Планета Х
Шрифт:
Коли ти стояла, як гаряча піч,
Ти чомусь дивилась десь у далечінь,
Звідки визирала невідома тінь.
Я тебе за плечі щиро обійняв,
І не пам’ятаю, що тоді сказав.
Тут же притулився до твоїх грудей,
І відчув, як серце стало грать в хокей.
Я відчув, що з серцем стало щось не те,
Щось таке незаймане і привабливе.
Губи повні Сонця й ніжної краси,
Що у мене здибились у штанах труси.
Я стояв і думав, як про те сказать,
Щоб
І дивитись в очі, де життєвий сум,
Переплутавсь з вогниками заповітних дум.
Що, як тінь стрибають, і мовчать, мовчать...
Як тобі, кохана, все про це сказать?
Тільки ти калиною, ніби розцвіла,
– В тебе ж є дівчина,– так відповіла.
І вона чарівна, ніжна, молода,
Але, що ж робити, дівчинко моя?
Як тебе кохаю більше, як її.
Всі ті поцілунки ніс одній тобі,
А коли тихенько серед хати став,
І що ти не дома – навіть і не знав.
Підійшов до ліжка – ніби там хтось спить,
Я перехрестився, хай вже Бог простить.
В хаті було темно, ти також прости,
І тоді подумав, що була там – ти.
Я лап-лап за попочку, ну, а та – мовчить,
Що ж мені лишалося вже тоді робить?..
Ну пробач ти, зоре, дівчинко моя,
Ти така чудова, ніжна, молода.
Очі зайнялися й стали більш блищать,
Що її я губки тут же став шукать.
Ну навіщо мочиш очі ти свої?
Якщо дуже хочеш? – хватить і тобі.
Ну пробач, пробач же, ну не лай мене,
Глянь, яке чудесне Сонце весняне!
– Що ж, тобі прощаю, можеш штурмом брать,
А дівчата мусять пробачать, мовчать.
8.5. 1959 р.
ВІДПЛАТА ЗА ЛЕГКОВАЖНІСТЬ
Тихим вечором гулять дівчина спішила,
Руки в неї променять і легкі, як крила.
Як подивися – гориш, ну до чого ж мила!
А придивися – біжиш, як нечиста сила.
І за що? – не зрозумів, для її старався,
А листи, які писав, миливсь, прибирався.
В неї ж, як у павича – посмішка по вуха,
І до мене: – Йди поклич мені головбуха.
Для її поеми, оди я складав ночами,
А вона біля колоди з іншими очами.
Але час минав, пройшла масниця кицюні,
І вона, як тінь брела, як верблюд по дюні.
Бо, як вияснив сам факт, вся причина в тому,
Що дівчина та, як мак, віддалась другому.
Й той, котрому вірить все їй хотілось в муках,
Він поїхав, а тепер жениться в Прилуках.
І, як бачите, такий, як закон природи
Невблаганним голосом мовить – будуть роди...
І дівчина чарівна крутить собі руки,
А
А за ними все життя, всі дівочі мрії,
Роки ж ви мої, літа, роки молодії.
Тихим вечором гулять вже не йшла дівчина,
Бо в хатині, де жила, плакала дитина.
Стали в дівчини вже інші і думки, і мрії,
Роки ж ви мої літа, роки молодії.
Роки ви мої літа, де ви? – їх не стало,
Бо в колисці, де жила – дитинча кричало.
Він, поїхав і забувсь батьківську повинність,
То ж хотілось би спитать: – Ну, а син, що винен?
Що ти думав, коли їй – в щасті присягався,
Як співали солов’ї, Місяць посміхався.
Як вона тобі усе віддала, що мала,
Ти від неї нишком втік, бо дитя кричало.
27.6.1958 р.
ЩОБ ДО ТЕБЕ Я ПРИПАВСЯ
Щоб до тебе я припався –
То весь світ всю б ніч хитався!
16.2.1983 р.
І ЧОМУ ТАК?
І чому так? – як щиро любиш,
Кохаєш ніжністю душі,
До безкінечності їй віриш,
Поеми пишеш їй, вірші –
Вона від тебе відвернеться,
Немов водою набереться,
І піде геть в простір полів
Шукати знаю – віслюків.
Чому, чому в нас так ведеться?
Саме ж нікчемне і мале,
Нема ні гострого розсудку,
А ні краси, ні прямоти,
Таланту б трохи хоч би в «шутку»,
А як побачиш ти її –
Співають зорі, солов’ї.
Яка причина? Де шукать?
Чому так хочеться співать?
Чому, чому в нас так ведеться?
11.10.1958 р.
НЕ ВМІЮ ГОВОРИТЬ
Хоч вже мені й за сімдесят,
Та говорить я не навчився,
Що, навіть, соромно сказать,
Хоч й не зовсім погано вчився.
1.1.2012 р.
РАНКОВА РОСА
Дивлюсь я на Київ, аж серце радіє,
На кожнім провулку дім новий видніє,
На кожнім провулку будови такі,
Що світ,– запевняю,– не бачив і в сні.
І люди прекрасні, душевно-прості,
І духом величні й самі чарівні.
На кого не глянь – і внизу, і вгорі
Усі, ніби з епосу – богатирі.
А ось, подивіться, на наших красунь,
То де ж ви знайдете таких, як в нас – Дунь?
Це ж гордість епохи, це ж наша краса,
Бо кожна із них, як ранкова роса.