Планета Х
Шрифт:
Й що його робити, вже і сам не знаю!
Як би я хотів би, як туман сріблиться
До краси твоєї в полі притулиться.
7.7.1961 р.
ПОЕТАМ
Часто, мабуть, дуже
Думають поети,
Що писати краще,
Оди чи сонети?
Добре, – кажуть треті, –
Добре те і друге,
Якщо мають думку
І чудові звуки.
Рими підшукали
Й добрі
Але все ж немає
В їх на успіх шансів.
І, мабуть ці шанси
Самі головніші,
Бо життя людського
Не говорять вірші.
21.5.1961 р.
СЕРЦЕ НЕ КАМІНЬ
Луковській В.П.
Ціль, звичайно, в мене є і не маленька,
Цього не приховую я ні перед ким,
Та, повір дівчино, що не завжди хочеться
Бути всім доступним, і як птах – легким.
Хочу буть щасливим, що й тобі бажаю.
Молоді ми часто ось такі смішні.
Щастя пропускаємо, потім когось лаємо
Й сидимо – чекаємо втрачені ті дні.
Та весна не винна в тім, що ми несмілі,
Бо в житті не знаємо ми собі ціни,
Потім вже шукаємо дні оті омрієні,
Щоб на них нацупити ніжні кайдани.
Ні! Не агітую я тебе, лебідонько,
Просто тобі раджу – розберись в собі,
Бо тебе, я знаю, вмовили ті людоньки,
Про яких аж соромно згадувать мені.
Ти його жалієш. То ж невже ти камінь?
І невже ти зможеш вік себе дурить?
І невже сьогодні твоє добре серце
Зможе не кохаючи, з нелюбом вік жить?
Це ж хіба не вавка? Посивієш, люба,
Без пори, без часу, від думок, від сліз,
І, гляди, що станеш ти без часу груба,
То ж, дивись, дівчино, в ту біду не лізь.
Я ж у те не вірю, що перегоріла,
Й що тобі байдуже, кого цілувать!
То ж, прокинсь, ще поки зовсім не змарніла,
Й поки ти ще можеш справжнє щастя мать.
Хай не я, хай інший, тільки щоб коханий,
Пожалій ти душу, пожалій себе,
Бо мені не байдуже, що з тобою буде,
Якщо нас розлучить небо голубе.
Я такий як бачиш. Та не думай – грубий,
Бо в житті сьорбнути всього довелось,
А тому і раджу я тобі, подумать,
Перше, як «коханого» везти у село.
21.10.1961 р.
ОТАК КОЛИСЬ, ПРОХОЖИЙ...
Я знав, що ти лукава, та чомусь думав я,
Що ти така чарівна, як пісня солов’я.
Твої ласкаві руки, усміхнене лице
Були для мене кращими за хліб і за сальце.
Але часи минали, я виріс і змужнів,
І
Минали дні весняні, прийшов і листопад,
Як в серці вмить з’явився – веселий зорепад.
Летіло листя долі, й здавалося мені,
Що то юначу долю хтось топче на стерні.
Яка, неначе шишка, що впала із сосни,
Й чекає свого часу з весни і до весни.
А зараз її топчемо, у всіх своя мета,
Отак колись, прохожий, і в нас пройдуть літа.
А світ як був, так буде. Помруть всі старики,
І прийдуть їм на зміну – веселі парубки.
І будуть вечорами над річкою співать,
І будуть так же само, як ми дівчат кохать,
І буде все навколо, як і колись було,
Отож, я певен, житиме – і місто, і село.
15.10.1961 р.
НІЧ НАВКРУГИ
Подивлюсь на тебе, на твій облік любий,
І собі кусаю цілий вечір губи,
І ходжу й нудьгую, не знаходжу місця,
А тебе побачу – серце ледь не трісне.
Я пішов наліво, ти пішла направо,
В цьому, безумовно, твоє власне право.
Тільки я, мов тінь та, промайнув, сховався,
Бо мені здавалось, хтось за мною гнався.
Ніч кругом навкруги, спить спокійно місто,
Та мені без тебе, де б не був я – тісно.
Тісно, ой як тісно! Й що його робити?
Якщо я без тебе вже не можу жити!
25.5.1961 р.
ПАЛЬТО ЧЕРВОНЕ
Луковській В.П.
Що зі мною сталося? – я не розумію,
Як тебе побачу – серце моє мліє!
Чом розхвилювався розум неспокійний,
Чом такий упертий, і як сон – чарівний?
Двадцять п’ятий скоро буде за плечима,
Ну, а я блукаю по юрбі очима.
Що? Кого шукаєш, зоре мій юначий,
Що? За ким впадаєш, що такий гарячий?
Ти гориш-палаєш, хочеш… Що ти хочеш,
Що собі й дівчатам голову морочиш?
Так чому ж блукаєш, ніби ти щось знаєш,
І в дівчат прохожих поглядом стріляєш?
І невже дивитися вже за четверть віку,
Очі, не набридло на красу-каліку?
То пальто червоне не давало спати,
Варто було лише біля нього стати,
А то темно-синє з шарфиком біленьким
Вам здавалось кращим, навіть і від Неньки.
А тепер зелене не дає спокою,
Й через вас, лукаві, крутить чорт і мною.
Що? Ну що робити? Як надалі бути,
Щоб одне і друге те пальто забути?
Як не романтично, все ж душі не звично,