Планета Х

Кудрицький Валентин Олександрович

Залишився один лише клячий,

Та і той, як стіна побілів.

Він стояв біля мене й дивився

Прямо в очі мені і іржав,

Може він про далеке дитинство,

Як лошам був, той час пригадав.

Як він нюхав годинами квіти,

І зривав там шовкову їду,

І не відав, коли постаріє,

Що на бійню його поведуть.

9.9.1961 р.

ЩОБ НЕ СМІШИТЬ ЛЮДЕЙ

Я одне

не розумію: чом нема тебе?

Адже глянь, яке чарівне небо голубе.

Глянь, як Місяць між хмарками з вилами біжить,

Ніби хоче, там – на хмарах, когось погубить.

Потім в тебе, ніби в люстру, очі свої вклав,

І тебе, як хлопець дівку – обіймав і цілував.

Ну, а ти, щоб я не бачив – стала тут же під дубком,

Й разом з ним побігли в поле, що знаходивсь за ставком.

10.5.1960 р.

ХОЧУ ВСІХ!

Я знаю, що щастя одне не буває,

Тому ото люди його і шукають.

І поки те щастя своє хто знайде,

То поле, мабуть, не одне обійде.

Так само і я, що тут гріх вже таїть,

Ходжу і шукаю, щоб душу погріть.

Я знаю, що щастя мене обминає,

І скільки живу – то від мене втікає.

І поки своє буду щастя шукать,

То буду і іншим я допомогать.

І хоч їм порою бувало грубив,

Але цю «роботу» завжди я любив,

І хоч жіночки ті були часто з перцем,

Але ту роботу робив їм – від серця.

6.12.1961 р.

ЛЮБЛЮ ДИВИТИСЬ В ОЧІ

Я люблю дивитись людям прямо в очі,

Особливо в ніжні, голубі, дівочі.

І мені, здається, серце перегріте

От-от запалає і почне горіти.

А як запалає, то запалить душу

Хто ж мені підкаже, що робити мушу?

18.5.1961 р.

СВІТИТЬ СОНЦЕ

І ніхто не знає, і ніхто не чує

Хто в моєму серці днює і ночує.

Світить ясно Сонце, до ялин сміється,

І, мабуть, від того серце дужче б’ється.

Б’ється, бо навколо люди, живі люди,

А тому і дихаеться нам на повні груди.

І ніхто не знає, і ніхто не чує,

Хто в моєму серці днює і ночує.

14.5.1961 р.

ЯК МИ ЗУСТРІЛИСЯ

Після того, як над полем

Ясна зіронька зійшла,

Запалало моє серце,

Прояснішала душа.

І від того став добріший,

Все думки, та все думки,

Світ немилий став миліший,

Стало все-все навпаки.

Я завжди знав, що роблю я,

Що

і де кому кажу,

А це став чомусь проходить,

Навіть вулицю свою.

І дивлюсь, очей не звожу

З чарівних твоїх колін,

І готовий щогодини

Бити їм я свій уклін.

22.10.1961 р.

ГРАЄ МАНДАЛІНА

Ніби циган в тіні – Місяць за горою

Крадеться, як смеркне, пізньою порою,

Тільки не за кіньми, і не за вдовою,

Крадеться за дівкою тою молодою.

Грає мандаліна, про літа голосить,

Під вербою Місяць щось в дівчини просить,

А вона хіхікає, і не проти б дати,

Але хто ж дитинку буде доглядати?

От чому голосить в лісі мандаліна,

В час, коли хіхікає під вербою Ніна.

27.2.1960 р.

ТІЛЬКИ ЦІЛУЙ

Я приїду, як розквітне вишня у садку,

І тоді тебе зустріну зіроньку свою.

Сядемо, як ми сиділи, серед скал і круч,

І тоді мене як хочеш, скільки хочеш – «муч».

І тоді роби, що знаєш серед пальм і туй,

Я мовчатиму, коханий, тільки ти цілуй!

10.5.1960 р.

МРІЙЛИВО ЗОРІ ЗАГЛЯДАЛИ

Чи я любив кого – не знаю,

Чи може думав, що люблю,

Тому сиджу і виглядаю,

Я й досі зіроньку свою.

Щоб соловей не спав до ранку,

Йому пісні свої складав,

І щоб співав їх на світанку,

Поки тебе я дожидав.

Мрійливо зорі поглядали,

Мабуть, всю ніч на Ірин пень,

Туди, де голосно співали,

Сільські дівчата про Ірпень.

Ріка туманом підіймалась,

Із кучерявих берегів,

І, мов на когось задивлялась,

Із-під своїх кошлатих брів.

А з-за ліщини йшла дівчина,

І посміхалась знов, і знов,

Ото якраз на тому місці

З нами і стрілася любов.

3.11.1961 р.

ПІСНЯ, ЯК ХЛІБ

Я люблю свій край, як травень –

Серцем, ніжністю душі,

Як шепочуть в лузі трави,

І сміються камиші.

Я люблю свій край, як пісню –

Серцем, помислом мети,

Моя пісня – юна, дужа

Над всім світом пролети.

Пролети, пролинь, просурми,

Щоб в людей загрався хміль,

І щоб в кожній їхній хаті

Були вічно – хліб і сіль.

Пролети, де не літала

Жодна пісня на Землі,

Аби люди всі співали

Як в дібровах солов’ї.