Планета Х
Шрифт:
Я не забуду про ті дні,
Як ти стояла під бараком,
Де паслись гуси на стерні,
Й на всіх дивилась з переляком.
9.9.1979 р.
АБИ В КИЇВ
Я ніколи в житті не повірю нікому,
Що батьки можуть вигнать дитину із дому.
Того б батька побив і побив би ту маму,
Що дитя відпускають в не знать яку яму,
Аби хтось її там – вашу дівчинку
Міг по полю гонять, ніби вредну корову.
В що ви вірите, і на що ви надієтесь?
Як вас змогли обдурить?
Що там, десь у Києві, в стольному городі
Буде їй краще, ніж з мамкою жить?
Рученьки ті, що до татка просилися,
Силу даючи життю,
Ви відпустили по білому світу їх
За невелику платню.
Аби в Київ.
А в Києві – булки. А в Києві – з медом.
Й що правда, то правда, і хтось же їх їсть,
А ваша дитина обіцянки смокче,
І так кожен день, як непроханий гість.
А дяді мордаті дають їм роботу,
Дають їм вагончики, тільки живіть!
І хай на роботу не вийде з них котра,
Як їй заболить голова чи живіт,
То так бідолашну її залякають,
Що та вже забуде про дім і обід.
Й чи їла вона, у її не спитають,
Аби дала норму, бо треба їм звіт.
А дяді, немов, жеребці, поглядають,
Й очима готові з них кожну роздіть,
А бідні дівчата й покинути б раді,
Так соромно в батька на шиї сидіть.
А дяді сміються, бо добре те знають,
Чому ті дівчата додому не йдуть…
Коли кавунцята в їх перезрівають,
І нікому дівку торкнуть.
28.8.1968 р.
НІЖНІСТЬ ДАЛА НАМ ВСІМ МАТИ
Ніжність дала нам всім мати
В тихім зеленім краю,
Як Місяць гуляв біля хати,
Даруючи вічну красу.
Нас посміхатися вчила,
Коли ми були ще малі,
Щоб ми чарувати уміли,
Як справжні царі й королі.
І ніжність дала мені мати,
Щоб в час, коли прийде любов,
То вмів я дівчат цілувати,
Як вітер листочки дібров.
Медами мене напоїла,
І запахом трав, що кричать,
Щоб серце моє не старіло,
Як стріну веселих дівчат.
9.10.1968 р.
ТИ ГОВОРИШ…
Ти говориш, що надто красива,
Я ж не вірю у щирість цих слів,
Бо пекуча, неначе кропива,
І холодна, як тінь від гаїв.
Ти говориш, що надто вже щедра,
Та я того не бачу, мадам,
Бо всі люди кохають щоночі,
Ну,
Ти говориш, що, мов справедлива,
А тому і не можеш мовчать,
То ж навіщо така справедливість,
Від якої аж вуха тріщать.
Ти говориш, що надто вже мирна,
Ну, а це вже, серденько, проснись,
Бо я знав у знайомих собачку,
Так піди ти у неї повчись.
Цілий місяць не гавкнула й разу,
От місцями б вас взять помінять,
То б господар мав гарну собаку,
Ну, а я вже дружину на п’ять.
13.5.1968 р.
КОЛИ ВТРАЧАЮТЬ РОЗУМ
Я й досі ще собі не вірю,
Що в світі є такі щурі,
Які вважають, що від бомби
Можна сховатись десь в норі.
Адже вже вік не Херосіми,
І це пора уже всім знать,
Що й бомби вже не ті у світі
Які назначені вбивать.
Людина прагне в небо, в гори,
І дихать киснем на землі,
Туди, де світяться простори,
Де ходять «кізки» чарівні.
Невже наш світ животворящий
Людям настільки вже набрид,
Що його вирішили знищить
І перейти під землю жить?
Щоб жить, як кріт у підземеллі,
Де, а ні Сонця, ні зірок?
Щоб нас махали Президенти,
І кожен з нас був, як сурок.
А ми – народ, об’ївшись блуду,
Їм кричимо усім УРА!
Бо він, як бачите, з Донецька,
І варта з Царського двора.
Бо, якщо він сказав, що треба
В державі знищить всіх ворон,
Йому не смієш ти перечить,
Бо він сьогодні Соломон.
Бо президенти, то не люди,
Вони були колись людьми,
До того, поки в крісло всілись,
І ще не мали ордени.
Ну, а холопам дай команду,
То ті й за чортом побіжать,
Бо вже усі вони не можуть,
Щоб комусь попу не лизать.
Раніше рвались всі до Бога,
Зараз до чорта на той світ.
Чому ж змінилась в нас дорога,
І помінявся наш політ?
Невже коза із Херосіми
Та, що там вижила одна? –
Їм оптимізм усім вселила,
Бо залишилася жива.
Але вже вік не Херосіми,
І в світі бомби вже не ті,
І як їх всі на землю кинуть –
Згорять і мертві, і живі.
Не допоможуть й катакомби,
Бо, якщо ти почнеш війну,
Краще бери вже простирадло,
І на кладовище, в – труну.
Бо не врятують підземелля,
А там ще встигнеш побувать.
Чи може Сонце, Місяць, зорі
Тобі набридли, так сказать?