­ди Гор­пи­ни вчи­ла­ся. Чо­­ло­вiк Гор­пи­ни теж на шах­тi ро­бив, а Гор­пи­на ча­сом учи­ла дiв­чат ши­ти. Ма­ру­ся замк­не свою хат­ку та й бi­жить до неї вчи­ти­ся. А то ча­сом двi-три дiв­чи­ни-под­ру­ги при­бi­га­ли до неї ши­ти, - щоб ве­се­лi­ше бу­ло. При­бi­жать, на­ба­ла­ка­ють пов­ну ха­ту i зве­се­лять Ма­ру­сю.