Смерть Верґілія
Шрифт:
І Луцій Варій вчасно-таки й похопився:
— Ми знали, о Авґусте, що тобі пощастить це зробити; уся благодать — від тебе.
— Я — лише рупор народу римського, до якого ми всі належимо; з волі богів і з волі народу я заявив про його право на «Енеїду», і Верґілій, з любови до цього народу, визнав за ним таке право — це незмінне і вічне право власности.
Але раб, що з незворушно суворою міною, як у прислужника, стояв серед решти рабів (він навряд чи впадав кому-небудь у око, і його вже запевне ніхто там не чув), додав:
— Справжня свобода — попереду,
— Я просто виконую волю народу, — вів далі Авґуст, і в його лицемірній люб’язності вчувалась, однак, і та щиросердість, на яку не купитись ніхто і ніколи не міг. — Я лиш виконую волю народу — і тут, і десь-інде, й Верґілій це визнав також. Цим визнанням я вельми пишаюся й дуже щасливий, бо завдяки цьому поема переходить у надійне збереження…
— Поема твоя, Октавіане.
— Просто тому лиш, що на це мене уповноважив народ; багато людей володіють приватною власністю, я — ні, і ти про це знаєш.
Відщипнувши з вінка невеличкий лавровий пагінчик і мнучи його невгамовно-хапливими пальцями, Авґуст так і стояв під отим канделябром — лавром обрамлений, лавром отінений, лавром овіяний, вродливий, врочистий, величний; але все, про що він розводився, було — хоч він сам у це й вірив — просто брехнею: хто ж бо не знав, що він досить ревно і вельми успішно старався побільшити сімейну маєтність Юліїв до величезних, гігантських розмірів?! І слушно завважив той раб (на щастя, слова його ніхто не почув): «Брешеш ти, Цезарю». Чи, може, Авґуст почув-таки (адже, як-не-як, раб звертався, до нього)? Бо він, не відриваючи погляду від скриньки із манускриптом і, мовби у відповідь, усе ж усміхнувся.
— Октавіане, я віддаю «Енеїду» тобі, приймай манускрипт і цей акт називай як завгодно; та натомість я хочу попросити у тебе про одну ласку.
— Ти ставиш умови, Верґілію?.. А я думав, це — твій дарунок до мого дня народження…
— Так, це дарунок, ніяких умов я не ставлю; а ти вже вирішуй — вчинити ту ласку, про яку я попрошу, чи ні.
— Що ж, називай ці умови, я підкоряюся їм заздалегоди. Але не забудь про свої власні слова, мій Верґілію! — В очах Цезаря знов промайнула ота дружелюбна лукавинка. — Пожалій переможеного і стримай свою гордовитість.
— Майбутнє! — кинув раб десь у гущі натовпу.
Так, саме його він і мав на увазі: майбутнє, незмірно глибоке майбутнє людини і її доброчесности, майбутнє людського смирення… Але на яку неглибоку теперішність знову усе це обернув так лукаво Авґуст! І все ж «Енеїда» має, повинна дістатись йому.
— Ти обмежив права відпускати рабів на волю, Авґусте; одначе дозволь, щоб мої пішли.
— Як?! Просто зараз?
Яке дивне запитання! Зараз, не зараз — хіба не однаково?
— Не зараз, мій Авґусте, а відразу по моїй смерті; такий буде мій заповіт, і я прошу, щоб волю мою цю ти потім підтвердив.
— Ну звісно, я це зроблю… Та чи не забув ти, Верґілію, що в тебе є зведений брат? Він-бо, наскільки я знаю, веде твоє господарство в Андах. Чи погодиться він із такою твоєю волею? Ти завдаси йому клопоту,
— Мій зведений брат Прокул уже якось дасть собі раду. Чоловік він, до того ж, добрий, і люди, вже й вільновідпущені, напевне залишаться в нього.
— Гаразд, це не мій уже клопіт, я маю лише підписати… Справді, Верґілію, якщо ця умова у тебе єдина, то нашу довгу полеміку ми могли б і не заводити!
— А може, з неї й була якась користь, Октавіане.
— Авжеж, користь була. — Авґуст привітно й поважно кивнув головою. — Користь була, хоч ти й змарнував мені стільки часу.
— А щодо мого заповіту, Октавіане…
— Якщо не помиляюся, ти ж бо давно вже лишив його у мого архіваріуса…
— Так, одначе тепер його треба доповнити…
— Через рабів? Ти іще встигнеш із козами на торг; це діло ти легко й у Римі залагодиш.
— Крім того, там треба внести і ще певні зміни… мені не хотілося б з цим зволікати.
— Як ідеться про тебе, то ти поспішаєш, а як про мене, то ні… Однак термінова чи ні твою справа з паперами ти вирішиш сам, не маю я права й не хочу заважати тобі оформляти їх саме тепер; та й часу у мене на це вже немає, тому попрошу тебе передати або переслати заповіт мені потім, щоб я засвідчив і скріпив його своєю печаткою…
— Заповіт принесе тобі Плотій чи Луцій. Або навіть обидва разом. Дякую, Авґусте.
— Надто обмаль часу, мій Верґілію; уявляю, як нетерпляче мене там очікують… Тим більше, що й Віпсаній Агріппа вже, мабуть, прибув… Мушу йти…
— Мусиш…
Раптово, якимсь загадковим чином покій спорожнів; вони були зовсім самі.
— На жаль… мушу йти.
— Думки мої будуть з тобою, Октавіане.
— І думки, і поема твоя.
Цезар дав знак, і з порожнечі, мов на помах чарівної палички, біля скриньки постали двоє рабів і взяли її з двох боків за ручки.
— Це вони віднесуть її?
Легкою, швидкою ходою Авґуст ступив до ложа, й тієї миті, коли він ледь помітно над ним схилився, це був знову той самий Октавіан.
— Не віднесуть її, а збережуть для тебе, Верґілію; а це ось — тобі порука. — І він поклав поверх ковдри лавровий пагінчик — той, який доти тримав у руці.
— Октавіане…
— Так, Верґілію?..
— Я тобі вдячний за все.
— Ця я тобі вдячний, Верґілію.
Раби взяли скриньку й не встигли ступити із нею і кроку, як хтось заплакав, не гучно, та все ж таки ридма і гірко — зазвичай як тоді, коли у родинне життя несподівано вривається вічність; так буває у домі покійника, коли слуги, узявши на плечі труну, вже рушають із нею до виходу, і раптом рідня усвідомлює всю неминучість того, що оце діється. То був плач, що відлунює вічністю, такий плач посилають услід за труною — ридання, що відлунює вічністю, і воно йшло із широких, могутніх грудей Плотія Тукки, з його доброї і могутньої людської душі, з його розчуленого і могутнього серця: ридання вслід скриньці із манускриптом, яку саме несли до дверей і яка, власне, й була мов труна, де вічним сном спочивало дитя, де вічним сном спочивало життя.