Планета Х

Кудрицький Валентин Олександрович

– В чому ж та вина,

І жінок не «пробую»,

І не п’ю вина?

Розповів знайомому,

Ну, а він мені:

– Йди й принось «Шампусік»,

Ром і відбивні.

З того часу й дійсно

Повезло всім трьом:

І вина напилися,

Й став я – мужиком.

24.6.1959 р.

ТИ Ж ПРИСЯГАЛАСЯ

Ти ж бо присягалася,

Що мене кохаєш,

Чому ж, так як вечір,

Іншого

шукаєш?

Чому ж, як з роботи

Я прийду додому,

То тебе ніколи

Не знаходжу в ньому?

Ти, мабуть, вважаєш,

Цього хоче небо,

І що бути вірною

Зовсім і не треба.

Й поміняла вірність

На життя на панське,

Почуття сердечні

На вино «Шампанське».

Так живи і радуйся,

Як ведмідь росою,

Тільки вже, красунечко,

Більше не зі мною.

8.6.1959 р.

ЗАПОВІТ ЖОНАТОГО

Де жалість є – нема любові.

Й жаліть не варто взагалі,

Адже ці фрази побутові

Відомі в кожному селі.

А ми, буває, своїй волі

Йдемо, як є – наперекір,

Сміємось в очі рідній долі,

Потім самі смішні без мір.

І плачемо: – О, Боже, де ти?

Чи чуєш нас? Нащо карать?

Навіщо нам такі дуети,

Де в серці, мов коти кричать?

О, не женіться без любові!

Краще байстря, дівки, родіть,

А ви, орли, на добрім слові,

Хто попадеться, тих й – любіть!

8.7.1959 р.

А КАЗКА З НЕБА ВСЕ ЛЕТІЛА...

Ішла зима, біліли луки,

Летіло листя із дерев,

І під морозні білі звуки

Здійнявсь над лісом дикий рев.

Всіх, як могла, зима «зігріла»

Під вальс п’яніючих вітрів,

А потім на берізку всілась,

Що визирала з-за дубків.

Я підійшов, вона тремтіла,

Ну геть зовсім, немов жива,

А з неба казочка летіла

Як зорепад що в нас, в – жнива.

20.11.1958 р.

ЖИВА КАЗКА

Ти спала так ніжно,

І чомусь тремтіла,

Я довго дивився

Й всю ніч милувавсь,

Аж поки злегенька

Торкнувсь твого тіла,

І сам твоїм настроєм

Враз перейнявсь.

Воно таке звабливе,

Ніжне, кохане,

Пропахле коханням,

Пропахле життям,

Й чим більше на тебе

В ту ніч я дивився,

Тим більше відмовить

Не міг почуттям.

27.7.1959 р.

ЩОБ НАБРАТИСЬ

МУДРОЩІВ

Щоб набратись мудрості,

Я забувсь про зручності,

А тому обрав я Ліру

І пішов на труднощі.

27.1.2012 р.

ДОГОДИЛА…

Якось п’яний чоловік

Повернувсь до хати,

Жінку з печі ізволік

Й став її страхати

– Ах, собача ти душа,

Лізь під стіл і нявкай.

Жінка лізе, догоджа,

А тепер там гавкай!

А як гавкнула вона,

Він її як дзизне.

– Що? Й своїх не впізнаєш,

Порося капризне?

19.2.1959 р.

ЛЮБЛЮ ЛЮДЕЙ

Я люблю людей правдивих,

Бо як їх стрічаю я,

То душа моя, як диво,

Як і вся моя рідня.

Я люблю людей відвертих,

Щоб, як кажуть, пить так пить,

І, якщо в житті прийдеться –

Було з ким поговорить.

Я люблю людей сміливих,

Що вже там і говорить!

Бо хіба із боягузом

Хто осмілиться дружить?

Я люблю людей чарівних,

Що й очей не відірвать,

Й щоб, коли до вас прийде вже,

То було за що і взять.

Я люблю там, де тополі,

І гуркочуть трактори,

Слухать, як співає поле,

І шепочуть явори.

Світ чудовий! Все в природі,

Все для нас – людей дано,

Але де оте, що кажуть?

Хто нам скаже, де воно?

11.5.1960 р.

ПРОКИНСЬ, КОХАНА

Літа проходять, юність в’яне,

А ти ще й досі, як дитя,

Якщо хтось бубликом поманить –

Стаєш, неначе не своя.

А час іде, літа не ждуть,

І вже ніколи не вернуться,

Хіба десь вітром прогудуть,

І десь у полі розминуться.

Ось вже і осінь над полями,

То тут вона іде, то – там,

Отож, прокинсь, моя кохана,

І дай фантазію літам!

10.10.1960 р.

ЛЮБЛЮ, ЯК ВІВОЛГА СПІВАЄ

Люблю, як віволги співають,

І вишні сяють у садку,

Коли дівчата дозрівають

І нам несуть свою красу.

Дивлюсь, які вони щасливі,

Як появляються соски,

Які в них посмішки вродливі,

Що видно ледь не до Москви.

Люблю, як в них очата грають,

І нас заманюють туди,

Де найцінніший скарб ховають,

Та так, щоб ми його – знайшли.

Люблю, як Місяць пильно стежить,