П'яте Правило Чарівника, або Дух Вогню

Гудкайнд Террі

Зовні, де тільки-тільки почало світати, його вже чекали осідлані коні.

Капітан, я хочу, щоб ви якомога швидше поверталися до генерала Райбаха.

— А як же Доміні Діртх? Мені здається, у нас можуть виникнути складнощі, враховуючи донесення про ці особливі андерські частини. Чи вдасться нам спокійно проїхати повз Доміні Діртх?

— Ні. Виходячи з донесення, я підозрюю, що ці «особливі частини» — не що інше, як підрозділи Імперського Ордена. І думаю, що вони захоплять Доміні Діртх, щоб не дати підійти армії Райбаха. З цього моменту ви повинні вважати, що перебуваєте на ворожій території. І у

вас наказ відійти. Якщо хтось спробує вас зупинити, знищіть і рухайтеся далі. Якщо солдати Ордена, як я підозрюю, захоплять Доміні Діртх, можете скористатися їх нечисленністю. Вони будуть занадто розосереджені, щоб надати опір. Припустимо, Імперський Орден заволодів Доміні Діртх. Здійсніть кавалерійську атаку і прорвіться через їх лінію. Оскільки Доміні Діртх будуть у них в руках, імперці швидше за все не стануть чинити опору, вважаючи, що зможуть вбити вас, як тільки ви перетнете кордон.

Капітан був явно стривожений.

— Значить… Ви вважаєте, що до того моменту вже впораєтесь з цими кам'яними монстрами, Магістр Рал? Зруйнуєте їх магію?

— Сподіваюся. Але можу і не встигнути. На цей випадок нехай всі заткнуть вуха воском і ватою або ганчіркою. Заткніть вуха як слід, щоб не чути ні звуку, поки не сховаєтеся за горизонтом.

— Ви хочете сказати, що це захистить нас?

— Так.

Річард вважав, що зрозумів, як діє Доміні Діртх. Дю Шайю говорила, що, коли тонула, чула дзвони смерті. Йозефу Андер потрібен був спосіб контролювати і фокусувати вбивчу силу шимів. І він вирішив задачу, створивши Доміні Діртх.

— Доміні Діртх мають форму дзвону. І зроблено це з однієї простої причини — щоб їх чули. А якщо ви їх не почуєте, то і не постраждаєте.

Капітан кашлянув.

— Магістр Рал, я ні в якій мірі не сумніваюся у ваших магічних пізнаннях, але хіба можна так от запросто впоратися зі зброєю такої руйнівної сили?

— Таке вже траплялося раніше, наскільки я розумію. Вважаю, що в свій час хакенці, що завоювали колись цю країну, теж додумались до цього і спокійно пройшли.

— Але, Магістр Рал…

— Капітан, я борюся магією проти магії. Вірте мені. Це спрацює. Я довіряю вам в звичайній битві, так довіряйте мені в справах магічних.

— Слухаю, Магістр Рал!

— Як тільки прорветеся, відправляйтеся прямо до генерала Райбаха. Це важливо! Передайте йому мій наказ відійти.

— Що?! Тепер, коли у вас є спосіб пройти повз Доміні Діртх, ви не хочете ним скористатися?

— Доміні Діртх будуть знищені. Я не можу допустити, щоб Джеган сховався за ними, але і не хочу, щоб наша армія сюди йшла. Джеган йде сюди заради продовольства для своєї армії. А я розраховую зіпсувати дещо з їжі. Передайте генералові мій наказ: захищати проходи в Серединні Землі. Тут, на рівнинах, у нього немає ні найменшого шансу встояти проти Ордену. У нього краще вийде утримувати Джегана від просування в глиб Серединних Земель, якщо наші війська вестимуть бій за нашим сценарієм, а не Джегана.

— Так, Магістр. Мудра порада.

— Не сумніваюся. Порада самого генерала Райбаха. А ще я розраховую трохи зменшити чисельність імперських військ. Скажіть генералу, щоб і далі користувався скритністю своєї армії.

— А ви. Магістр Рал? Де йому вас шукати?

— Скажіть йому, щоб турбувався про своїх солдатів, а не про мене. Я… Я не

знаю точно, де буду. Райбах знає, що потрібно робити. Тому він і генерал. Він краще за мене розбирається у військовій справі. Це важливо! — Річард підняв палець, підкреслюючи свої слова. — Безумовно слідуйте моїм наказам. І Райбах теж нехай їм слідує. Народ Андера зробив свій вибір. І я не хочу, щоб хоч один з моїх солдатів ворухнув пальцем на їх захист. Не бажаю, щоб хоч один з моїх воїнів пролив кров за цих людей! Ясно? Ні один!

Капітан зблід і відступив на півкроку.

— Жодної. Краплі. Нашої. Крові, — мало не по складах вимовив Річард.

— Слухаю, Магістр! Я в точності передам генералу ваші слова.

— Мій наказ. — Річард скочив у сідло. — І я не жартую. Ви всі — відмінні хлопці, капітан Мейферт. І я хочу, щоб в один прекрасний день ви повернулися до ваших родин. А не загинули ні за гріш.

Капітан відсалютував, притиснувши кулак до серця.

— Ми теж на це щиро сподіваємося. Магістр Рал! — Річард відсалютував у відповідь і поскакав геть з табору. Він їхав виконувати свій останній обов'язок.

68

Сонечко, я вдома, — крикнув Далтон в бік спальні. До цього він надіслав наверх пляшку вина і улюблену страву Терези — кролика в червоному винному соусі. Майстер Драммонд був дуже щасливий, що, виконавши цю незвичну вимогу, мав шанс зберегти роботу.

По всій кімнаті горіли ароматичні свічки, фіранки опущені, прислуга вся відіслана.

Господар з господинею хочуть побути удвох. Тереза зустріла його в дверях спальні з келихом вина в руці. На губах її сяяла усмішка.

— Ах, милий, я так рада, що тобі вдалося сьогодні прийти додому раніше! Я весь день цього чекала!

— Я теж, — обдарував він дружину самою чарівною своєю усмішкою.

Вона лукаво глянула на Далтона:

— Я так прагну довести тобі, як сильно тебе люблю… як вдячна за те, що ти з таким розумінням поставився до мого обов'язку перед Сувереном!

Далтон стягнув шовкове плаття з її плечей, цілуючи ніжну шкіру. Коли він почав цілувати їй шию, Тереза засміялася і слабо спробувала зменшити його завзяття.

— Далтон, не хочеш трохи вина? — Притулилася вона до його щоки.

— Я хочу тебе, — пристрасно прогарчав він. — Минуло так багато часу!

— Так, Далтон, я теж страшенно за тобою скучила.

— Ну так доведи, — Промовив він. Потім знову взявся її цілувати, і Тереза знову засміялася.

— Господи, та що це на тебе найшло, Далтон? — Простогнала вона. — Що б це не було, мені подобається!

— Тесс, завтра у мене теж вільний день. Я хочу любити тебе всю ніч і весь завтрашній день.

Продовжуючи пестити її, Далтон потихеньку підштовхував дружину до величезної ліжка з металевими стійками, схожими на колони перед Комітетом Культурної Згоди. До ліжка, що належало міністру культури, як і все решта в цих розкішних покоях.

Колись подібна розкіш доставила б йому величезне задоволення. Задоволення від того, що йому вдалося зробити і яких висот він досяг.

— Далтон, будь ласка, не засмучуйся, але завтра вдень мене чекає Бертран.

Знизавши плечима, Далтон ніжно поклав її в постіль.