Смерть Верґілія
Шрифт:
Так, спокій йому був потрібний, що правда, то правда, і цю потребу у спокою, принесену холодними хвилями втоми, він відчував і сам, вона була просто звабливо-солодка і воднораз небезпечна своєю невідворотністю… Ох, її треба здолати! Її треба здолати негайно! І добре, як добре, що Луцій завів оце мову про лікаря, і той, мов почувши бажання Луція, мов на поклик його, неквапно, поважно постав із прозірного тлуму образів і так само неквапно, поважно (з вуст не сходить улеслива усмішка) підійшов до його ложа: «Ось ти й одужав, любий Верґілію; я пишаюся тим, що можу тобі це сказати, бо такому щасливому завершенню твоєї недуги чималою мірою — і я, чоловік хоч і скромний, таки маю право тебе в цьому
Ця звістка була досить втішна, хоч і не приголомшлива.
— Я одужав…
— Сказано трохи й занадто, хоч загалом — і за це богам дяка, — схоже, так воно й є, — почувся із еркера Плотіїв голос.
— Я одужав…
«Скоро одужаєш», — виправив раб.
«Спровадь його. — Голос у хлопчика був кволий і жалісний. — Спровадь, якщо хочеш одужати; він хоче убити й тебе».
Холодний потік утоми ставав уже майже відчутним на дотик; він котився від велет-гори крижаної і сам обертався на крижану брилу, обертався на хвилю застиглу, омивав, огортав, поглинав і розчавлював тіло; всередині жаркий, як вогонь, він повивав теплим спокоєм, обволікав своїм заціпенінням.
— Лікар таки не збрехав, я одужав.
— Може, й так, якщо лікарі взагалі кажуть колись щиру правду; але правда, гадаю, і те, що ти маєш поводитись, як ще не зовсім здорова людина, що не бажає занедужати знов. — Луцій підвівся. — А ми… ми зараз підемо.
— Не йдіть!
Голос підвів його; цих слів вони вже не почули.
«Ох, та нехай уже йдуть собі, хай ідуть вони всі, — благально промовила Плотія — хоч і дуже улесливо, лагідно, однак і не в змозі приховати свій страх. — І цього спровадь, він-бо так чіпко тримає тебе у руках; мої ось обійми ніжніші, до того ж він просто огидний».
Аж тепер він збагнув, що це велет стискає його своїми палючими, крижаними лабетами, що це велет підняв його з ложа, підняв із самої землі, й що це на його, того велета, незміряних грудях, у безмежжі яких вже не билося серце й не жевріло дихання, на нього очікував страшний і звабливо-солодкий спокій невідворотности.
Земля, із якої його підняли, була глиною, але такі самі земні і могутні, як праглина землі, були й груди велета, де він лежав.
«Він роздушить мене», — простогнав безнадійно, немов на останньому подиху, хлопчик.
«Його час скінчився, — мовив велет, і в його голосі вчулася навіть насмішка, — я нічого йому не зроблю, це зробить час».
Як земля, був могутній той велет, землю він ніс, і спокій, і смерть… Чом же й не час?
«Час наді мною не владний, — озвалася Плотія, — я не старію; не дай, щоб той велет занапастив і мене».
Кого ж рятувати — Плотію, а чи хлопчину? Чи рятувати самого себе? Чи заповіт рятувати і «Енеїду»? Все дужче, і важче, й нестерпніше стискались лабети, ставали усе крижанішими і крижанішими, все палючішими і палючішими; і ось уже крига й палючість злилися в єдине буття і понесли буття до небуття, одне з другим поєднуючи, і спокій уже затужавів так, що з нього не долинав тепер жоден звук — жоден, що міг би прорвати цей спокій, і спокій здавався тепер непорушним, щільним, й уже не задля Плотії, не задля хлопчини, ні — задля життя свого власного потрібно було зробити останнє зусилля:
— Мамо, ох, мамо… я хочу жити!
Що це було — чи не крик? Він не знав, чи не прорвався цей крик крізь оболонку спокою. Не билося серце, не жевріло дихання в грудях у велета; не билося серце, не жевріло дихання в світі. І збігло, напевне, багато часу, поки той велет промовив: «Я відпущу тебе — не на благання жінки, не на благання хлопчика і не через твій власний страх; я тебе відпущу через те, що ти заповзявся завершити земну свою службу!» Це був немов заклик, немов настанова;
— Я хочу жити… Я хочу жити!
Так, тепер це був крик, це був крик з усвідомленням голосу, з усвідомленням слуху — хоч і хрипкий, але досить гучний, аби друзі обидва злякалися і підхопились; Плотій відштовхнув безпорадного Луція вбік, шумно підскочив до ложа й докірливо вигукнув:
— Ох, та не треба ж було!..
Одначе лабети розтиснулись, велет зник, жаска зваба розвіялась, і лишилася тільки його лихоманка — та сама, звичайна його лихоманка; вона теж налягала палючою, крижаною брилою на груди, душила, обертаючи дихання на болюче хрипіння, але, попри все, була така давня, була така часта і добре знайома, що навіть чимдалі відчутніший присмак кровиці у роті вже не лякав, не тривожив; довкіл був той самий, звичайний покій, де лежить хвора людина. Лісаній сидів на столі, він скулився, теж глибоко змучений, і не зводив із нього уважного погляду.
— Не треба ж було… не треба…
Важко було до пуття зрозуміти, кого чи чого стосувалося це бурмотіння, цей докір — недуги, самого недужого чи, може, Луція. А той лише мовив:
— Лікар…
Довкіл був звичайний покій, де лежить хвора людина; Лісаній був тут, бо йому тут належало бути, але цим двом старцям, Плотію й Луцію, робити тут нічого. А матері ось немає. І чому замість діда край вікна сидить Плотій? Певно, тому, що він такий самий гладкий і опасистий, яким був і дід. Під важким його тілом ніжки крісла продавили у глинянім долі глибокі й курні борозенки, а за вікном у полудневому сонячнім сяєві простирались мантуанські рівнини. Треба покликати матір із кухні:
— Пити…
Луцій не встиг ще й оглянутись, як Плотій, хоч і незграбний, зате вельми кмітливий, уже вгледів кухля, наповнив його з водограю в стіні, повернувся до ложа й підніс ту цілющу вологу до спраглих губів недужого, підставивши під його голову свою другу долоню.
— Тобі уже краще, мій любий Верґілію? — спитав він потому, ще не відхекавшись і аж спітнівши від занепокоєння.
Мова усе ще не поверталася повністю; він подякував Плотію тільки кивком голови. До того ж із кухні нарешті почувся материн голос: «Зараз! — радо гукнув він. — Зараз, синочку, я принесу молочка!» Отже, мати жива ще; вона не старіє, час над нею не владний, і це зігріває і радує душу. «Я ще хворий, матусю?» — «Трішечки-трішечки, та скоро мій хлопчик устане із ліжечка і зможе погратися знов». Так, він зможе погратися знов — на долівці у кухні, біля маминих ніг, і в садку зможе погратись, отам, у пісочку. Але чом, чом дозволяє матуся йому отак гратися, адже у грі такій ліплять, формують глинисту землю, а отже, повторюють, навіть продовжують те, що робив батько, що робить сам Бог? Чи ця гра — не блюзнірство щодо землі, яка жодної форми набувати не хоче, чи це — не блюзнірство щодо земної скуделі, чи не викличе це осоруги і гніву у премудрої паніматки-богині? Одначе тепер про таке міркувати було недоречно — Плотій не дозволяв це робити; він і далі стояв біля ложа й подавав йому не молоко, а воду, чисту воду, що піднялась із земних глибин.
Ще один довгий ковток, відтак він поринув у подушки — і мова вернулася:
— Дякую, любий мій Плотію, я тепер почуваюся краще; ти відновив мені сили…
Це був кухоль із бурого рога, на ньому хтось вирізьбив обриси півня. Міцний і добротний селянський кухоль.
— Я скажу, щоб покликали лікаря, — наполягав-таки Луцій і пішов до дверей.
— Нащо його кликати?
Диво, та й годі; адже лікар був тут, у покої, і його ще непевні, ще досить туманні й розпливчасті обриси вже знов прибирали виразніших форм.