Смерть Верґілія
Шрифт:
У цих криках та скаргах знову пласт за пластом поставало буття в усьому його розмаїтті, і покій, що його так розлючено міряв кроками Авґуст, знов обернувся на звичайну земну кімнату, по-земному обставлену домашнім начинням, кімнату в земному будинку, — кімнату, що в надвечірньому світлі мала цілком земний вигляд. Тепер уже можна було навіть зважитись на відчайдушну спробу — ступити навпомацки на той незримий місток…
— Октавіане, ти завдаєш мені кривди, глибокої кривди…
— Та невже?! Завдаю тобі кривди? Я завдаю тобі кривди? Але ж «Енеїду» ти знищити хочеш, аби лиш її не присвятити мені! «Георгіки» ти присвятив Меценатові, «Буколіки», не повівши й бровою, — Азинію Полліону! А ось від мене, кого ти ненавидиш, від мене ти думав відбутись лише «Комаром» — мені, мовляв, досить і цього, «Комар», мовляв, навіть сьогодні, як двадцять п’ять років тому, має мене задовольняти цілком; ти вочевидь хочеш довести, що я ні на що краще претендувати права не мав ні тоді, не маю його й тепер… А те, що за ці двадцять п’ять років я життя дав своєму творінню,
— Октавіане!..
— Тобі байдуже, що чиєсь там творіння — чи то власне твоє, чи то моє — стоїть вище від самого життя і від смерти; тобі байдуже, бо в серці твоєму — тільки ненависть…
— Октавіане, візьми «Енеїду»!
— Не візьму, поема мені не сподобалась; вона мені геть не потрібна, залиш її в себе…
— Октавіане, візьми «Енеїду»!
За вікном світло втратило весь свій відтінок паперової трухлости, паперово-померхлої білости, й тепер краєвид простиравсь під його мерехтінням майже слонової кістки.
— Тепер про твою базгранину я вже й знати не хочу… роби з нею, що заманеться; вона мені геть не потрібна.
— Це — не базгранина.
Цезар спинився, глипнувши скоса на скриньку.
— Для мене поема тепер — базгранина, ти ж таки нею і знехтував.
— Ти знаєш, що я ще від початку призначив поему тобі, що, коли я писав, у думках моїх завше був ти, що ти увійшов у це твориво й досі лишаєшся в ньому, бо звертаю його я до тебе…
— У цьому ти запевняв лицемірно себе, а заразом і мене. Може, ти й справедливо вважаєш мене геть сліпим — сліпим, мов ото котеня, щойно народжене, бо сліпотою злочинною була моя віра у тебе, бо злочинно було довіряти так довго тобі й лицемірству твоєму!
— Я ніколи не лицемірив!
— Якщо не лицемірив, то, отже, тепер ненавидиш навіть власне творіння якраз через те, що втілив у ньому мої ж таки риси.
— Я завершу його заради тебе.
— І ти хочеш, щоб я в це повірив? — Цезар знов скоса глипнув на скриньку, і бачити це було прикро; та щось міняти було уже пізно.
— Повір мені, Октавіане.
О, навіть одна коротесенька мить, що поспішає покинути душу людську, щоб канути у незглибимій безодні часів, — навіть ця мить неосяжніша і незбагненніша, аніж будь-яке твориво рук людських, і ось така мить відділилася від душі Цезаря — мить прихильности, мить любови, виразно відчутна, хоч він і сказав тільки:
— Ми це іще обміркуємо.
Але потім настало найважче:
— Забери манускрипт із собою до Риму, Октавіане… а я, як на те буде воля богів, віднайду його там…
Цезар кивнув головою, і на мить, коли він кивав, дихнуло глибоким спокоєм; це був спокій тісного єднання, що, мов легесенький повів, вилітає, бува, з однієї людської душі і, попри всі перепони невидимі, знов і знов досягає іще однієї людської душі, — така могутня і нездоланна тиша. Бурий настил над головою знов обернувся на ліс, із якого нанесли дерев і наробили цих брусів, лавровий подих вінків знову став подихом далеких-далеких відлюдних затінків, подихом, що заліг у глибоких, залитих сонцем ущелинах крон, просяклий дзюрчанням струмків, тиховійний, як голос болотної флейти, — й усе ж незворушно міцний, все ж важенний, як дуб, і повів загадковости серця був одночасно і повівом вічної розгадки взаємної. Чи не від цього ще повіву гойднулася — мовби востаннє — лампада під стелею, срібно дзеленькнувши своїм ланцюжком? Довкола — жодного поруху, води взялися гладінню, так ніби затамували свій подих; човник спинився. І Авґуст, стоячи так під лавровим в’язом (одна рука десь у лавролистій кроні), — Авґуст промовив: «А ти пам’ятаєш, Верґілію?» — «Так, я пам’ятаю багато чого, й усе ж мені й досі ще мало…» — «Чи пам’ятаєш ти коней отих і собак, яких ми удвох вибирали?» — «Чого ж, пам’ятаю; ти купував, а я прикидав, чи прудконогі вони й витривалі». — «То кротонські були жеребці і кобили, а пси — іберійські». — «Від одного жеребчика я тебе ще відраджував, Октавіане, але ти все одно взяв і купив його». — «Так, на конях ти знався, Верґілію, жеребчик той справді показав себе геть нікудишнім». — «Переплатив ти за нього, а міг би й не тринькати гроші, я ж бо не марно тебе відраджував». — «Але часом, Верґілію, порад твоїх краще не слухатись». — «Це ж чому? А втім, то було так давно». — «Дуже давно. А жеребчик на вигляд був славний — вороний, голова невеличка. Шкода». — «Так, шкода. Вороний, бабки білі, однак задні ноги слабенькі, хоч помітити це було й важко». — «Що правда, то правда, задні ноги були в нього досить слабенькі. Але ж білих плям… ні, він не мав жодної». — «Мав-таки, Авґусте, бабки були в нього білі». — «Коли я один раз побачу коня, то вже не забуду повік його; кажу ж тобі, жодної плямочки той жеребчик не мав». — «Ми коней розводили в Андах чимало, я всіх уже й не пригадаю, але щодо того жеребчика я цілком певний, щодо нього ніхто мене не переконає, навіть ти, Октавіане». — «Упертий селюк ти, та й годі, Верґілію». — «Так, я селюк і син коняра; вже хлоп’ям я перескакував через лозняк, учепившись в конячу гриву». — «Якщо оті шкапи, яких ти сідлав, були такі самі прудкі, як твоя пам’ять, то нічим тобі так пишатися». — «То були зовсім не шкапи». — «І пам’ять твоя нікудишня; у мене вона куди краща». — «Те, що ти — Авґуст,
Чи це — не загроза нового затемнення сонця? Чи не задвигтить під ногами загрозливо знову земля, чи не сколихнуться глибини морські, збурені кіньми Нептуна? Чи не їх то злякалася тиша? Ні, страхи були марні; по-земному ґраційно і мирно походжали, воркуючи, за вікном голуби, так само ґраційно линула пісня, ґраційно линуло світло, відливаючи слоновою кісткою, і хоч уже човник і вирушив далі, страхи були марні, допоки він плинув так само спокійно і впевнено. Та раптом почувся перестук копит, і за мить — за одну коротесеньку мить — кінь тут і вродився; прискакав він повітрям, а верхи на ньому сидів отой хлопчик, хвацько вчепившись у розвіяну гриву, хвацько коня підганяючи — не вороного, о ні, кінь був білий, як сніг, тільки із чорними бабками, й коли хлопчик на повнім галопі скочив з коня перед Цезарем, кінь помчав, не спиняючись, далі і зник за вікном. А хлопчик ступив ближче до Цезаря, ступив, мовби вісник минувшини, — голова у вінку, дароносець, та й годі, — і за такого й прийняв його Авґуст.
«Вітаю тебе, — мовив він, стоячи там-таки, під канделябром і тримаючись за лаврову гілку. — Ти приніс у дарунок мені поему, і я з твоїх рук прийму її, адже ти — Лісаній; я впізнав тебе, хоч ніколи й не був у Андах, і ти впізнав мене також». «Ти — божественний Цезар Авґуст». «Як ти знайшов дорогу до мене?» І хлопчик продекламував:
«Але поглянь-но очима сюди обома і на плем’я Римлян своїх подивися: Цезар і рід весь Юлійський, З’явиться тут він колись попід віссю великого неба. Це той герой, про якого чував ти оракулів стільки, Цезар то Авґуст, син божества; золотую епоху В Лації наново він установить, на землях, що перше Царством Сатурна були, і до гарамантів та індів Владу поширить, — земля та за межами наших сузір’їв, Поза шляхами щорічними сонця. Атлант небоносний Зорями вквітчану вісь там на плечах своїх обертає. Перед приходом його і тепер уже й царства каспійські, Пройняті жахом віщань божественних, тремтять безустанно, І меотійська земля. Скаламутились в страхові й гирла Семираменного Ніла…»Так він, той хлопчик, декламував, і образ, що поставав у цих віршах, образ тривожний, від якого заледве не забивало подих, — цей образ спливав не із пам’яті, не з пам’яті хлопчика і не з його власної, а з чогось чужого і вічно сущого, — образ мерхлий, безмовний, ледве штрихами окреслений, але все ж таки повен щемкого чекання, образ усе ж грозяний.
Та часу на роздуми вже не лишалось, бо Авґуст, який щойно зі схвальною міною прислухався до вірша, нарешті промовив:
— Так воно й є; так ти писав — для мене писав… Чи ти передумав, мій любий Верґілію?
— Ні, не передумав я, Октавіане; поема належить тобі…
Авґуст двічі ляснув долонями, й одразу покій знов почали заповняти люди; їх було дуже багато — либонь, усі вони десь за дверима тільки й чекали оцього знаку. Були серед них і Плотій Тукка та Луцій Варій, а також — ну звісно! — той самий лікар із помічниками; з’явився і раб; знову зримий у плоті, він стояв у ряду разом із кількома рабами. Не видно було лише Плотії, хоч вона геть, певна річ, вочевидь не пішла. Та, може, її, однак, налякало таке людське стовпище, й вона просто сховалася десь у куточку.
А Цезар сказав:
— Якби я оце промовляв перед юрбою народу, то вибрав би тон урочистіший і переконливіший; але я стою тут перед своїми друзями і однодумцями, яких я люблю, і хочу лишень поділитися своєю радістю з приводу того, що наш поет погодивсь відразу після одужання — тобто вже дуже скоро — повернутись до праці над «Енеїдою»…
Чи Авґуст і справді любив цих друзів? Він гадав, що звертається до них не так, як до народу, яким правив, зовсім його не люблячи, однак звертання це нічим не відрізнялося від початку прилюдного виступу, до того ж Авґуст ще й вельми майстерно витримав паузу, щоб слова його справили на слухачів належне враження і щоб ті встигли це враження виразити.