Планета Х
Шрифт:
Чи нам на світі жить годиться.
І я там був. Мед, пиво пив,
Всю ніч до ранку розважався,
Й дививсь, як Місяць в небі плив
І ніби п’яний спотикався.
А на галявці, де паркан,
Гармонь частушки награвала,
І вся краса зібралась там,
І каблучками вибивала.
Я став, аж рота розтулив,
От, де фантазія, де сила!
І цілу ніч там ніжність пив,
Поки душа мене носила.
О, ви! – хто буде в Ірпені –
Заходьте,
Заходьте краще на весні,
Й спішіть, часу не гайте.
А я з думками завжди там,
Бо там живуть земні богині.
Колись не вірив чудесам,
Тож, хоч повірте ви віднині.
7.5.1959 р.
Я ПОЧУТТЯ СВОЇ ПУСТИВ
Я почуття свої пустив на самоплив душі,
Чому,– не знаю я, чому? Ще й досі в цій глуші
Зі мною дівчина моя задумливо сидить,
І, мов голубонька в гаю – все дивиться й мовчить.
І вся в зажурі, вся тремтить, а горя – повні сліз,
Яких, мабуть, всіх не вмістить
В простий селянський віз.
Весняне Сонце із-за хмар їй в кучері вплелось,
В грудях вогонь, і біль, і гнів – усе переплелось.
І враз схопилася вона, хотіла утікать,
Навіщо людям цвіт, весна, як нікого кохать?
Кохану хутко я догнав в зеленому гаю,
За плечі білі обійняв я дівчинку свою.
Чому, – не знаю я, чому, – не віриш ти мені?
Поглянь, як хороше в гаю у нашім Ірпені.
6.5.1959 р.
ЗА ДВОМА ПОГОНИШСЯ
Буря пронеслася степовим бураном,
Й серце моє стало, ніби хтось поранив.
Зрозумів я врешті, з трох котру кохаю,
Й до якої ніжність більшу проявляю.
Світять в небі зорі: раз, два, три – багато,
Я на їх дивлюся, як баран на свято.
Ну, а зорі пильно заглядають в очі,
Ніби мені тут же щось сказати хочуть.
І одна з них: – Друже, трьох красунь ти маєш,
За всіма блукатимеш й жодну не спіймаєш,
Та, якщо ти хочеш весело прожити,
То в житті потрібно з трьох одну любити.
То ж, поки не пізно – кинь ти панську звичку
І гукай одну із них у весільну бричку.
Потім вже до іншої повернулась з них
Й почала повчати, як діток малих:
– Ну, а ти, дурнесенька, – й глянула на Язю,–
Не кохай тих хлопчиків, що на кожну лазять,
Бо Жуїр обдурить, і не засміється,
Й хоч би як брикалася, а свого – доб’ється.
9.5.1959 р.
ОБЦВІТАЮТЬ ВИШНІ
Присв’ячую
Обцвіли вже вишні, яблуні і сливи,
А чомусь згадав я дівчину з Оливи,
У якої очі, ніби в небі зорі,
Рад які всяк бачить у добрі й в покорі.
Але чорні хмари зорі обступили,
Тільки до дівчини я направив крила.
Бо мене кохати мила завагалась,
Хоч колись кохати вічно присягалась.
Й біля мене днями пурхала й літала,
Поки ще про іншого з «Волгою» не знала.
В мене очі сині, в нього синя «Волга»,
А тому й розмова в нас була недовга.
Мої сині очі вже не до вподоби,
Бо яких же радощів можна ждать від роби?
Та й навіщо справді їй такий потрібен,
Як для неї «Волга» то – її вже рівень.
То ж співай же, кельмо, ти сильніше нині,
Щоб й мої світитись могли очі сині.
Щоб могли світитись, ще й сліпити «Волгу»,
Ту, що з глузду зводить в нас людей надовго.
Обцвітають вишні, яблуні і сливи,
А тому й згадав я дівчину з Оливи.
Вже пройшли і роки, і життя проходить,
А до неї й досі ніжність моя ходить.
Ходить кожен вечір, тільки Сонце ляже.
Що ж мені робити ? – може хто підскаже.
9.5.1959 р.
ГОЛОС І ВРОДА
Ніби по гіпнозу йду на твій я голос,
Він лоскоче душу, як у полі колос,
Він такий приємний, ніби в спеку море,
Що забудеш тут же про біду і горе.
Він такий красивий, чарівний і дужий,
Що й зимою голий побіжиш по лузі.
Через яр і поле, у вогонь, і в воду –
По любов, по щастя, по дівочу вроду.
7.6.1961 р.
БОЛОТЯНА ЛЮБОВ
Ти мене заставила
Думать дні і ночі
Тільки вже по іншому
Про кохані очі.
Бо вони хоч світяться,
Та зовсім не гріють,
Жабою в болоті,
Про болото й мріють.
Тільки я не знаю
Й сам, чого блукаю?
І в болоті й досі
Жабу ту шукаю.
7.6.1959 р.
ЩО МЕНІ РОБИТЬ?
– Ой, порадьте, людоньки,
Що мені робить?
Мене мила кинула,
Як без неї жить?
– Йди,– каже,– до іншої,
Нащо ти мені? –
Як таких красунчиків
Повно в Ірпені.
Я пішов зажурений,
Світ хитавсь в очах,
І, якщо відверто,
Звідкись взявся страх.
Став собі і думаю: