Спокута
Шрифт:
Вона раптом усвідомила, що ззаду на першому мості торохтить двоколка. Леон, нарешті! Вона відчула, що він дивиться на неї. Невже це справді його сестра, яку він востаннє бачив три місяці тому на вокзалі Ватерлоо, а тепер представник міжнародної еліти? Через якусь дивну впертість вона не дозволила собі обернутися й подивитися на нього; нехай знає, що вона тепер незалежна від думки інших людей, навіть від його думки. Вона — видатний майстер, повністю заглиблений у своє непросте мистецтво. А крім того, йому слід було зупинити двоколку й побігти берегом їй назустріч, а вона б люб’язно перетерпіла, що він їй перешкодив.
Коли звуки коліс і копит стихли за другим мостом, вона сприйняла це як доказ того, що її брат розуміє, що значить шанувати дистанцію і професійні заняття. І хоч вона продовжувала рубати, обходячи храм довкола, поки її вже не було видно з дороги, їй все одно стало трошки сумно. Її успіхи були позначені нерівним рядком посіченої кропиви на траві, а ще білими пухирями на ступнях і щиколотках, які жахливо пекли. Кінчик ліщинової лозини свистів у повітрі, листя й стеблини летіли на всі боки, але чимраз важче було уявити захоплені вигуки багатотисячних натовпів. Фантазії втрачали
Розплатою за подібні непритомні марення завжди був оцей момент повернення, відновлення того, що було раніше, а тепер здавалося ще гіршим. Її фантазії, багаті на такі достовірні деталі, перетворилися на перебіжну дурість перед лицем твердого моноліту реальності. Важко було прокидатися. «Прокинься», — шептала їй сестра, коли будила її з поганого сну. Брайоні втрачала свою божественну здатність творити, але втрата набувала очевидності лише в цей момент повернення; частиною спокусливих марень була ілюзія, що вона безсила протистояти їхній логіці; міжнародна конкуренція примушує її змагатися на найвищому рівні серед кращих спортсменів світу й відповідати на виклики, зумовлені її вищістю в цьому виді спорту — рубанні кропиви лозиною; вона вимушена докладати всіх можливих і неможливих зусиль, щоб догодити горлаючому натовпу і щоб бути найкращою і — що найважливіше — унікальною. І звичайно ж, це все вона — вигадана нею і про неї, а зараз вона знову опинилася в світі, не в тому, який могла б створити, а в тому, який створив її, і Брайоні відчувала, як вона кулиться під вечірнім небом. Їй набридло бути поза домом, але вона ще не готова повернутися в дім. Невже це все, що буває в житті — «в домі» чи «поза домом»? Невже людям більше немає куди подітися? Вона повернулася спиною до храму і повільно поплелася ідеальним, зробленим кроликами газоном до мосту. Перед нею, освітлена призахідним сонцем, висіла в повітрі хмарка комах, і кожна безладно рухалася, наче на невидимій еластичній ниточці — загадковий куртуазний танець, а може, їх просто переповнює комашина радість, смисл якої їй годі пізнати. У бунтівному настрої вона вибралася стрімким трав’янистим схилом на міст, а опинившись на дорозі, вирішила, що стоятиме там і чекатиме, поки з нею не станеться щось важливе. Це був виклик, який вона кидала буттю — вона не поворухнеться ні заради обіду, ні заради мами, яка кликатиме її. Вона просто чекатиме на мості, спокійно і вперто, поки події, справжні події, а не її власні фантазії, не відгукнуться на її виклик і не розвіють її нікчемності.
VIII
Під вечір високі хмари в західній частині неба утворили тоненький жовтуватий шар, який через годину потемнішав і продовжував густішати, аж поки суцільна помаранчева заграва не повисла над велетенськими кронами паркових дерев; листя стало горіхово-брунатним, гілки проблискували крізь листя масним чорним кольором, а посохлі трави набрали барв неба. Тільки фовіст, відданий неймовірним кольорам, міг би придумати такий пейзаж, особливо коли земля й небо набрали восково-рудуватого відтінку, а товстенні стовбури старих дубів стали такими чорними, що аж синіми. І хоча сонце, сідаючи, вже не так припікало, здавалося, що стало ще гарячіше, бо легенький вітерець, який цілий день давав якесь полегшення, стих, і повітря знерухоміло й було важким.
Усе це, а принаймні якусь невеличку частинку, міг бачити Робі Тернер через зачинене наглухо слухове вікно, якби завдав собі труду вилізти з ванни, присісти й вигнути шию. Весь день його маленька кімнатка, ванна й та комірка між ними, яку він називав своїм кабінетом, пеклися під південним схилом даху котеджу. Після повернення з роботи він більше години лежав у теплуватій ванні, а його кров і — як здавалося — думки розігрівали воду. Обрамлений прямокутник неба над ним міняв свій колір в отому невеличкому куснику спектра від жовтого до помаранчевого, а він прокручував у голові незвичні для себе почуття і знову й знову вертався думками до деяких спогадів. Ніщо не втрачало виразності. Час від часу м’язи його живота, вкритого декількома сантиметрами води, мимоволі напружувалися, коли він пригадував ту чи іншу подробицю. Крапелька води в неї на плечі. На мокрому плечі. Квітка, звичайна маргаритка, вишита між півкулями її станика. Її груди, маленькі й широко розставлені. На спині родимка, напівприкрита шлеєчкою. Коли вона вилізала з води — проблиск темного трикутника під панталончиками, який ті повинні були прикривати. Мокрий. Він бачив його, він примушував себе побачити його знову. І те, як її тазові кістки відтягали тканину від тіла, і крутий вигин її талії, і її вражаюче біла шкіра. Коли вона потяглася за спідницею, на недбало задертій стопі він побачив брудні плямки на подушечках чарівних пальчиків, один менший від другого. Ще одна родима плямка розміром з монетку на стегні, і щось червоне на литці — як полунична; шрам. Усе це не псувало її. Прикрашало.
Він знав її з дитинства і ніколи не придивлявся до неї. У Кембриджі вона якось прийшла до нього в гуртожиток із дівчиною з Нової Зеландії в окулярах і якоюсь шкільною подругою, якраз коли в нього був товариш із Даунінг-коледжу. Вони згайнували годину в силуваних жартах, пригощаючи одне одного цигарками. Часом вони миналися на вулиці, усміхаючись одне одному. Вона завжди виглядала так, наче почувалася ніяково. «Це син нашої прибиральниці», так могла вона пошепки казати знайомим, коли проходила далі. Він любив, коли люди знали, що йому це байдуже — он іде донька роботодавця моєї матері, сказав він колись приятелю. У нього була власна стратегія самозахисту і власні науково обґрунтовані класові теорії, і своя власна достатньо силувана самовпевненість. Я є тим, чим я є. Вона була як сестра, майже непомітна. Це довгасте, вузьке обличчя, маленький рот — якби він
Невдовзі йому доведеться говорити з нею. Тремтячи від холоду, він вибрався нарешті з ванни, не маючи жодних сумнівів, що його чекають серйозні зміни. Голий пройшов через кабінет у спальню. Не застелене ліжко, розкиданий у безладі одяг, рушник на підлозі, екваторіальна спека кімнати — все було до знемоги чуттєвим. Він простягся на ліжку, зарився лицем у подушку й застогнав. Така солодка, така крихка, і тепер, напевне, стане недосяжною. Отак роздягтися — звичайно, це її зворушливе прагнення виглядати ексцентричною, спроба бути зухвалою мали нарочитий, кустарний характер. Зараз вона мучиться розкаянням і навіть не уявляє, що вона з ним зробила. І все це було б дуже добре, все б можна порятувати, якби вона так не розізлилася на нього за ту розбиту вазу, що тріснула в його руках. Але її гнів йому теж подобався. Він перекотився на бік, погляд мав застиглий і непритомний, і попустив своїм кінофантазіям: вона лупцює його кулачками по грудях, а потім, схлипнувши, ховається в його обіймах і дозволяє поцілувати себе; вона не пробачила йому, вона просто піддалася. Він переглянув це декілька разів, перш ніж повернутися до реальності: вона зла на нього і злитиметься ще більше, коли дізнається, що він буде серед гостей за обіднім столом. Там надворі, в тому сліпучому світлі, він не встиг зметикувати, що треба відмовитися від Леонового запрошення. Він автоматично бовкнув «так», а тепер матиме справу з її роздратованістю. Він знову застогнав, байдужий до того, чи чути його внизу, згадавши, як вона роздяглася перед ним — так зневажливо, наче він мала дитина. Звичайно ж. Тепер він ясно це бачив. Це зроблено, щоб принизити його. Ось же він, цей незаперечний факт. Приниження. Вона хотіла цього. Вона зовсім не така солодка, і він не повинен ставитися до неї поблажливо, бо вона наділена силою, вона може витягти його з темних глибин, а може й штовхнути на дно.
Але, можливо — він перекотився на спину, — йому не слід вірити в її розлюченість? Чи не було це все надто театральним? Безумовно, навіть гніваючись, вона мусила мати на думці щось інше, краще. Навіть гніваючись, вона хотіла показати йому, яка вона гарна, і ще більше прив’язати його до себе. Але як повірити такій егоїстичній думці? А йому більше нічого й не лишається. Він схрестив ноги, заклав руки за голову, відчуваючи, як холоне, сохнучи, шкіра. А що б сказав Фройд? Ну, наприклад: під вибухом темпераменту вона приховувала неусвідомлене бажання роздягтися перед ним. Марна надія! Це було вихолощення, вирок, а ці — те, що він відчуває зараз, — ці тортури були його карою за те, що він розбив її дурнувату вазу. Йому не слід більше з нею бачитися. Він повинен побачитися з нею сьогодні ввечері. Та й вибору в нього немає — він все одно піде. Вона зневажатиме його за те, що він прийшов. Йому слід було відмовитися від Леонового запрошення, але коли той запросив його, серце в нього почало калатати, і оте дурне «так» зірвалося з язика. Сьогодні ввечері він буде з нею в одній кімнаті, і те тіло, яке він бачив, з родимками, з блідістю, з отою полуничною, буде сховане під одягом. Він один знатиме, ну, і Емілі, звичайно. Але тільки він думатиме про них. А Сесилія не розмовлятиме з ним, навіть не гляне на нього. І навіть це буде краще, ніж лежати отут і стогнати. Ні, не буде. Буде ще гірше, але він все одно хоче цього. Так йому й треба. Він хоче, щоб було гірше.
Нарешті він встав, щось одягнув на себе, пішов у кабінет і сів за друкарську машинку, міркуючи, якого листа повинен їй написати. Причавлений дахом так само, як спальня і ванна, кабінет був ледь-що коридорчиком між двома приміщеннями, якихось два метри на метр сімдесят. Як і в двох інших кімнатах, тут було слухове вікно в грубій сосновій рамі. В кутку звалене його туристське причандалля — черевики, альпеншток, наплічник. Більшу частину місця займав покарбований ножами кухонний стіл. Він відкинувся назад на стільці й оглянув стіл, як можна оглянути життя. З одного боку впритул до похилої стелі лежала велика купа папок і зошитів ще від часів його кількамісячної підготовки до випускних іспитів. Ці записи вже не були йому потрібні, але з ними пов’язано так багато роботи, так багато успіхів, що він ще не наважувався викинути їх. Тут же лежали деякі його туристичні карти Північного Уельсу, Гемпшира й Суррея, а також нездійсненої мандрівки до Стамбула. А ще компас із візирним дзеркальцем, яким він колись користувався, коли ходив без карти в Лалвортську бухту.
За компасом лежали його екземпляри «Віршів» Одена і «Хлопця із Шропшира» Гаусмена. На протилежному кінці столу — книжки з історії, теоретичні трактати й практичні підручники з ландшафтного дизайну. Поверх машинопису з десятьма віршами — офіційний лист-відмова з журналу «Крайтеріон» з ініціалами самого містера Еліота. Найближче до того місця, де сидів Робі, лежали книжки, які цікавили його зараз. На розкритій «Анатомії» Ґрея — великий блок паперу для малювання з його власними рисунками. Він поставив собі завдання перемалювати й запам’ятати кістки руки. Зараз він спробував відволіктися, переглядаючи їх, бурмочучи назви: головчаста, гачкоподібна, клиноподібна, серпоподібна… Його кращий поки що рисунок, виконаний чорнилом і кольоровими олівцями, зображував розтин стравоходу й дихальних шляхів і був прикріплений кнопками до крокви над столом. У пивному олов’яному кухлі з відламаним вушком стояли всі його олівці й ручки. Друкарська машинка, досить нова «Олімпія», була подарована йому на двадцятиодноліття Джеком Толлісом під час ланчу, влаштованого в бібліотеці. Леон виголосив тост, і його батько теж, і Сесилія, безумовно, теж там була. Але Робі не міг пригадати нічого, що б вони могли сказати одне одному. Може, тому вона зараз і злиться, що він роками не звертав на неї уваги? Ще одна марна надія.