Серед темної ночi
Шрифт:
Ледве продав добрячий кожух за три рублi. Гаразд пообiдав, випив пива i пiшов додому.
А дома батько вранцi кинувся кожуха й згадав, що забув його в повiтцi. Пiшов туди - нема.
"Мабуть, те ледащо вдягло",- подумав Сиваш i не став бiльше шукати.
Але Роман прийшов увечерi без кожуха.
– _Ти хiба не вдягав кожуха?
– запитав його батько.
– Стану я вдягать вашi кожухи! На чорта вiн менi здавсь!
Кинулися тодi всi шукати, тiльки Роман - нi. Не знайшовши кожуха, старий Сиваш почав
– Коли вже нiчого не робить, ледащо, то хоч би вже, йдучи, дверi в повiтцi зачинило! Мабуть, собаки затягли, а хтось потiм узяв.
Роман аж розсердився:
– Що я буду за всяким доглядать та прибирать! Самi розкидають, а я одвiчай!
Усi дивувались: хто б мiг украсти? Нема, здається, й злодiїв поблизу, а вкрадено.
Трохи згодом Роман устругнув нову штуку. У їх у сiнях висiло велике сало - пудiв зо два. Дверi з сiней у двiр засувалися засувом. Вiн уночi нишком одсунув ключем засув, злiз по драбинi на горище й зняв сало. Не гаючись, потяг його до Рябченка. Але той не схотiв прийняти:
– Буде трус, може, й мене труситимуть, то знайдуть. Цього не хочу, це не пшениця. Заховай де-небудь, нехай перележить,- тодi вiзьму.
Роман пiшов од нього лихий. Вiзьме, як перележить! Байдуже йому тодi! Тодi Роман i сам одтаска його в город та й продасть дорожче, нiж тобi. Роман уже сердитий був на Рябченка, що той дешево платив.
Одначе не нести ж сало назад. Треба десь його заховати. Де б же? Хiба в байрачку, що праворуч од дороги, як iти в город? Там є одна нора… Недавно Роман її бачив, як ходив там. I добре буде потiм узяти, щоб нести на базар.
Роман пiшов не вулицею, а городами, i вибрався за село. Пiвверстви вiд села до байрачка перейшов швиденько. Знайшов знайому печерку, запхав туди сало, закидав хмизом, листям сухим. Тодi мерщiй вернувся додому.
Другого дня Сивашi сполошилися: сало вкрадено! Мати аж заголосила, так їй жалко було: таке сало товсте та гарне! Батько теж бiдкався i нiяк не мiг зрозумiти, де тi злодiї беруться? Тiльки Денис не бiдкався, але страшенно лютував, не казав нi слова i щось собi думав. Роман поки ще любiсiнько спав.
Послали Зiнька покликати старосту. Прийшов староста з людьми. Подивилися на сiни, подивилися, що в їх нема сала…
– Отут i висiло?
– розпитував староста.
– Отут i висiло.
– I забрано?
– А забрано ж, забрано, бодай йому руки покорчило!
– кляла стара Сивашиха.
– Мабуть же, його таке забрало, що вже й заховало добре!
– сказав староста.
– А мабуть!
– додав хтось з людей.
– Шкода ж, коли так, i шукати!
– I староста повернув, щоб уже додому йти.
Але Денис зазмагався:
– Як же то так? Таку шкоду зроблено, та й покинути, та й не шукати?
– Та де ж його шукати?
– дивувався староста, бо йому не хотiлося клопотатися.
Денис намiгся,
Почали трусити. Обнишпорили хату, хлiви, город -скрiзь. Нiчого не було. Денис сам по кiлька разiв перекопав усi закапелки i все ж не знайшов сала.
Рябченко радiв: три карбованцi зоставалися йому - несподiваний бариш. А Денис пiшов додому розлютований, бо пропало сало, пропали й три карбованцi. Дома вiн мокрим рядном напався на батька:
– Як собi хочете, тату, а я так далi жити не буду! Нащо ви потураєте Романовi? Розледащiв, нiчого не робить, та ще й краде!
– Як то-краде?
– спитався понуро батько, начува-ючися нового лиха.
– А так, що це Романове дiло з салом… та, мабуть, i з кожухом.
– Як то Романове? Хiба в Романа що знайдено?
– спитав батько ще похмурiше, хоч у самого тремтiв голос.
– Хоч нiчого не знайдено, та я знаю, що воно його рук не минуло.
– _Та як же ти смiєш це казати?
– гримнув батько, зiрвавшися з лави.
Денис глянув на його i аж перелякався: батько стояв перед їм блiдий, очi палали якимсь непевним огнем, увесь аж трусився, стиснувши кулаки.
– Як ти смiєш це казати на свого брата, нiчого не знаючи? У нашiй сiм'ї зроду не було злодiїв i нема, чуєш ти! А ти сам на свою сiм'ю будеш неславу пускати?!
Денис схаменувся, побачивши, яй роздратував батька.
– Та нехай i по-вашому, але нащо ж ми з жiнкою будемо робить на ледацюгу? Або проженiть його, або нехай робить, або мене вiддiлiть! Що це таке справдi?! Ледащу такий потур давати! Це треба розуму рiшитися.
– Мовчи ти, блазню!
– знову розсердився батько.- А то я тобi такого дам, що в тебе останнiй твiй дурний розум з голови вискочить! Еч, розумнiший уже за батька зробився! I сам без тебе знаю, що треба робити, i зроблю.
Саме на цю розмову наскочив Роман.
– Слухай, Романе, що я тобi казатиму!
– озвався до його батько гнiвно.- Годi вже панувати! Або берись до роботи, або йди собi куди знаєш!
– То що? I пiду!
– вiдказав Роман так спокiйно, мов це йому байдуже було.- Пiду в город - там собi швидше службу знайду. Як розвеличались!.. Обiйдемось i без вас!
Повернувся та й з хати.
Вiн цього сподiвався, що таки Денис колись пiд'юдить батька вигнати його,- вiн певний був, що батько це говорив з направи. Ну, та не таке вже воно й лихе. Пiде в город, продасть там сало… Поживе трохи, поки службу знайде… А коли й не знайде… ну, там видно буде, що робити!..