Смерть Верґілія

Брох Герман

— Ти вершив своє діяння серед народу, і серед народу воно діянням стало; а я своє маю принести народові — принести не задля служіння діянню, а задля того, щоб пожинати визнання і лаври.

— Годі, Верґілію! — Цезар уже ледве стримувавсь від нетерплячки. — Якщо в публікації своєї поеми ти вбачаєш якусь власну вигоду, то віддай розпорядження, щоб «Енеїду» пустили у люди вже після твоєї смерти. Це — остання моя пропозиція.

— Шанолюбство поета зазвичай переживає і саму смерть.

— Як же бути?

— Творіння моє не повинне мене пережити.

— О громовержцю! Але чому, зрештою? Назви-таки, зрештою, справжню причину!

— Принести у жертву життя своє, як це зробив ти, я не зміг, тож мені

доведеться принести у жертву свою «Енеїду»…. Вона має канути у забуття, а разом із нею і я.

— Це не пояснення, це просто безумство!

— Нечисте сумління… я хочу забути… забути усе… і щоб забули й мене… так треба, Авґусте…

— Оце-то звістка, оце-то радість для твоїх друзів! Верґілію, сумління твоє було б, далебі, чистіше, якби ти про своїх друзів згадував трохи душевніше, а не придумував оці забаганки, безглузді й зловмисні, бо насправді вони — не що інше, як безглузді й зловмисні відмовки.

— Спасенне, натхненне пізнанням діяння — воно ще попереду; заради нього, заради клятви йому це має статися… Спасіння у клятві, Авґусте… для всіх… для мене…

— Ох, знов ти своєї, знов про спасіння… Якщо ти це зробиш, твій Спаситель однаково ані на день раніше не явиться, зате нас ти усіх пограбуєш, свій народ пограбуєш, і ти називаєш оце спасінням?! Безумство це, просто безумство!

— Безумство — це істина, пізнання позбавлена; а йдеться про істину, натхненну пізнанням… Лиш у її реальності немає безумства.

— Виходить, є два різновиди істини? Та, що пізнання несе, — для тебе, а та, що пізнання позбавлена, — для мене? На твою думку, я говорю, як безумець? Чи не це ти бажаєш сказати? То так і скажи!

— Я маю знищити те, в чому немає пізнання… там — зло… там — темниця… там немає свободи… наша жертва слугує свободі… це — наш найвищий обов’язок… те, що пізнання позбавлене, хай поступиться місцем пізнанню… лише так, далебі, я прислужуся усім нам і спасінню народу… закон істини… пробудитися від дрімоти!

Квапний, поривчастий крок — і Цезар уже біля ложа.

— Верґілію…

— Слухаю, Авґусте.

— Ти мене ненавидиш.

— Октавіане!

— Не називай мене Октавіаном, коли так ненавидиш.

— Я… я тебе ненавиджу?

— Ще й як ненавидиш! — Цезарів голос зробився різким, аж пронизливим.

— Ох, Октавіане…

— Мовчи вже… ти так ненавидиш мене, як жодна інша людина на світі, так, як жодну іншу людину на світі, бо ти заздриш мені, як жодній іншій людині на світі.

— Це неправда… неправда…

— Не бреши, це таки правда…

— Ні, неправда… неправда…

— Правда. — Цезар розгнівано, люто обсмикував листя з лаврових вінків на канделябрі. — Так, це правда… Так, ти мене ненавидиш, бо сам тільки й думаєш про царювання, та силоньки в тебе забракло, щоб до здійснення мрії зробити бодай невеличку потугу. Ти мене ненавидиш тому, що не придумав нічого, анічогісінько кращого, аніж вилити оті свої марення про царювання в поемі, аби хоч би там показати себе усевладнішим і всемогутнішим за тамтешніх царів; ти ненавидиш мене, бо мені поталанило власним горбом домогтися усього того, чого ти бажав для себе. І все ж таки я зневажаю усе те так глибоко, що навіть дозволив собі відмовитись од вінця імператора. Ти ненавидиш мене, бо покладаєш на мене відповідальність за оцю свою неміч… Ось де причина твоєї ненависти і твоїх заздрощів!

— Октавіане, послухай…

— Тебе я не хочу слухати!..

Цезар зірвався на крик, і — о диво, просто якась дивовижа — що довше й гучніше кричав він, то знову багатшим робився довкола світ; все, що бачило око, вся багатоликість буття раптом знову спливла на поверхню, знов до життя пробудилася мерхла відмерлість, і це було мовби надія.

— Октавіане, вислухай…

— Навіщо? Скажи, будь ласкавий, навіщо?.. Спершу ти лицемірно, з фальшивою скромністю

зводиш ганьбу на своє власне творіння, щоб відтак було легше принизити й творіння моє, але далі творіння моє ти зволив ще дужче принизити, назвавши його подобизною символу, навіть блідим міражем; ба більше, ти скривдив весь римський народ, його батьківську віру, бо вона — уособлення, бачте, творіння мого, тож тобі не до шмиги, і через те її треба, як ти вважаєш, реформувати; і ось, добре знаючи, що усе це тобі не зарадить, добре знаючи, що усе це й не може зарадити, добре знаючи, що я був і лишаюсь за тебе могутнішим, добре знаючи, що здолати мене не до снаги тобі, ти надумуєш зрештою вшитися кудись в неземне, в якесь неземне хтозна й що, куди не потраплю ніколи ні сам я, ні будь-хто, ще й хочеш на шию мені посадити такого собі спасителя, якого немає й ніколи не буде і який замість тебе повинен зігнати мене зі світу… Я тебе знаю, Верґілію, ти стелиш м’яко, ти так любиш пишатися перед народом чистотою своєю і доброчесністю, та насправді душа твоя — буцімто чиста-пречиста — повсякчас аж кипить від ненависти й підлости. Так, повторю тобі ще раз: від ницої підлости у тебе душа аж кипить.

Божественний Авґуст, поза будь-яким сумнівом, скаржився, і його скарги ставали чимдалі гіркіші й гіркіші. Але на душі від його скарг робилось так добре, на диво так добре — ох, як же добре, що це взагалі ще могло отак бути! — немов з порожнечі незримої раптом явилась незрима тверда земля — той твердий, той незримий ґрунт, з якого знов постануть незримі мости — мости світу людського й людинолюбства, які слово пов’язують зі словом у відповідь, мости, на яких перехреститься погляд і погляд у відповідь, і тоді й слово, і погляд знову сповняться сенсом, — мости, що зведуть усе людство водно! Ох, аби лишень він говорив, говорив!..

І Авґуст таки говорив — ні, не говорив, а й далі кричав, уже не знаючи стриму у своїх невгамовних, пересипаних лайкою скаргах:

— На тебе подивишся, тебе як послухаєш — ти і чистесенький, і доброчесний, і скромний, тільки ж надто чистесенький, надто скромнесенький, надто уже доброчесний, щоб усі ці чесноти не викликали підозри… Зі своєю так званою скромністю ти ніколи собі не дозволив би посісти який-небудь пост, коли б я тобі його й запропонував; та ніколи б я і не зважився тобі його запропонувати, бо насправді такого поста взагалі не придумаєш, щоб тобі догодити, хай би який там він був — чи то сенаторський, чи то проконсульський, а чи ще вищий; він прийшовся б тобі все одно не до шмиги, і взагалі, я надто в’ївся тобі в печінки, надто глибоко ти ненавидиш мене, щоб з моїх рук прийняти який-небудь пост! Авжеж, через ненависть до мене ти мусив узятися за віршування, відгородитися муром поетичної незалежности, адже те, чого ти далебі вимагав від мене — щоб я відступився й полишив тобі своє місце, — цього я зробити для тебе не міг і не можу, не кажу вже про те, що ти все одно відкинув би й цю мою пропозицію, бо посісти мій пост ти нездатний, а позаяк усвідомлюєш це, то хоч-не-хоч ненавидиш і пост. Усе це ти чиниш через таку свою ненависть, а позаяк ти це чиниш, то свою ненависть розпалюєш знову і знову…

— Я ніколи не ставив свого віршування понад діяльність на тому посту, який би ти зволив мені запропонувати.

— Помовч, годі вже балачками своїми облудними марнувати мій час… У голові в тебе завжди було тільки одне: щоб я зрікся поста свого — і, мабуть, лишень задля того, щоб потім тобі було легше зневажливо від нього відмовитись; ось де причина твоїх просторікувань про якесь там пізнання, ось де причина нісенітних твоїх мудрувань про жертвопринесення, ось де причина твоєї погрози знищити власну поему, — щоб навчити мене, як слід зневажити й знищити власне творіння… Авжеж, тобі краще обернути на порох свою «Енеїду», аніж бачити й далі терпіти творіння моє!..