Спокута
Шрифт:
На дальніх краях столу — різні фотографії: учасники спектаклю «Дванадцята ніч» на газоні перед коледжем, він у ролі Мальволіо, у підв’язках навхрест. Як доречно. Був і ще один груповий знімок, він і тридцять французьких дітей, яких він навчав у школі-інтернаті недалеко від Лілля. У металевій, злегка вже вкритій мідянкою рамочці, пам’ятці кращих часів, була фотографія його батьків, Ґрейс і Ернеста, зроблена через три дні після весілля. За ними, краєчком потрапивши на фото, виднілося переднє крило автомобіля — звичайно ж, не їхнього; а ще далі — хмелесушка, що неясно вимальовувалася над цегляною стіною. Ґрейс завжди казала, що це був чудовий медовий місяць; два тижні збирали хміль із його родиною, спали в циганському фургоні, що стояв у дворі ферми. На батькові була сорочка без комірця. Шийна хустка й мотузяний пояс на фланелевих штанах жартівливо підкреслювали, мабуть, циганський колорит. Голова
На столі, розкидані поміж робочими записами й купами паперів по ландшафтному дизайну й анатомії, поневірялися численні листи й поштові картки: неоплачені рахунки за харчування, листи від тьюторів і друзів, де його вітали з отриманням диплома з відзнакою, які він і досі із задоволенням перечитував, і інші, з делікатними запитаннями щодо його подальших планів. Останній лист, написаний коричневим чорнилом на бланку одного з департаментів Вайтхолу, був від Джека Толліса зі згодою допомогти з оплатою навчання в медичній школі. Були й бланки вступних документів, сторінок на двадцять, і товсті, друковані дрібним шрифтом довідники для абітурієнтів з Единбурга й Лондона, а їх педантичний, переускладнений стиль немовби пророкував якийсь новий вид академічної ретельності. Однак сьогодні вони рокували йому не пригоду й новий початок, а вигнання. Він уже бачив усе це попереду: похмура одноманітна вулиця десь далеко звідси, обклеєна квітчастими шпалерами кімнатка з потемнілою шафою і синельним покривалом на ліжку, старанні нові друзі, переважно молодші за нього, ванночки з формальдегідом, лункі лекційні аудиторії — і ніщо не нагадує про неї.
З-поміж книжок по дизайну він витягнув том про Версаль, якого позичив із бібліотеки Толлісів. Це сталося в той день, коли він уперше помітив, що ніяковіє в її присутності. Приклякнувши, щоб зняти черевики біля вхідних дверей, він раптом усвідомив стан своїх шкарпеток — з дірками на пальцях і на п’яті, та ще й, чого доброго, трохи пахнуть — і рвучко зняв і їх. Яким же він почувався ідіотом, коли йшов за нею через хол і далі в бібліотеку босоніж. Єдиним його бажанням було якнайшвидше втекти звідти. Він вислизнув через кухню, а потім попросив Денні Гардмена обійти будинок кругом і принести йому черевики й шкарпетки.
Вона, мабуть, і не читала цього трактату про гідравліку Версаля, написаного у вісімнадцятому сторіччі данцем, який латинською мовою співав хвалу генію людського роду. За допомогою словника Робі прочитав зранку п’ять сторінок, потім кинув і обмежився ілюстраціями. Цю книжку вона б не стала читати, та й ніхто б не став, але вона подала її йому з бібліотечної драбинки, і десь на її шкіряній поверхні залишилися відбитки її пальців. Прагнучи не робити цього, він підніс книжку до носа і вдихнув. Пилюка, запах старого паперу, мила від його рук, але від неї — нічого. Як він підкрався до нього, цей гострий ступінь фетишизації любовного об’єкта? Фройд, безумовно, мав щось писати про це у «Трьох нарисах про сексуальність». А так само Кітс, Шекспір і Петрарка й усі інші, і це було в «Романі про Троянду». Він три роки безпристрасно вивчав симптоми, які здавалися всього лиш літературними умовностями, і ось тепер, на самоті, наче якийсь придворний у мереживному комірі й капелюсі з плюмажем, який прийшов на край лісу насолоджуватися виглядом дарованого йому знаку кохання, він боготворить її сліди — не хусточку, а відбитки пальців — поки сам марніє, зневажений своєю дамою.
При всьому тому, він, заправляючи папір у друкарську машинку, не забув про копірку. Видрукував дату й звертання і одразу почав із традиційних вибачень за свою «безтактну й нерозважну поведінку». Потім зупинився. Він взагалі збирається давати якийсь вираз своїм почуттям, а якщо так, то якою мірою?
«Якщо це може служити виправданням, то я останнім часом помітив, що в твоїй присутності стаю якимось прибитим. Хочу сказати, що ніколи раніше не входив босий у чийсь дім. Це, мабуть, від спеки!»
Якими ж непереконливими виглядали ці легковажні
Він ще хвилин із п’ятнадцять поправляв чернетку, потім вкрутив чисті аркуші й видрукував остаточний текст. Вирішальні рядки звучали тепер так: «Ти маєш повне право думати, що я ненормальний — увійшов у твій дім босоніж та ще й розтрощив твою старовинну вазу. Річ у тім, Сі, що я почуваюся якимось прибитим і недоумкуватим у твоїй присутності і не думаю, що можу винуватити в цьому спеку! Ти пробачиш мені? Робі». Потім, гойдаючись на задніх ніжках, поринув на кілька хвилин у замріяні фантазії, пригадуючи ту сторінку, на якій його «Анатомія» надто часто розкривалася останнім часом, і, нахилившись уперед, надрукував, перш ніж встиг зупинити себе: «У моїх мріях я цілую твою пиздюльку, твою солодку вогку пиздюльку! У моїх мріях я кохаюся з тобою весь день, від ранку до вечора».
Ну, от — все зіпсовано. Чернетка була зіпсована. Він витягнув аркуш з машинки, відклав його і написав листа від руки, впевнений, що такий особистий штрих цілком відповідає ситуації. Подивившись на годинник, він пригадав, що перед виходом має почистити черевики. Обережно, щоб не вдаритися головою об крокву, підвівся з-за столу.
Він ніколи не почувався соціально обділеним — як на думку багатьох, цілком безпідставно. Якось за обідом у Кембриджі, коли за столом запанувала раптова тиша, хтось, кому Робі не подобався, голосно запитав його про батьків. Дивлячись тому просто в очі, Робі дуже люб’язно роз’яснив, що його батько давно пішов від них, а мати була хатньою робітницею, яка час від часу ще доробляла як ворожка. І все це добродушно терплячим тоном, наче дивуючись невігластву того, хто запитував. Робі детально розповів про своє становище, а завершив ввічливим запитанням тому іншому про його батьків. Дехто твердив, що від образ Робі захищає його наївність або ж незнання світу, що він є свого роду блаженним дурником, який може пройти по вітальні як по розпеченому вугіллю без будь-якої шкоди для себе. Правда ж, як знала Сесилія, була значно простішою. Все дитинство він провів, вільно переміщаючись між котеджем і великим домом. Джек Толліс був його покровителем, Леон і Сесилія — найкращими друзями, принаймні до вступу в класичну школу. В університеті, де Робі виявив, що він розумніший за багатьох із тих, з ким йому доводилося зустрічатися, його звільнення стало повним. Навіть власну зневагу не треба було демонструвати.
Ґрейс Тернер була щаслива прати для нього — а як ще, окрім гарячих страв, виявити материнську любов, якщо єдиному дитятку вже двадцять три? — але черевики Робі волів чистити сам. У білій майці й штанях від костюма він спустився в шкарпетках короткими сходами, несучи в руках чорні черевики. Біля дверей вітальні був вузенький коридорчик, який закінчувався вхідними дверима, заскленими матовим склом, а розсіяне криваво-помаранчеве світло, що проникало крізь нього, прикрашало бежеві й оливкові шпалери жаристою мозаїкою. Він зупинився, поклавши руку на клямку, вражений цією трансформацією, потім зайшов. Повітря в кімнаті було вологим і нагрітим, злегка солонкуватим. Сеанс, мабуть, щойно закінчився. Мати лежала на канапі, поклавши ноги на спинку, на кінчиках пальців гойдалися теплі капці.
— Моллі приходила, — сказала вона й сіла, готова до бесіди. — І я рада сповістити тобі, що в неї все буде добре.
Робі приніс із кухні скриньку з усім причандаллям для чищення взуття, сів у найближче до матері крісло й розстелив на килимі «Дейлі Скетч» триденної давності.
— Ти молодець, — сказав він. — Я чув, що ви зайняті, і пішов одразу у ванну.
Він знав, що йому скоро йти, що треба братися до чищення черевиків, натомість же відкинувся на спинку крісла, потягнувся всім своїм довгим тілом і позіхнув.