Спокута
Шрифт:
— Приступаємо до прополки! Що я виробляю зі своїм життям?
У його тоні було більше насмішкуватості, ніж скрухи. Він склав руки на грудях і розглядав стелю, потираючи підйом однієї стопи великим пальцем другої.
Мати дивилася кудись над його головою.
— Ну, говори. Щось сталося. Що з тобою не так? І не кажи мені: «Нічого».
Ґрейс Тернер стала прибиральницею у Толлісів через тиждень після того, як пішов Ернест. Джек Толліс був не такою людиною, щоб прогнати молоду жінку з дитиною. У селі він знайшов іншого садівника й підручного, якому не потрібне було житло. Наразі погодилися, що Ґрейс житиме в котеджі рік чи два, поки не переїде чи не вийде знову заміж. Приємний характер і вправність у поліруванні меблів — щира відданість поверхні речей, як жартували в сім’ї — завоювали їй симпатії, але справжнім спасінням, яке посприяло й вихованню Робі, стала глибока прихильність до неї шестирічної Сесилії та її восьмирічного брата Леона. Під час шкільних канікул Ґрейс дозволяли приводити з собою шестирічного сина. Робі виростав, маючи вільний доступ у дитячу кімнату й усі інші приміщення, куди пускали дітей, а також у парк. По деревах він лазив разом із Леоном, Сесилія
Про Ернеста вона думала, що він під чужим ім’ям подався на війну, з якої не повернувся. Інакше б нелюдським здавався його брак зацікавленості власним сином. У вільні хвилини, коли вона щодня йшла з котеджу у великий дім, Ґрейс часто думала про щасливі оказії в своєму житті. Вона завжди трошки боялася Ернеста. Можливо, їм би разом не було так добре, як їй одній, коли вона жила з улюбленим обдарованим сином у власному маленькому будиночку. А якби містер Толліс був іншою людиною… Деякі з тих жінок, які приходили до неї, щоб за шилінга зазирнути в майбутнє, були покинуті своїми чоловіками, ще більше втратили чоловіків на війні. Цим жінкам важко жилося, і те саме могло б чекати і її.
— Нічого, — сказав він, відповідаючи на її запитання. — Нічого такого зі мною не сталося. — Узявши в руки щітку й бляшанку з гуталіном, він додав: — Отже, в майбутньому у Моллі все буде гарно.
— Вона знову вийде заміж, не мине й п’яти років. І буде дуже щасливою. За когось із півночі, з хорошою кваліфікацією.
— Меншого вона й не заслуговує.
Вони сиділи в приємній тиші, і вона дивилася, як він надраює свої черевики жовтою ганчіркою. М'язи біля його гарних вилиць здригалися від рухів, а на руках вони здувалися й перекочувалися під шкірою складними візерунками. В Ернесті мало бути щось доброго, раз він подарував їй такого сина.
— Отже, ти йдеш кудись.
— Леон якраз приїхав, коли я йшов додому. Він привіз приятеля, знаєш, отого шоколадного магната. Вони вмовили мене прийти до них сьогодні на обід.
— О, а я цілий день чистила сьогодні срібло. І готувала для нього кімнату.
Він підняв черевики й підвівся.
— Коли я шукатиму в ложці своє відбиття, то бачитиму лиш тебе.
— Ой, перестань. Твої сорочки висять у кухні.
Він спакував скриньку, відніс її на місце, вибрав кремову лляну сорочку з трьох, що там висіли. Повернувшись, він хотів лиш пройти через вітальню і вже був на виході, але їй хотілося ще трошки поговорити.
— І оті дітлахи Квінсі. Той хлопчик, що навіть насюсяв у ліжко. Бідні пуцьвірінки.
Він затримався у дверях, знизав плечима. Він зазирнув сьогодні на басейн і бачив, як вони там веселилися й верещали в полуденній спеці. Вони затягли б у воду його тачку, якби він саме не нагодився. Денні Гардмен теж був там і пас очима їхню сестру, хоча мав би бути на роботі.
— Виживуть, — сказав Робі.
Кваплячись вийти вже з дому, він біг сходами нагору, перестрибуючи через три сходинки. У себе в кімнаті швиденько одягнувся і, немелодійно насвистуючи, змастив і причесав волосся, нахилившись до дзеркальця, що висіло з внутрішньої сторони шафи. Музичного слуху в нього не було ніякого, і він не зумів би сказати, яка нота нижча, яка вища. Зараз, вже вирішивши все щодо сьогоднішнього вечора, він почувався збудженим і, як це не дивно, вільним. Гірше, ніж є, вже все одно не буде. Методично, отримуючи задоволення від власної вправності, наче готуючись до якоїсь небезпечної мандрівки чи військової операції, він виконав усі знайомі дрібнички — поклав у кишеню ключі, упевнився, чи лежить у гаманці десятишилінгова банкнота, почистив зуби, перевірив, хухнувши в долоню, чи не пахне з рота, схопив зі столу лист і вклав його в конверт, наповнив портсигар і перевірив запальничку. Ще раз затримався перед дзеркалом. Вишкірив зуби, повернувся в профіль, глянув на себе через плече. Нарешті поплескав долонями по кишенях, збіг сходами, знову через три сходинки, голосно попрощався з матір’ю і вийшов на вузеньку, викладену цеглою доріжку, що бігла між клумбами до воріт у частоколі.
У наступні роки він часто згадуватиме цей вечір, як він ішов стежкою, що вела навпрошки краєчком дубового гаю і виходила на головну дорогу там, де та повертала до озера й до будинку. Він не запізнювався, але не міг втриматися, щоб не поспішати. Ці хвилини були переповнені багатством і безпосередніх, і не таких явних приємних відчуттів: згасаючі червонуваті сутінки, тепле нерухоме повітря, насичене запахами пересохлих трав і розігрітої землі, тіло, розслаблене цілоденною роботою в саду, гладенька після ванни шкіра, відчуття сорочки на тілі і цього єдиного його костюма. Передчуття того, що він побачить її, і побоювання цієї зустрічі теж дарували своєрідне чуттєве задоволення, і все це оповите, наче обіймами, душевним піднесенням — це може боліти, це страшенно неприємно, нічим добрим це не скінчиться, але він відкрив для себе, що значить бути закоханим, і це надзвичайно збуджувало його. Усе інше лише посилювало його щастя; він і досі діставав задоволення від думки про свій диплом з відзнакою — найкращий на курсі, як було сказано. А тепер ще й підтвердження від Джека Толліса, що підтримка триватиме. Попереду нова пригода, а зовсім не вигнання, йому раптом стало це ясно. І добре, і правильно, що він вивчатиме медицину.
Одне-єдине слово містило все, що він відчував, і пояснювало, чому він пізніше повертатиметься до цих хвилин. Свобода. Свобода в житті, свобода в рухах. Колись давно, коли він ще й не чув про класичні школи, його відправили на іспит, який привів його в одну з них. Хоч як сильно подобався йому Кембридж, він був усе ж вибором його честолюбного директора. Навіть майбутня спеціальність була успішно вибрана для нього улюбленим учителем. Тепер — нарешті — він з власної волі почав доросле життя. Він наче писав оповідання, зробивши себе головним героєм, і вже його початок певною мірою шокував його друзів. Ландшафтний дизайн був не більш ніж богемною вигадкою, а ще хворобливим прагненням — цього висновку він дійшов з допомогою Фройда — замінити чи перевершити відсутнього батька. Вчителювання в школі — через п’ятнадцять років керівник секції англістики містер Р.Тернер, магістр мистецтв, Кембридж — не було в цьому оповіданні, як і викладання в університеті. Незважаючи на диплом з відзнакою, вивчення англійської літератури з відстані часу здавалося цікавою салонною грою, а читання книжок і судження про них — бажаним додатком до цивілізованого існування. Але не головним стрижнем, що б там не казав на лекціях доктор Лівіс. Це не було жертовним служінням, ані найбільш життєво необхідним заняттям допитливого розуму, ані першим і останнім бастіоном на шляху варварських орд, не більш ніж навчання живопису, музики чи вивчення історії або природознавства. На різних зустрічах і бесідах протягом випускного року Робі чув, як психоаналітик, профспілковий діяч-комуніст і фізик агітували кожен за свою сферу діяльності так само пристрасно і переконливо, як Лівіс за свою. Те саме робили, мабуть, і медики, але для Робі справа виглядала простіше й мала більш особистий характер: його практична натура і нездійснені наукові поривання знайдуть для себе вихід, він матиме значно досконаліший фах, аніж той, котрий набув у галузі літературної критики, а найголовніше — це буде його власне рішення. Він оселиться в чужому місті — і почне.
Він проминув дерева й опинився в тому місці, де стежка виходила на дорогу. Розлоги парку в сутінках ставали неначе більшими, а м’яке жовте світло у вікнах по той бік озера робило будинок величним і прекрасним. Там була вона, можливо, у своїй кімнаті, готується до обіду — схована від очей, у задній частині будинку на третьому поверсі. Вікна виходять на фонтан. Він прогнав ці надто живі, денні думки про неї, бо не хотів з’являтися в збентеженому стані. Тверді підошви його черевиків голосно стукали по щебінці, наче гігантський годинник, і він став думати про час, про його невичерпні запаси, про розкіш нерозтраченого майбутнього. Ніколи раніше не почувався він таким непристойно молодим і не відчував такої жаги, такої нетерплячки, щоб його історія вже почалася. В Кембриджі були викладачі з живим розумом, які все ще цілком пристойно грали в теніс, все ще займалися веслуванням, а були ж на двадцять років старшими за нього. Ще щонайменше двадцять років, протягом яких історія його життя розгортатиметься принаймні на такому ж рівні фізичної справності — майже стільки, скільки він прожив досі. Ці двадцять років перенесуть його в якийсь футуристичний 1955 рік. Що такого важливого знатиме він тоді, що зараз приховане від нього? І чи залишаться в нього потім ще років із тридцять, які можна буде прожити з більшою розважливістю?
Він почав думати про те, яким буде в 1962 році, коли йому буде п’ятдесят, коли він буде старий, щоправда, ще не такий старий, аби не приносити користі; про того загартованого, знаючого лікаря, яким він буде тоді, з його професійними таємницями, з усім накопиченим досвідом успіхів і трагедій. І ще назбираються тисячі книжок, бо в нього буде кабінет, величезний і похмурий, весь заповнений трофеями мандрів і роздумів усього життя — рідкісні рослини з тропічних лісів, отруєні стріли, невдалі електричні винаходи, фігурки з мильного каменю, засушені черепи, зразки мистецтва туземців. На полицях, звичайно, медичні довідники й плоди власних роздумів, але й книжки, які зараз заповнюють його комірчину на горищі котеджу — поезія вісімнадцятого сторіччя, яка мало не переконала його зайнятися парковим мистецтвом, третє видання Джейн Остін, Еліот, Лоуренс і Вілфред Оуен, повне зібрання Конрада, неоціненне видання «Села» Кребба 1783 року, Гаусмен, екземпляр «Танцю смерті» Одена з автографом. Бо це, безумовно, вкрай важливо: він буде кращим лікарем, якщо добре знатиме літературу. Як глибоко зможе проникнути його витончена чулість у людські страждання, в самовбивчу безрозсудність чи у звичайні невдачі, які ведуть людей до втрати здоров’я! Народження, смерть, а між ними — тлінність. Злети й падіння — ось із чим має справу лікар, і з цим же має справу література. Він думав про роман дев’ятнадцятого сторіччя. Безмежна поблажливість і широта поглядів, ненав’язлива добросердечність і тверезі оцінки; того лікаря, яким він хоче бути, характеризуватиме живий відгук на жахливі повороти долі та на марні й комічні заперечення неминучого; він намацуватиме слабкий пульс, слухатиме завмираюче дихання, відчуватиме, як холоне після гарячки рука, й міркуватиме — як цьому вчать тільки література й релігія — про жалюгідність і шляхетність людського роду…
Його кроки відлунювали в тиші літнього вечора в такт його екзальтованим думкам. Попереду в якійсь сотні метрів був міст, а на ньому, як йому здалося, контрастуючи з темною дорогою, вирізнявся якийсь білий силует, який спершу видався частиною білого кам’яного парапету. Якщо дивитися просто на нього, його обриси розмивалися, але через декілька кроків він почав набирати людської подоби. З цієї відстані неможливо було сказати, чи дивиться та людина на нього, чи в протилежний бік. Вона не рухалася, і Робі вирішив, що вона спостерігає за ним. Кілька секунд пробував погратися з думкою про привид, але він не вірив у надприродне, навіть у ту абсолютно невибагливу істоту, яка окупувала норманську церкву в селі. Це була дитина, він уже бачив, а отже, це має бути Брайоні в тому білому платтячку, в якому він бачив її вдень. Тепер він ясно бачив її, тому підняв руку й гукнув: «Це я, Робі», але вона все одно не ворухнулася.