Смерть Верґілія

Брох Герман

І сонце зненацька потьмарилось знову.

Уже на порозі Авґуст оглянувся ще раз; іще раз очі товариша знайшли очі товариша, ще раз зустрілися їхні погляди.

— Ніколи від мене, Верґілію любий, очей не відводь, — промовив, у розчахнутих дверях спинившись, Октавіан — тут іще Октавіан, а тоді, рівний станом, гордовитий і владний, поквапився геть — уже як Цезар; услід за ним, м’яко ступаючи важенними лапами, рушив померхло-злотистий лев, за левом — труна, і багато хто з тих, хто був у покої, подався за ними.

Плотіїв плач, слізний і щирий, чувся іще якийсь час, згодом плач перейшов у схлипування, що його раз у раз уривало зітхання «Ох-ох!», і стихло все зовсім уже аж тоді, як знов яскравіше засяяло сонце і на підвіконні знов голуби затурчали.

«Ніколи від мене очей не відводь». Це були слова Октавіана, так чи десь так вони пролунали,

так лунали вони ще й досі, лишившися тут, все ще відчутні в покої, все ще витаючи в цьому покої, неперебутні у своєму пов’язанні з тим, хто оце щойно зник, неперебутні у повноті свого сенсу. Неперебутнє було це пов’язання, але Октавіан пішов… Чому? Чому він пішов? Чому пішла Плотія? Ох, ці двоє пішли, як і стільки вже інших, кожне кануло у свою долю, у свої власні турботи, у свою недалеку вже старість, у глибшу вже втому, у свою сивину і в старечі недуги, кожне кануло у бліду невиразність, з якої не долинає уже жоден голос; та попри все це ще лишились незримі мости, що колись — і немовби навічно — вели до всіх тих, хто пішов, лишилися ниті незримі, що колись — і немовби навічно — тяглися до тих, хто пішов, лишились незримі лаврові мости, незримі сріберні ниті; лишилася зіткана й скута навічно нерозривна пов’язаність, що сягала… Куди? До якоїсь ніщоти незримої? Ні, те незриме, що чекало на другому березі, було не ніщотою, ні, воно, хоч незриме, було справжнім буттям, то був, як і завжди, Октавіан, то була, як і завжди, Плотія, хіба що обоє (дивовижа та й годі!) цілком позбулися земних своїх образів і навіть імен. О, як глибоко, як глибоко-глибоко в нас, недосяжне занепаду плоті, відмиранню чуттів усупереч, будь-яким змінам усупереч, у безмежно далеких куточках нашого «я», душі нашої й нашого серця вікує пізнання, самому собі невидиме, самому собі нечутне, собою ніколи не знайдене і непізнаване, і пізнання взаємного шукає воно у серці чужому, в чужій душі, у глибинах чужих незримих, шукає воно віддзеркалення власного в пізнанні чужому, прагне до нього докликатись, щоб стало воно йому видимим і лишилось таким навіки, щоб вічно стояли мости, щоб вічно тяглися нитки, щоб вічно чекала зустріч, вічно всупереч будь-яким змінам, бо тільки зустріч наповнює сенсом слово, наповнює сенсом світ, тільки у зустрічі пізнання пізнанню відлунням відлунює. Зрима попри повіки вже стулені, зрима і сповнена сенсу простиралася там, за вікном, неосяжність, непритомно-замріяна, серпанково-злотиста, винно-злотиста, простиралась вона у застигло-тремтливому блиску осіянного полудня над міськими покрівлями, бурими й чорно-смугастими, брудними й прогнилими, була неосяжність та зрима й незрима, дзеркало, що спрагло очікує на віддзеркалення, спрагло очікує на омріяне слово, на пізнання омріяне, що, хоч і сховане ще, було уже тут, у покої, прийдешнє вістуючи, вістуючи легкість, що не призводить до клятвопорушення, причетність вістуючи, яку має дати справдешнє знання, і красу, яка зможе знову дістати життя у законі, — в законі незнаного Бога, що стоїть на сторожі клятви. А потім, о, потім кількоро з тих голубів, що сиділи на підвіконні, злетіли, гордовито й врочисто розкинувши крила і зблиснувши ними в осяяній сонцем блакиті, — злетіли й потонули у бездонній високості гарячого полудня; так, підіймаючись вище і вище, вони на очах і розтанули, десь там і канули, щезли. О, ніколи від мене очей не відводь…

Плотій втер сльози із товстих своїх щік.

— Дурень, — буркнув до себе. — Розчулився, як несосвітенний дурень. Лишень через те, що Верґілій нарешті відступив від свого божевільного заміру…

— Тебе, мабуть, розчулило те, як повівся Октавіан.

— Це, якби я не знав…

— Я зараз візьмуся за свій заповіт.

— Це також не привід упадати в розчулення… Всі беруться колись за свій заповіт.

— Тобі з цього приводу теж не варто так дуже розчулюватись; просто я зараз складу заповіт, ось і все.

Тепер заперечив уже Луцій Варій:

— Авґуст таки має рацію, я з ним цілковито згоден, і свої наміри ти можеш відкласти, допоки одужаєш; до того ж, як ми тут почули, твій заповіт все одно вже готовий і чинний…

Плотій і Луцій стояли близенько, їх було добре видно, і тут, у покої, мав бути, звичайно, й Лісаній, тільки десь зачаївся в кутку, та ще, може, й образився, що його ще раніш не покликали і раб заходився хазяйнувати тут сам… А до речі, де це він дівся? Де дівся той раб? Навряд чи пристав він до почту Авґуста, навпаки, швидше за все раб сховавсь, очевидно, десь тут, у покої, тут його місце — сказати б, законне, та він просто зник, немов провалився крізь землю; а втім, це теж не зовсім так, бо досить було придивитися трохи пильніше, досить було тільки трохи напружити

очі, як поруч з двома тими друзями, котрі добре виднілися, дуже скоро вже можна було там розгледіти щось ледь-ледь виразне — чи то взагалі геть невидиме, чи то ще не зовсім видиме, ще не готове до того, щоб стати видимим, а може, то просто (щоправда, розрізняти деталі було вже не сила) усе переплуталось, надто там, де у навкісних сонячних променях пропливали пилинки, де аж кишіло тих людиноподібних невиразностей, і складалося враження, ніби той натовп (чи принаймні частина його), що ринув з покою за Авґустом, знову відринув назад, до покою; тож не важко було здогадатись, що і той, кого він виглядав, був також серед тих подобизн, — тільки ж його не докликатись, звісно, він-бо ім’я свого не називав.

— Лісанію!..

Хоч раба і не докличешся, та хлопчика все ж таки покликати можна; хай прийде й пояснить, що діється.

— Ти раз у раз згадуєш цього Лісанія, — завважив Плотій. — Ти його згадуєш, а він іще не показався тут жодного разу… Чи його також стосується той заповіт, який тобі так не терпеливиться скласти?

Ні раба, ні хлопчика заповіт безпосередньо не стосувався, цього не можна було заперечити; але й пояснити товаришу, в чому суть справи, також було важко, лишалося тільки що-небудь придумати:

— Я хочу йому відписати яку-небудь річ.

— Тоді й поготів він повинен нарешті з’явитись, а то я, далебі, уже не повірю ні в нього, ні в його існування.

Несправедливий був докір товариша, бо Лісаній одразу й з’явився; його міг побачити всякий, хто цього бажав, і коли Плотій не бачив, то хай би собі й докоряв. Та все ж таки ліпше було б, очевидно, не кликати хлопчика, бо тепер він, з’явившись, був у подвійному образі — й хлопчика, й раба, так наче обидва носили те саме ім’я й обидва — і хлопчик, і раб — на нього повинні були озиватись. Власне, це не була аж така дивовижа; навпаки, дивовижа була радше в тому, що ця з’ява подвійна відбулася вочевидь не погоджено: хлопчик весь час намагався підступити до ложа, та зробити це першим, обійти того другого, більшого й дужчого, йому не щастило, той раз у раз виростав на його шляху. І складалося враження, що хлопчик Лізаній утратив і кмітливість свою і спритність.

Плотій зітхнув і знов рушив до крісла, де сидів доти.

— Замість спокійно полежати, як тобі усі радять, ти починаєш то щось міняти у своїм заповіті, то комусь там що-небудь відписувати… Цезар пробув тут годину чи й довше, і з твого голосу чути, що ваша балачка тебе непомалу стомила… А я, бувши тобою, перечити упертюхові остерігався б.

— Авжеж, — докинув Луцій замислено і водночас зацікавлено. — Куди довше, ніж цілу годину… І весь час ви тільки й балакали, що про «Енеїду»? Ні, коли вже тебе це так стомлює, то краще мовчи, відповідати не треба…

Упевнено й твердо спинившись край ложа, раб якось зненацька, здавалося, виріс; від нього повіяло супокоєм і холодом, як від людини, що з крижаного морозу ступила в натоплену хату, і був він кремезний такий і плечистий, що хлопчик, хоч і виліз на стіл, щоб зазирнути через плече здоровила, ніяк це зробити не міг.

— Нехай раб іде собі…

— A-а, це через твій заповіт? — Плотій, сидячи в кріслі, роззирнувся в покої. — Та всі уже й так розійшлися; можеш спокійно собі починати.

Луцій, легенько, за звичкою, обсмикнувши всі складки на тозі, обережно усівсь на стільці біля ложа, закинув по-світському ногу на ногу (вони були в нього стрункі і довгі) й випростав руку із довгими пальцями долонею вгору, збираючись щось пояснити.

— Це правда, коли ясночолому вже скортить побалакати, то це зазвичай надовго… Та, сказати по щирості, оратор із нього такий собі, у кожному разі не вельми блискучий як на вимоги, що їх висувати ми маємо право, адже ми були свідками класичного віку римської високомовности… Хіба ви вже забули промови, що лунали колись у сенаті? Що не промова, то насолода і втіха! Щоправда, як на нинішній час, коли взагалі вже ніхто не розтулить і рота, досить і солодкомовности Авґуста. Та чом би й не досить?.. Одначе, Верґілію, я аж ніяк не хотів би впадати в ту саму помилку, що й він — хай буде ім’я його благословенне! — і втомляти тебе ще дужче…

Чом раб ще стоїть, чом він не йде? Укляк, мов укопаний, застиг крижаною брилою, крижаною горою, що грізно росте і росте, затулив он собою вже всього малого Лісанія; і пронизливий холод, що йшов від того раба, проймав усе дужче, проймав до кісток, і разом із холодом наринали тяжкі хвилі втоми…

— Тобі конче потрібний спокій. — Луцій рукою немовби підвів остаточно риску під цим своїм присудом. — Тобі конче потрібний спокій, і якби зараз ти звернувся до лікаря, він би підтвердив це ще раз; а тепер нам, гадаю, краще лишити тебе самого.