П'яте Правило Чарівника, або Дух Вогню
Шрифт:
Річард досить добре знав дружину, щоб бачити: вона не згодна з ним, але не в настрої сперечатися.
— Так як же нам тоді вигнати шимів? — Лише запитала вона.
Річард похитав головою, визнаючи повну поразку.
— Не знаю. І боюся, що відповіді на це питання не існує. Чарівники — сучасники Йозефа Андер — теж злилися на нього. І в кінцевому підсумку просто вирішили вважати цю країну втраченою. Я починаю вірити, що Йозеф Андер сфабрикував незламну магію всередині нерозв'язної головоломки.
Келен
— Річард, по-моєму, ти теж трошки здурів, читаючи домисли цього психа. Магія діє зовсім не так.
Саме це і говорили чарівники в замку Йозефу Андеру — що він не зможе перебудувати і контролювати елемент, спочатку неконтрольований. Однак Келен Річард цього не сказав. Вона не готова думати про магію в таких поняттях.
Як і всі інші чарівники.
Йозефу Андеру зовсім не сподобалося те, що його ідеї відкинули на корені, звідси і його останнє послання. Келен обвила руками його шию.
— Вибач. Я знаю, ти робиш все, що можеш. Я просто нервую. Скоро повинні повідомити результати голосування.
— Келен, — обійняв її за талію Річард, — люди побачать Правду. Повинні побачити.
— Річард, — прошепотіла вона, опустивши погляд, — давай займемося любов'ю.
— Тут? Зараз?
— Ми можемо зав'язати вхід. Хоча все одно ніхто сюди без дозволу не увійде. — Вона посміхнулася. — Обіцяю тести себе тихо і не бентежити тебе. — Вона підняла йому підборіддя. — І нічого не скажу твоїй другій дружині.
Остання репліка викликала скороминущу посмішку.
— Келен, ми не можемо.
— Ну, а я б змогла. Сперечаємося, я і тебе можу змусити передумати?
Річард підняв маленький темний камінчик, що висить у неї на шиї.
— Келен, магія зникла. Ця штука не спрацює.
— Знаю. Тому й хочу. — Вона вчепилася за його сорочку. — Річард, мені наплювати. Ну, зробимо ми дитину. І що з цього?
— Сама знаєш, що з цього.
— Річард, хіба це буде так вже погано? Хіба? — Її зелені очі наповнилися сльозами. — Хіба буде погано, якщо у нас з тобою буде дитина?
— Ні-ні, Келен! Звичайно ж, ні! Справа не в цьому. Ти ж знаєш, що мені б дуже хотілося. Але зараз ми не можемо собі цього дозволити. Нам не по силах видивлятися Шоту в кожному кутку, чекаючу зручного моменту, щоб виконати обіцянку. Ми не можемо дозволити собі відволікатися від наших обов'язків.
— Наших обов'язків… А як щодо нас? На рахунок наших бажань?
Річард відвернувся.
— Келен, ти дійсно хочеш принести дитину в цей світ? У безумство цього світу? У світ, де розгулюють шими і маячить жахлива війна?
— А якщо я скажу «так»?
Річард знову подивився на неї і посміхнувся. Він бачив, що тільки засмучує її. Напевно, те, що Дю Шайю чекає дитину, викликає у Келен бажання завести власну.
— Келен, якщо ти хочеш,
Вона нарешті посміхнулася.
— Звичайно. Ти правий, Річард. Я просто… замріялася. Нам потрібно розібратися з шимами. Імперським Орденом…
Річард обійняв її і пригорнув до себе, і тут зовні пролунав голос капітана Мейферта.
— Ось бачиш? — Шепнув Річард. Келен посміхнулася.
— Так, капітане, увійдіть.
Офіцер знехотя увійшов у намет, ретельно уникаючи дивитися Річарду в очі.
— У чому річ, капітане?
— Е-е… Магістр Рал, Мати-сповідниця… Голоси в Ферфілді підраховані. Наші солдати повернулися з результатами по країні. Але ще не все, — швидко додав він. — Більшість ще не повернулися. На зворотну дорогу їм потрібно кілька днів.
— Ну і які ж результати, капітан? Офіцер простягнув листок. Річард прочитав — і нерозуміюче завмер.
— Сім з десяти проти нас, — прошепотів він. Келен ласкаво забрала у нього папір і заглянула в нього. Потім мовчки поклала на стіл.
— Гаразд, — кивнув він, — ми знаємо, що в місті вони поширювали всю цю брехню. По країні результати будуть іншими.
— Річард, — шепнула Келен, — вони поширювали таку ж брехню по всій країні.
— Але ж ми розмовляли з людьми! Провели з ними так багато часу. — Річард повернувся до капітана Мейферта. — Які результати з периферії?
— Ну…
— Які результати в цьому містечку, як його… Вестбрук! — Прицмокнув пальцями Річард. — Де ми оглядали речі Йозефа Андера. Які результати в Вестбруку? Звідти результати є?
Офіцер відступив на крок.
— Так, Магістр Рал.
— Ну і?..
— Річард, — торкнула його за руку Келен, — капітан на нашому боці.
Стиснувши скроні, Річард зробив глибокий вдих.
— Які результати голосування з Вестбруку, капітан? Капітан, ледь збліднувши, відкашлявся.
— Дев'ять з десяти проти нас. Магістр Рал. Річард ошелешено втупився на нього. Адже він сам розмовляв з цими людьми! Деяких пам'ятав по іменах, пам'ятав їх чудових діточок.
Річарду здалося, що земля втекла у нього з-під ніг і він провалюється в якесь божевілля. Він не спав ночами, намагаючись допомогти цим людям отримати право жити так, як вони хочуть, — зберегти свободу. А вони відкинули її.
— Річард, — з м'яким співчуттям сказала Келен, — це не твоя вина. Вони вселили цим людям брехню про нас. Залякали їх.
— Але… — Розгублено повів рукою Річард. — Я ж розмовляв з ними, пояснював, що це заради них самих, заради їх же майбутнього, заради свободи їхніх дітей…