Спокута
Шрифт:
Поки він наближався, йому спало на думку, що було б краще, якби лист потрапив у дім раніше за нього. Інакше йому, можливо, доведеться вручати його Сесилії в присутності інших, можливо, на очах у матері, яка досить холодно ставилася до нього після його приїзду. Або він взагалі не зможе віддати листа Сесилії, бо та уникатиме його. Якщо ж його передасть Брайоні, у Сесилії буде час прочитати його і подумати на самоті. Кілька зайвих хвилин можуть зробити її лагіднішою.
— Я якраз думав, чи не зможеш ти зробити мені послугу, — сказав він, підходячи до неї.
Вона кивнула на знак згоди й чекала.
— Можеш побігти вперед і віддати цю записку Сі?
Говорячи це, він вклав конверт їй в руку, а вона без слова взяла його.
— Я прийду через декілька хвилин, — почав він говорити, але вона вже розвернулася й бігла мостом. Він сперся на парапет, дістав цигарку й дивився, як вона, підстрибуючи, зникає в сутінках. У дівчаток це складний вік, відсторонено подумав він. Скільки їй, дванадцять? чи вже тринадцять? На мить вона зникла
IX
Протягом півгодини Сесилія двічі виходила зі своєї кімнати, ловила своє відбиття в дзеркалі в позолоченій рамі, що висіло на вершечку сходів, і одразу ж, незадоволена собою, поверталася до свого гардероба переодягатися. Спершу вона обрала чорну крепдешинову сукню, яка, якщо вірити трюмо туалетного столика, завдяки своєрідному покрою надавала їй певної суворості. Враження неприступності, створюване сукнею, посилювалося темним кольором очей. Замість згладити цей ефект низкою перлів, Сесилія в мить натхнення потяглася за намистом із натурального гагату. Губи обвела помадою ідеально з першого ж разу. Декілька нахилів голови, щоб оглянути себе в трельяжі з усіх боків, упевнили її, що лице в неї не видовжене, принаймні сьогодні. Її чекали в кухні, де вона повинна була замінити матір; Леон, наскільки вона знала, чекав на неї у вітальні. І все ж, збираючись уже виходити, вона ще знайшла час повернутися до туалетного столика і торкнутися парфумами кінчиків ліктів — грайливий штрих, який відповідав її настрою, коли вона зачиняла за собою двері кімнати.
Проте погляд зі сторони, коли вона підійшла до дзеркала на сходах, показав їй жінку, яка зібралася на похорон, до того ж сувору, засмучену жінку, чий чорний панцир уподібнював її до якоїсь комахи, що живе в сірниковій коробці. Жук-рогач! Такою вона буде колись, у вісімдесят п’ять років, в удовиній жалобі. Ні секунди не зволікаючи, вона крутнулася на каблучку й повернулася до себе в кімнату.
Сумніви в неї з’явилися, бо вона знала, які каверзи може спричинити душевний стан. Душею ж вона в цей час була — у всіх смислах — там, де проведе сьогодні вечір і має почуватися невимушено. Вона скинула з пліч чорну крепдешинову сукню, залишивши її лежати на підлозі, і стояла в самих лиш туфельках і нижній білизні, оцінюючи можливості, які пропонував її гардероб, свідома того, що час біжить. Їй була ненависна думка, що вона виглядатиме суворою. Розкутою — ось якою хотіла вона бути, і в той же час стриманою. Передовсім же вона хотіла виглядати так, наче й ні на мить не замислювалась, як їй одягтися, а це вимагає часу. Внизу, в кухні вже, мабуть, уривається терпець, спливають хвилини, які вона збиралася провести на самоті з братом. Незабаром з’явиться мама, захоче обговорити розподіл місць за столом. Пол Маршал спуститься зі своєї кімнати, і його треба буде розважати, а там і Робі підійде. Ну, і як тут бути розважливою?
Вона провела рукою по декількох футах особистої історії, короткій хроніці її смаків. Ось її підліткові платтячка всіх попередніх років; якими ж вони сьогодні здаються смішними, безформними, ніякими, і хоча на одному з них плями від вина, а в іншому дірка, пропалена її першою цигаркою, вона все ще не наважувалася викинути їх. Ось сукня з першим несміливим натяком на підкладні плечика, за нею інші, вже значно виразніші, сформовані старші сестри, які вже відкинули дитячі роки, відкрили для себе лінію талії і всілякі округлості й видовжили подоли, самовпевнено ігноруючи сподівання чоловіків. Найновішою і найкращою, купленою, щоб відзначити закінчення університету, ще коли вона не знала про свій вбогенький диплом третього класу, була обтисла темно-зелена, скроєна по діагоналі вечірня сукня з відкритою спиною і комірцем-хомутиком. Надто розкішна, щоб уперше одягти її заради домашнього обіду. Вона провела рукою ще далі й витягла муарову шовкову сукню з плісированим ліфом
Ще вдень вона бачила, як старий Гардмен ходив по дому з кошиком, міняючи електричні лампочки. Можливо, світло на сходах стало різкішим, бо таких неприємностей із дзеркалом у неї раніше ніколи не було. Ще тільки йдучи до нього, вона метрів із п’ятнадцяти вже побачила, що воно її не пропустить; рожевий колір був насправді невинно блідим, талія була надто високо, сукня блищала, як святкове платтячко у восьмирічної дівчинки. Не вистачало тільки ґудзиків із зайчиками. Коли вона підійшла ближче, якісь нерівності на поверхні старого дзеркала зменшили її відбиття, і вона побачила себе саму п’ятнадцятирічної давності. Вона зупинилася і для експерименту підняла руки до голови й зібрала волосся в два хвостики. Десятки разів, мабуть, бачило це дзеркало, як вона бігла сходами, поспішаючи на день народження до ще однієї подружки. Її настрій навряд чи покращиться, якщо вона спуститься вниз, виглядаючи або вважаючи, що виглядає, як Шерлі Темпл[6].
Радше покірна долі, ніж у стані роздратованості чи паніки, вона повернулася до себе в кімнату. Жодної неясності в думках не було: всі ці надто живі, немислимі уявлення, внутрішні сумніви, нав’язлива виразність і жахлива несхожість, яка оповила все знайоме і звичне, — все це було лиш продовженням, варіаціями того, що вона бачила й відчувала протягом усього дня. Відчувала, але воліла не думати про це. А крім того, вона знає, що треба зробити, і знала це весь час. У неї був лиш один наряд, який їй по-справжньому подобався, і саме в ньому вона повинна бути. Рожева сукня впала на чорну, вона зневажливо переступила через цю купу й витягла свою вечірню, свою зелену випускну сукню з відкритою спиною. Одягаючи її, вона із задоволенням вловлювала міцний пестливий дотик діагонального крою через шовкову нижню спідницю і відчувала себе лискуче-неприступною, верткою і безпечною; у високому трюмо її привітала русалка. Вона залишила перли, знову перевзулася в чорні шпильки, ще раз поправила зачіску і макіяж, ще раз торкнулася себе парфумами й, відчинивши двері, перелякано скрикнула. Перед нею, буквально в кількох сантиметрах, було чиєсь обличчя й стиснутий кулак. Перед її запамороченим зором відразу постала картина якогось радикального художника типу Пікассо, де сльози, набряклі червоні очі, мокрі губи й розпухлий, зашмарканий ніс перемішалися в мокро-малиновому горі. Вона трошки оговталася, поклала руки на худенькі плечика й лагідно розвернула усе тільце, щоб роздивитися ліве вухо. Це був Джексон, який саме збирався постукати до неї. У другій руці він тримав сіру шкарпетку. Відступивши назад, вона побачила, що він одягнений у випрасувані сірі шорти й білу сорочку, але босий.
— Хлопчику мій! Що сталося?
Якийсь час він просто не міг вимовити ні слова. Замість цього він простягнув до неї шкарпетку, а потім показав нею кудись у коридор. Сесилія виглянула й побачила в кількох метрах П’єро, теж босого, який теж тримав шкарпетку й дивився на неї.
— Отже, кожен із вас має одну шкарпетку.
Хлопчик кивнув, натужно ковтнув і аж тоді спромігся нарешті сказати:
— Міс Бетті сказала, що відлупцює нас, якщо ми зараз не спустимося пити чай, але в нас тільки одна пара шкарпеток.
— І ви через неї побилися.
Джексон рішуче труснув головою.
Коли вона йшла з хлопчаками по коридору до їхньої кімнати, спершу один, потім другий узяв її за руку, і її навіть здивувало, яке вона відчула задоволення. Водночас вона не могла не думати про свою сукню.
— А ви не просили сестру допомогти вам?
— Вона з нами зараз не розмовляє.
— Чому це?
— Вона нас ненавидить.
Кімната являла собою жахливе звалище: розкиданий одяг, мокрі рушники, шкірки від помаранчів, роздерті клапті коміксу, розкладені навкруг аркуша паперу, перекинуті стільці, напівприкриті ковдрами й постягуваними матрацами. Між ліжками на килимі — велика мокра пляма, в центрі якої лежав кусок мила й мокрі жмути туалетного паперу. Напівзірвана штора криво звисала з-під ламбрекена, і хоча вікна були відчинені, повітря було вогким, наче ним уже довго дихали. Усі шухляди в комоді були відкриті й порожні. Складалося враження, що тут замкнули нудьгу, яка час від часу переривалася пустуванням і різними вигадками — стрибали з ліжка на ліжко, будували табір, майже вигадали якусь настільну гру, потім покинули. В домі Толлісів ніхто не займався близнятами, і щоб якось приховати свою вину, вона весело сказала:
— Поки кімната в такому стані, ми нічого тут не знайдемо.
Вона почала наводити лад, перестилати ліжка, скинула свої шпильки й вилізла на стілець, щоб закріпити штору, і давала близнятам маленькі й нескладні завдання. Вони слухняно виконували їх, але були якимись тихими й зніченими, коли щось робили, наче вона пропонувала їм покарання, а не спасіння, сварила, а не заспокоювала. Вони соромилися своєї кімнати. Поки вона стояла на стільці в своїй облягаючій темно-зеленій сукні, їй у голову прийшла простенька думка: як же їм тоскно і страшно бути позбавленими любові й конструювати своє життя з нічого в якомусь чужому домі.