Спокута
Шрифт:
— Один із моїх улюблених, — сказав Пол. На щастя для неї, він також ніколи не читав і не бачив цієї п’єси, бо вивчав хімію. Проте спромігся задумливо сказати: — Чи бути, чи не бути…
— Ось питання, — погодилася Лола. — А мені подобаються ваші черевики.
Він покрутив ногою, демонструючи бездоганність шевської роботи.
— Так. Зроблені у Дакера на Терл-стріт. Вони виготовляють таку дерев’яну штуковину по вашій нозі, а потім назавжди зберігають її. Тисячі таких стоять у них у підвалі на полицях, а більшість цих людей давно вже померли.
— Який жах.
— Я хочу їсти, — знову сказав П’єро.
— Ага, — сказав Пол Маршал, погладжуючи себе по кишені. — Можу вам щось показати, якщо ви відгадаєте, чим я заробляю на життя.
— Ви співак, — сказала Лола. — Принаймні у вас гарний голос.
— Приємно чути, але це не так. А знаєте, ви нагадуєте мені мою улюблену сестру…
Джексон перебив його:
— Ви робите шоколадки на фабриці.
Щоб братові не перепало надто багато слави, П’єро швидко додав:
— Ми чули, як ви говорили про
— Тоді це не відгадка.
Він витягнув із кишені прямокутну плитку, загорнуту в жиронепроникний папір, розміром приблизно десять на два з половиною сантиметри. Поклав на коліна, обережно розгорнув і підняв так, щоб вони могли роздивитися її. Вони ввічливо підійшли ближче. Плитка мала гладеньку бруднувато-зелену шкаралупку, по якій він постукав нігтем.
— Цукрова оболонка, бачите? А всередині молочний шоколад. Придатна для будь-яких умов, навіть якщо шоколад розтопиться.
Він підняв руку ще вище, міцно стискаючи плитку, і їм було видно, як тремтять його пальці від цього зусилля.
— Така буде в ранці кожного нашого солдата. Входитиме в пайок.
Близнюки перезирнулися. Вони знали, що дорослі не переймаються цукерками. П’єро сказав:
— Солдати не їдять шоколад.
— Вони люблять цигарки, — додав його брат.
— А потім, чому це їм, а не дітям роздаватимуть безплатні цукерки?
— Бо вони воюватимуть за свою країну.
— Наш татко каже, що війни не буде.
— Ну, він помиляється.
Голос у Маршала був дещо роздратований, тому Лола примирливо сказала:
— Може, якась і буде.
Він усміхнувся їй.
— Ми називаємо його «Амо для армії».
— Amo amas amat[4].
— Саме так.
— Не розумію, — сказав Джексон, — чому все, що ми купуємо, закінчується на «о»?
— Аж набридло, — додав П’єро. — Всі оті «Поло» і «Аеро».
— І «Оксо», і «Брилло».
— Гадаю, вони натякають, — сказав Лолі Пол Маршал, простягаючи їй шоколадку, — що їм цього не хочеться.
Вона церемонно взяла її, а потім глянула на хлопчаків — мовляв, так вам і треба. Вони й самі це знали. Тепер їм вже не випадає попросити «Амо». Вони дивилися, як зеленіє її язичок, облизуючи краєчок цукерки. Пол Маршал відкинувся у кріслі, уважно спостерігаючи за нею понад складеними хаткою долонями. Він поклав ногу на ногу, потім знову випростав їх. Потім глибоко зітхнув.
— Розкусіть, — тихенько підказав він. — Її треба розкусити.
Цукерка голосно хрупнула під її бездоганними передніми зубками, так що на розломі стало видно білу цукрову оболонку, а під нею — темний шоколад. Тут вони почули жіночий голос, який кликав їх зі сходів, потім ще раз, настійливіше, вже з коридора, і цього разу близнюки впізнали голос і перезирнулися з виглядом раптової паніки.
Лола сміялася з повним ротом «Амо».
— Це Бетті шукає вас. Час митися! Біжіть вже. Біжіть.
VI
Невдовзі після другого сніданку, упевнившись, що сестрині діти й Брайоні як слід поїли й виконують обіцянку триматися подалі від басейну хоча б дві години, Емілі Толліс закрилася від сліпучого марева пополуденної спеки в прохолодній напівтемряві своєї кімнати. Вона не відчувала болю, ще не відчувала, але тікала від його загрози. Перед очима в неї танцювали світлі цяточки, малесенькі, наче наколоті голкою, немов зношену тканину видимого світу повісили проти значно яскравішого світла. У правому верхньому куточку мозку вона відчувала якусь обважнілість, наче невідоме звірятко скрутилося клубочком і спить; коли, однак, вона торкалася голови й трошки притискала, це відчуття зникало з координат реального простору. Зараз воно було в правому верхньому куточку, і вона уявляла, що може стати навшпиньки й дотягтися до нього рукою. Проте важливо було не провокувати його; якщо це ледаче створіння переміститься з периферії до центру, тоді жахливий гострий біль знищить усі думки, і не буде жодної можливості пообідати сьогодні ввечері з Леоном і всією родиною. Воно не бажало їй зла, це звірятко, йому було байдуже до її біди. Воно просто рухалося, як пантера в клітці: бо не спало, бо нудилося, заради самого руху або взагалі без будь-яких причин, і навіть цього не усвідомлювало. Вона лежала на ліжку навзнак, без подушки, на відстані простягнутої руки — склянка з водою, поряд книжка, про яку вона знала, що не читатиме її. Довга, розмазана смуга світла на стелі над ламбрекеном — це й усе, що роз’яснювало темряву. Вона лежала непорушно, чекаючи найгіршого, наче під вістрям ножа, знаючи, що страх не дасть їй заснути і що єдиний порятунок — не рухатися.
Вона думала про страшну спеку, яка нависла над будинком і парком, яка оповила всі графства навкруг Лондона, наче дим, що душить ферми й міста, думала про розжарені залізничні рейки, якими потяг везе Леона з приятелем, і про розпечений вагон із чорним дахом, де вони сидять біля відчиненого вікна. На обід вона сказала приготувати печеню — як же її їсти в такій задусі. Вона чула, як потріскує будинок, розширюючись від нагрівання. Чи це, може, перекриття, вікна й двері пересихають і стискаються під цегляною кладкою? Зіщулюється, все зіщулюється. Наприклад, Леонові перспективи, які меншають з кожним роком після того, як він відмовився від батькової протекції, від можливості дістати якусь пристойну посаду на державній службі, ставши натомість марним клерком у приватному банку й живучи
Відчуваючи, що чорне, пухнасте звірятко починає ворушитися, Емілі дозволила собі відволіктися від старшої доньки й потяглася занепокоєними думками до молодшої. Кохана бідолашка Брайоні, щира ніжна душа, яка робить усе, що може, аби розрадити своїх упертих, норовливих кузенів п’єсою, в яку вона вклала всю душу. Любов до неї приносила втіху. Але як захистити її від провалу чи від тієї Лоли, живого втілення наймолодшої сестри Емілі, яка в її віці була такою ж дочасно розвинутою і такою ж інтриганкою, а недавно зуміла вислизнути зі шлюбу завдяки тому, що всі мали називати нервовим розладом. Вона не може дозволити, щоб Герміона опанувала її думки. Натомість Емілі, сумирно дихаючи в напівтемряві кімнати, спробувала оцінити, напружено прислухаючись, що діється в домі. У такому стані, як зараз, це єдине, що вона може зробити. Вона прикрила чоло долонею і відчула ще один поштовх, коли будинок ще більше скулився. Далеко внизу пролунав металевий ляскіт, упала, мабуть, кришка від каструлі; починалося готування цієї безглуздої печені на обід. Згори долинув тупіт ніг по підлозі й дитячі голоси, щонайменше два чи три, які говорили всі разом, наростаючи, стихаючи, знову наростаючи, чи то сваряться, чи збуджено миряться. Дитяча кімната якраз поверхом вище й трохи далі по коридору. «Випробування Арабелли». Якби вона не була така хвора, то піднялася б зараз нагору й доглянула б за ними чи допомогла, бо для них це занадто, вона знає. Хвороба не дає їй можливості віддавати дітям усе те, що повинна матір. Відчуваючи це, вони завжди кликали її по імені. Сесилія повинна б допомогти, але вона надто поглинута собою, надто інтелектуалка, аби морочитися з дітьми… Емілі вдалося прогнати від себе думки на цю тему, і вона неначе відпливла кудись, не цілком у сон, а з процесу мислення в якесь безплідне небуття, і минуло чимало часу, поки вона почула з коридора за стінкою кроки на сходах і по приглушеному їх звуку вгадала, що це кроки босих ніг, а тому належать Брайоні. Дівчинка ніколи не носила взуття в таку спеку. Ще кілька — і знову в дитячій кімнаті човгання, і щось тверде гуркотить по підлозі. Репетиція зірвана, Брайоні надулася й пішла геть, близнюки бешкетують, а Лола, якщо вона настільки ж схожа на матір, як гадає Емілі, зберігає повний спокій і тріумфує.
Звичка непокоїтися про дітей, про чоловіка, про сестру, про слуг вигострила всі її відчуття; мігрень, материнська любов і — впродовж років — довгі години непорушного лежання в ліжку видобули з цієї чутливості свого роду шосте відчуття, всепроникну чуйність, яка розходиться з цієї напівтемряви по всьому дому, невидима й всезнаюча. І тільки правда верталася до неї, і якщо вже вона знала — то знала напевне. Невиразне бурмотіння голосів, що добігало через застелену килимами підлогу, було зрозумілішим за друковану стенограму; розмова, яка відбувалася за стіною, навіть за двома стінами, доходила, позбавлена всього зайвого, залишалися тільки найсуттєвіші повороти й нюанси. Те, що для інших було лише приглушеним шепотом, її завжди сторожкими відчуттями, настроєними, як котячі вусики антени старого радіоприймача, сприймалося нестерпно підсиленим. Вона лежала в темряві й знала все. Чим менш вона була спроможна щось зробити, тим більше знала. Але хоча й хотіла часом встати і втрутитися, особливо коли їй здавалося, що вона потрібна Брайоні, страх перед болем утримував її на місці. В гіршому випадку нічим не стримуваний набір гострих кухонних ножів різоне її по зоровому нерву, а потім ще раз із більшою силою, а вона буде зачинена в кімнаті й зовсім сама. Навіть стогони посилювали біль.