Шабля і стріла
Шрифт:
можна не сподіватись, базарне життя має йти своїм ходом. А починається
воно дуже рано.
Варта біля в'язниці мінялась біля восьмої ранку. На той час базарне
життя було вже в розпалі. На світанку появився Хамід у недобудованій
хатинці в Шейхантаурі, де вкоротали ніч Данило з Айдаром. Втікачі
перевдяглися, намагаючись набрати по можливості вигляду місцевих
жителів або когось із торгівців. Озирнули один одного і вийшли з будинку в
напрямку базару. Йшли вони різними
Айдара, який не знав міста.
До базару було близько, і незабаром вони вже стрілися біля гуртівників, що розхвалювали баских коней, а неподалік мекали овечки, кози, подавала
голос усяка худобина й птаство. Ніби тиняючись серед натовпу, прицінюючись до коней чи до овечок, усі троє швиденько дісталися воріт.
Якісь кочовики тягнули в місто верблюдів, чимось добряче навантажених, стражник повів розмову з ними, затримав валку, і в цю якраз хвилину усі
троє вийшли за мур міста. Зараз ніхто не роззирався за якимись хлопцями, що блукали собі з думкою щось купити або ж для забави розглядали ринок.
Одійшли трохи вбік і попрощались. Треба було поспішати, кожної
хвилини міг вже початися сполох, і втікачів повинні були шукати, наздоганяти.
Хамід подав Данилові листок пергаменту, списаний арабським
плетивом.
— Якщо доберетесь до Бухари, то шукай там дім мого брата
Рахмата, даси йому це, і відтак матимете все, що треба для дальших
доріг. А може, і я вже буду там, як пощастить, — сумно сказав
Хамід. — Я подався б із вами разом, але ж приїде мій брат, і тоді пін
поплатиться замість мене за вашу втечу. Прощавай, Даниле. Пам'я
тай про мене, ти — мій брат.
Сльози потекли Хамідові з очей, коли він говорив це, і в Данила також
навернулися сльози на очі. Знову втрати, знову розлуки з тим, що для нього
стало таке дороге в оцьому далекому місті. Л попереду лиш невідоме, небезпеки, незвідані путі, невиразне майбуття. Тільки кінцева мета, є лише
одна кінцева мета. От якби й Хаміда забрати з собою...
— Я постараюсь приїхати в Бухару. Шлях цього, — він озир
нувся на Айдара, той стояв трохи віддалік, терпляче, але незадово-
лсно чекаючи, доки ці двоє попрощаються, — зовсім інший, ми
незабаром розійдемось. То — чужий чоловік, випадковий. А ти, Хаміде, ти — мій. Ми обов'язково зустрінемось.
Він обійняв хлопця, поцілував його в обидві щоки і мить стояв, притулившись до Хаміда, а тоді, відірвавшись, різко повернувся і пішов до
Айдара, який у ту ж мить вже крокував геть від міської стіни, від Ташкента, від небезпеки, смерті, сорому, поразки — до нового життя.
З шейхантаурських воріт дорога вела на Ніязбек і мала розвилку на
Наркент і на Зенгтата. Десь далі
на Коканд, але обом утікачам спершу треба було рухатися бодай в напрямку
Туркестану, тобто на північ, а шейхан-таурські ворота та усі дороги, що
вели з цих воріт, вели на схід.
Данило з Айдаром подалися вперед. Данило ще кілька разів озирався, доки ворота не щезли з виду, а з ними й Хамід, що стояв проти воріт на
дорозі. Починало вже припікати чимдалі більше й більше сонце, ставало
спечно, і треба було поспішати. Насамперед — геть з дороги, бо погоня буде
саме по дорогах, а по бездоріжжю навіть вершники навряд чи зможуть усе
геть прочісувати.
Тому втікачі при першому ж повороті дороги різко звернули від неї на
північ і пішли просто степом. Спершу траплялися їм якісь кущі, а чимдалі
— срібно-сіре море вигорілої під сонцем ковили покривало тут, здавалося, усе, що очі бачать, срібло переливалось із зеленню, і лише пагорби жовтіли
де-не-де. Шлях тут ставав чимраз небезпечніший, бо двох пішоходців серед
степу можна було помітити уже здалеку, але вони вперто посувалися
швидким кроком кілька незупинних годин, аж доки біля якогось пагорба не
затемнів зеленіше видолинок, а спека вже стала такою нестерпною, що Ай-
дар сказав:
— Далі зараз йти марно. Треба перебути спеку і віддихатися, бо
за такого сонця, та ще пішки, далеко не зайдеш! Ось гарне місце, мабуть, найкраще з-поміж того, що ми бачили.
Данило не міг заперечувати, бо його також, як і Айдара, змагала спрага, піт заливав чоло, одежа була мокра від поту, і чалма, накручена на місцевий
лад, вочевидь прилипла до голови. Що вже казати про ноги...
На жаль, вибору у них не було і часу теж, як ходили, так і пішли, бо
взуття забрали стражники, тільки-но їх кинуто було до в'язниці, а коли
тікали, то ніхто не подумав, що треба щось і на ноги. Зараз то все далося
взнаки. Степові колючки звіддалік здаються звичайними, а як до них
навпомацки, та ще голоніж, то збагнеш, яка це могутня зброя степу, який
захищає себе перед різними стихіями, а насамперед перед тваринним і
людським світом. Вони посідали у видолинку під пагорбом, але сонце
палило так само бай-дуже-їдучо, і втекти від нього не було ради. Данило ліг
вниз обличчям, віддихуючись, ноги спочивали, все тіло ломило, та земля не
була аж ніяк прохолодною, розпечена майже, як і повітря, вона не надто
полегшувала спочинок.
«Так ми довго не протягнемо, — подумав Данило, — цей степ, ця
пустеля буде ж чимдалі страшнішою. Як ми в ній там упораємось без
нічого?!»